Розроблено Національним центром народної культури “Музей Івана Гончара”.
• Загальна інформація • РІЗДВО • ВАСИЛЯ, або СТАРИЙ НОВИЙ РІК • ВОДОХРЕЩА • МАСЛЯНА, або КОЛОДІЙ • ВЕЛИКДЕНЬ • ТРІЙЦЯ, або ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ • КУПАЛА • ОБЖИНКИ • МАКОВІЯ • ПОКРОВА • АНДРІЯ, або КАЛИТА • МИКОЛАЯ • Джерела
До цього стислого огляду увійшло дванадцять традиційних українських календарних свят, які протягом життя багатьох поколінь стали невід’ємною часткою народного побуту на більшості українських територій. При цьому вони здавна закорінені не лише в християнській традиції, але й поза нею, виходячи за межі церковних конфесій і громад.
Християнський зміст цих свят доповнюється суто народними яскравими моментами, що відображають український світогляд і ментальність − тому вони сьогодні продовжують об’єднувати українців незалежно від місця проживання, релігійних та політичних уподобань.
Усі наведені свята мають значний потенціал для виходу в сучасний інформаційний простір. Багато з них, з певними уточненнями, надаються для проведення організованих масових заходів − і/або етнічно-орієнтованого святкування в колі друзів.
До цього переліку не увійшло багато важливих і шанованих у народі свят, що їх люди відзначають лише у храмі та у власному домі. Це Стрітення, Благовіщення, Вербна Неділя, Чистий Четвер, Петра й Павла, Спаса, Катерини та інші. Вони є не менш важливими для українського культурного простору, але в цій публікації ми розглядаємо лише ті свята, у яких може виявлятися світська громадська ініціатива.
* * *
Багато людей схильні сприймати народні обряди як театралізовані вистави, а давні обрядові пісні − лише як мистецькі твори. Таке сприйняття, зокрема, культивувалося в період радянського “войовничого атеїзму”, який заперечував не лише християнський світогляд, але й будь-які національно-закорінені духовні явища. Їх називали “пережитками минувшини” й “забобонами”, протиставляючи їм досягнення технічного прогресу.
Проте чи не виглядає дивною така одностайна “забобонність” ЦІЛОГО СВІТУ? Адже всі народи, навіть найбільш ізольовані від світової спільноти, так чи інакше витворювали й продовжують витворювати свої системи обрядів у різних сферах людського життя.
Наявність обрядової культури − не лише підсвідома потреба людської психіки. Народні обряди та обрядові пісні, застосовані у належному місці і в належний час, є могутнім засобом гармонізації довкілля. Причому людина за цих обставин стає невід’ємною й природньою частиною цього довкілля, гармонізуючи його зсередини, наводячи у ньому лад. Інакше кажучи, народний обряд має бути застосований за певних обставин, “щоб усе було добре”. І носії обрядової культури − сільські люди, від яких ми сьогодні записуємо пісні та відомості про звичаї − дуже добре це відчувають. Ніхто не погодиться одразу співати купальську пісню взимку або колядку влітку. Цьому немовби немає пояснень, але “так не годиться”.
Світ і довкілля останнім часом дуже швидко змінюються; наслідками цих змін стають епідемії, порушення клімату та екологічні катастрофи. Технічний прогрес прискорює й радикалізує ці зміни, але практично не має в собі засобів для подолання негативних явищ. Тому протиставляти народну обрядову культуру технічному прогресу − це все одно, що протиставляти зелене трикутному. Йдеться про принципово різні речі.
Впливи явищ народної обрядової культури на довкілля й на людину сьогодні досліджені мало. Але це не означає, що їх нема. Досить хоч раз доторкнутися до справжнього обряду, щоб пересвідчитися: ці впливи тонкі, але цілком реальні. Застосування обряду чи обрядової пісні в потрібний момент може зрезонувати в минуле й майбутнє з величезною силою. Цей резонанс залишає учасникам неповторні враження ПРИЧЕТНОСТІ ДО СВІТОТВОРЕННЯ − і такі враження дуже відрізняються від суто емоційних чи мистецьких. Саме тому з народною обрядовістю слід поводитися дуже обережно, щоб не нашкодити собі й світові.
Одним із засобів такого впливу є обрядове “моделювання” певних ідеальних обставин довкола реальної життєвої ситуації. Прикладом можуть бути колядування та щедрування. “В цьому домі як у вінку: там господар як виноград, господиня як калина, а їх сини як соколи, а їх дочки як панночки − по двору ходили, сад садили…” Психологи сьогодні багато говорять про важливість позитивного мислення, про здатність людської психіки відігравати різні ролі. Ось і маємо виспівану роль, яка дуже легко стає життям − бо у свято ж “сам Господь ходить та все лагодить”! До речі, грудний обрядовий спів і його вплив на слухача та учасника − це окрема дуже цікава тема.
Інший засіб − гротескна “антиповедінка” і страшний вигляд маскових персонажів деяких свят. Це не просто розвага. У всіх народів світу є подібні речі, покликані відігнати від людини хвороби, злі сили й лихі думки. А для того, хто так вбереться, свято є гарною нагодою “відірватися”, розважити себе й людей і “випустити пару”. Характерно, що така антиповедінка робиться немов би “не від свого імені”. І цілком природньо, що найчастіше цим займається молодь.
Обряд від театралізованої вистави відрізняється насамперед тим, що НЕ ПОТРЕБУЄ ГЛЯДАЧІВ. Є середовище − і є дія; решта не має значення. Серед обрядових пісень є багато справжніх мистецьких шедеврів, але мистецька вартість − далеко не найголовніша їхня риса. Тому сьогодні, маючи на меті організувати святкове дозвілля собі чи людям, ми повинні використовувати тисячолітню обрядову спадщину таким чином, щоб ЗРОБИТИ ТЕ, ЩО БУДЕ ДОБРЕ, але при цьому НЕ ЗРОБИТИ ЗАЙВОГО.
Особливо обачно слід поводитися з тими обрядовими моментами, які мають стосунок до вшанування предків. Робимо ТІЛЬКИ ТЕ, що треба, і ТІЛЬКИ ТАК, як треба − або не робимо нічого. Можна вірити в це чи ні, але народ вважає, що у певні періоди часу межа між “цим” і “тим” світом стає тонкою. На такий час існують певні дії або обмеження, спрямовані на те, щоб зберегти рівновагу в житті своєму і своєї родини. Йдеться насамперед про Різдвяні свята, Зелені свята, поминальні дні протягом року, а також перші сорок днів та роковини з дня смерті близької людини.
Для конкретного історико-етнографічного реґіону річне коло свят може мати свої відмінності: наприклад, значні території Полісся й Карпат не мають розвиненої традиції святкування Купала; Київське Полісся на Трійцю має проводи “русалок” − покійних предків і т.д. У традиційній культурі не буває випадковостей; тому при організації масових заходів етнографічної тематики варто спиратися насамперед на місцеві традиції та їх природність для ситуативного довкілля.
Дуже цінними можуть стати Ваші власні записи про місцеві традиції у народних святах та обрядах. Допоможуть зорієнтуватися в цій справі такі видання:
- Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України / Упорядники Лідія Орел, Катерина Міщенко. – К.: ІСДО, 1995. – 232 с.
- Михайло Глушко. Методика польового етнографічного дослідження: Навчальний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2008. – 288 с., іл.
- Гнат Танцюра. Записки збирача фольклору. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 102 с., нот.
На жаль, ми не маємо змоги розглянути тут величезне розмаїття регіональних особливостей кожного свята: подаємо лише основні відомості про традиції їх побутування, а також зауваги щодо їх проведення в сьогоденних умовах.
* * *
Розділи про сучасне побутування етнографічних свят написані з урахуванням кількадесятирічного досвіду Національного музею народної архітектури та побуту України, Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”, Етнографічного хору “Гомін” Леопольда Ященка (Київ), Товариства Лева (Львів), Товариства “Вертеп” (Тернопіль) та “сєдовської” майстерні Київського Кобзарського Цеху.
Як показує практика, народні свята якнайкраще надаються для реалізування окремими гуртами друзів і однодумців, знайомих між собою і об’єднаних за місцем проживання, віком тощо. Це і є природнє середовище: у народі свято завжди робилося “своїми для своїх”. Тоді зазвичай буває досить поверхового знайомства учасників із суттю свята − і трохи глибшої обізнаності кількох людей з обрядовими моментами, іграми й пісенним супроводом. На такому святі не буває глядачів − лише учасники; воно завжди має величезний вплив і запам’ятовується надовго. При цьому ніяких сторонніх коштів залучати не потрібно − все необхідне учасники легко можуть забезпечити собі самі.
Організоване масове свято − важлива форма культурної та просвітницької роботи, яка завжди передбачає хоча б умовну наявність “сцени” й “публіки” − а це одразу накладає свої вимоги. Насамперед це залежність від державного чи спонсорського фінансування − як мінімум, для трансляції гучномовців, роботи організаторів, придбання необхідного реквізиту і т.д. Обов’язково треба подбати про безпеку, громадський порядок, харчування, туалети, медичну допомогу, сценарій і послідовність дій. Варто усвідомлювати також, що організоване “згори” масове народне свято фактично перетворюється на мистецьке ознайомлення присутніх з народною традицією + організоване залучення людей до окремих елементів народного святкування, які надаються за таких обставин.
В гіперпосиланнях до публікації подаємо розширені відомості про свята, апробовані приклади пісень і обрядових сюжетів. Є також розділ Джерела, де вони зведені всі разом.
РІЗДВО
Саме різдвяна традиція зберегла нам питомо українські міфологічні уявлення про створення світу, зафіксовані у давніх колядках, і обрядові побажання господарям щастя, здоров’я й достатку, у яких чути відлуння княжих часів.
Свят-вечір, або Багата кутя − 6 січня − є останнім днем чотиритижневого Пилипівського посту, тому всі різдвяні страви мають бути пісні. Вважалося, що цього вечора зникає межа між “цим” і “тим” світом. Тому на вечерю приходять душі покійних родичів, тварини розмовляють і розуміють людську мову, а запрошенням до вечері господар може відвернути від родини і обійстя різні несприятливі природні сили − Мороза, буйні вітри, лісових хижаків…
Головними атрибутами родинного святкування Різдва є кутя й дідух. Кутя − суто обрядова страва, найчастіше зварена з пшениці з додаванням тертого маку, меду й товчених горіхів. Її призначення − підкреслено поминальне: це спільне частування з предками. Дідух − різдвяний пшеничний або житній сніп, що стоїть на покуті − найпочеснішому місці в хаті. Сама назва дідуха є дуже промовистою: він немов би є місцем, де перебувають душі предків під час різдвяних свят. У деяких районах дідухом ставав перший зажинковий сніп або останній сніп з обжинків; після різдвяних свят його вимолочували, і цим зерном найперше засівали ниву навесні. На Покутті дідух роблять у вигляді деревця, заплітаючи туди колоски пшениці, жита, вівса разом із запашними травами, здавна використовуваними в народних обрядах та лікуванні (васильки, материнка, пижмо тощо).
У багатьох районах України відома різдвяна хатня прикраса, роблена найчастіше з соломи, яку чіпляють на покуті перед образами. Майже скрізь її знають під назвою “павук”, але на Полтавщині збереглася її давніша назва − “теремок”.
“Теремок” чіпляють до гвіздка, вбитого в стелю; від того ж самого гвіздка вусібіч розходяться дванадцять “лап” − нанизаних із відрізків соломи та кольорового паперу невеличких гірлянд. Цю конструкцію з гірляндами й називають на Полтавщині власне “павуком”. Він немов би “сидить” на стелі, причепившись до неї дванадцятьма “лапами”, а з його середини звисає “теремок”-павутина.
В народі завжди добре ставилися до павуків; вважали, що їх не можна вбивати, бо “то недобра хатина, де не в’ється павутина”. І поява в хаті прикраси-“павука” саме на Різдво не випадкова: він, згідно з давніми уявленнями, “снує світ”, і за символікою є спорідненим з колядками про створення світу.
Колядувати по всій Україні ходили з восьмикутною (рідше семи- й шестикутною) зіркою: це знак Різдва Христового − і водночас астральний символ “новонародженого” Сонця. Втім, на Заході України зіркам часто приділяли більше уваги, роблячи їх великими й багатопроменевими.
На більшості території України колядують 7-го січня зранку; хоч буває і 6-го ввечері, і 8-го по обіді, і аж від Святого вечора до Щедрого, або й до Водохреща. Зранку на Різдво бігали колядувати діти − по одному й гуртами; співали дитячі колядки й проказували віншування. Першим до хати мав заходити хлопчик. Етнологи стверджують, що колядники в народній традиції − посланці предків; саме тому, щоб усе добре велося, вони мають побувати в кожній хаті і одержати хоч якусь матеріальну віддяку − це запорука зв’язку поколінь і вшанування пам’яті рідних, що вже відійшли.
Етномузикологи розмежовують колядки і щедрівки за ритмоформулами. Але зазвичай можна орієнтуватися за змістом та за приспівами “Святий вечір” і “Щедрий вечір”, уживаючи конкретних пісень залежно від місцевої традиції. Вона ж − традиція − зумовлювала й склад колядницьких ватаг, який бував дуже різним: дівочі, парубочі, чоловічі, мішані, дитячі.
Увага − застереження: на Різдво НЕ ЗАСІВАЮТЬ!!!
Видання й публікації про традиційний український вертеп:
- Михайло Возняк. Початки української комедії (1619−1819). − Львів, 1920. − 252 с. − PDF.
- Наталя Громова. Живий вертеп як основна форма бойківського різдвяного рядження // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. − Вип.24. − Київ: Унісерв, 2008. − С.32-37. − PDF.
- Євген Марковський. Український вертеп (Розвідки й тексти). − Київ, 1929. − 256 с., нот. − PDF.
- Препровождение рождественских праздников в приходах Подольской епархии и возможное влияние церковных школ на облагорожение традиционных увеселений на святках / В. // Подольские Епархиальные Ведомости. – 1897. – № 51–52. – С. 1384–1404. – chtyvo-org.ua – PDF
- Різдвяні історії: для молодшого та середнього шкільного віку. Позакласне читання. 6 клас / Упор. та передм. І.Андрусяка. − Київ, 2010. − 256 с., іл. − DJVU.
- Український вертеп (Збірник сценаріїв) / Упоряд. З.І.Боровець − Львів, 1989. − 131 с., іл. − DJVU.
- Йосип Федас. Вертеп і “Козак Мамай” // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.4. − С.13–16. − PDF.
- Йосип Федас. Композиція вистав лялькового вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.6. − С.23–28. − PDF.
- Йосип Федас. Персонажі вертепу: Запорожець // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2004. − Вип.17. − С.21–31. − PDF.
- Йосип Федас. Український народний вертеп (у дослідженнях XIX–XX ст.). – Київ: Наукова думка, 1987. – 184 с., іл. – Бібліогр.: с.167-180 (327 назв).
- Йосип Федас. Феномен українського вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2002. − Вип.13. − С.34–37. − PDF.
- Йосип Федас. Фольклорний театр і обряд // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2001. − Вип.8. − С.14–17. − PDF.
- Іван Франко. До історії українського вертепу XVIII в. // Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1982. – Т.36. − С.170–210. − DJVU.
Докладніше про спільні для всієї України різдвяні звичаї можна прочитати тут:
- Олена Чебанюк. “Морозе, Морозе, йди до нас куті їсти!..” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №3. − 6 січня. − PDF.
- Олена Чебанюк. Атрибути Різдва та їхнє значення. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.48-99.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том I. – Зимовий цикль. – 1957. – С.11-114.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.264-437. − PDF.
- Препровождение рождественских праздников в приходах Подольской епархии и возможное влияние церковных школ на облагорожение традиционных увеселений на святках / В. // Подольские Епархиальные Ведомости. – 1897. – № 51–52. – С. 1384–1404. – chtyvo-org.ua – PDF
Сьогодні, як і в давнину, на Різдво годиться зібратися усій родині увечері вдома за святковим столом. Обов’язкова кутя й узвар, інші страви за традицією пісні. Добре, якщо приготувати їх дванадцять: багатий свят-вечірній стіл − гарна прикмета для майбутнього добробуту.
Важливо цього вечора пом’янути покійних родичів. Добре для цього запалити свічку, поставлену в кухлик із зерном (його назавтра згодувати птахам). Миски й ложки після вечері не миють, залишки куті не накривають − це для предків.
Готуючись до свята, можна зробити собі “павука” й “теремок” − але варто завчасно подбати про солому. Найміцнішою буває житня, зрізана у час молочної стиглості − саме з такої плетуть брилі і роблять хатні прикраси.
Колядувати ходимо від Святого вечора − 6 січня − і до 12 січня включно; хоч найкраще колядується, ясна річ, у перші два дні. Програма-мінімум для молодіжного або дорослого колядницького гурту: одна-дві гарних колядки-“звістки” про Народження Христа, кілька примовлянь-побажань для господарів, восьми- або семикутна колядницька зірка, гарна торба для міхоноші. Бажане народне вбрання, але якщо його немає, то дівчатам і жінкам стануть у пригоді великі квітчасті хустки поверх зимового одягу, а хлопці й чоловіки ходять як є.
Віншуючи колядками всіх присутніх, одруженим співаємо як господарю чи господині, неодруженим хлопцям і дівчатам від 15-16 років − колядки про сватання й заручення, молодшим підліткам − інші, малим дітям − дитячі.
Якщо гурт чималий і є бажання, можна вивчити й цілу вертепну виставу, збудувавши її на основі традиційного сюжету.
7-го січня зранку колядують діти − по одному й по двоє-троє. Першим до хати з різдвяним вітанням має зайти хлопчик. Діти так само мають принести звістку про Народження Христа, оповідають віншування та святкові вірші; бажано вивчити з ними щось цікавіше, аніж просто “дайте, дядьку, п’ятака” − наприклад, легеньку дитячу колядку.
Колядницькі гурти сьогодні можна умовно поділяти на три групи: “дипломатичні”, “комерційні” та “ідейні”. Перші збираються для того, щоб цільово привітати знайомих, родичів чи просто шанованих людей. Розповсюджений приклад − студенти, які колядують своїм викладачам. Друга група має насамперед матеріальні зацікавлення, збираючи кошти − коли на церкву, коли з якоюсь благодійною метою, але найчастіше просто розділюючи їх між собою після свят. І, нарешті, третя група − це ті, хто йде принести людям свято, не рахуючись при цьому з витратами й прибутками.
Більше про різдвяні звичаї сьогодні − для родини і для друзів:
- “Святвечір”: Документальний фільм – 2002 рік
- Радуйся, земле, коляда іде! / Автор-упорядник Ярослава Музиченко. – Київ: Смолоскип, 2001. – 80 с., іл., нот.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.13-17. − PDF.
- Колядки та щедрівки з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник пісень. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. – К., 2005. – 186 с., нот.
Найпростіше і найдоступніше − концертні виступи колективів з колядками та вертепними виставами. Проте можливі й інші організаційні знахідки, суголосні з народною традицією; наприклад, святкова хода колядницьких ватаг із зірками, фестивалі й конкурси вертепних вистав, зірок, вбрання… Останніми роками подібні заходи успішно ініціює у Києві Музей Івана Гончара:
- У Києві відбулася різдвяна хода з зірками (фото). − 6 січня 2017. − УНІАН.
- Різдво у Києві по-справжньоукраїнському (фото). − 8 січня 2014. − Музей Івана Гончара.
- Різдвяний дзвін єдності на Майдані (відео). − 8 січня 2014. − Музей Івана Гончара.
ВАСИЛЯ, або СТАРИЙ НОВИЙ РІК
Щедрий вечір ще називають Щедрою кутею. Окрім куті й узвару, на святковому столі обов’язково бути м’ясні страви й пироги. Звечора дитячі, дівочі й жіночі гурти ходили з щедрівками, а мішані ватаги водили Козу, Маланку, Тура, Кобилойку, Ведмедя, Журавля − у кожному краю був свій персонаж, ритуальні дії якого сприяли багатому врожаю в наступному році.
Найрозповсюдженішими варіантами щедрувальних сюжетів з масками були і є “Коза” й “Маланка”.
Спорядження для персонажа-“Кози” роблять по-різному. Це може бути маска довільної конструкції й кожух навиворіт. Цікаву й дуже архаїчну Козу знають на Київському Поліссі: до половини обруча чіпляють з одного кінця ріжки, а з другого – солом’яний хвіст. Хлопець сідає верхи на цю конструкцію, накривається з головою кожухом – і Коза готова! Класичні персонажі довкола Кози: Дід – її господар і Лікар, що має Козу вилікувати. Коза “вмирає” і “воскресає”, як уся довколишня природа, а після “одужання” танцює й зичить господарям дому гарного врожаю і статків у наступному році.
“Маланка” – перевдягнений хлопець або чоловік, коло “Маланки” “Василько” – перевдягнена дівчина або жінка. Довкола них може бути багато різних персонажів: Дід, Чорт, Циган і Циганка тощо. Під обрядову пісню Маланка, зайшовши до хати, “господарює” в ній, немовби замітаючи й прибираючи, а насправді може жартома перевернути щось або покласти не на своє місце. Василько залицяється до Маланки, зображає оранку уявним плугом… Ця вистава – відгомін давніх звичаїв, згідно з якими обрядовий безлад і метушня в хаті проганяють з неї все лихе і дарують щастя й достаток на весь наступний рік, а символічна оранка в хаті має на меті сприяти майбутньому врожаю.
Цих головних дійових осіб супроводили різні страшні та смішні персонажі − Дід, Циган, Циганка, Жид, Ведмідь тощо.
Різдвяної ночі дівчата ворожили про майбутнє заміжжя. Хлопцям дозволялося бешкетувати − наприклад, вони могли вкрасти ворота з подвір’я й занести десь далеко, висадити на дах воза або сани, перегородити вулицю чи зав’язати комусь двері.
Вранці на Василя по хатах ходять посівальники − хлопчики 7-14 років, які символічно засівають на порозі хати різне зерно з відповідними примовляннями − “Сію, посіваю, на щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб родило краще, ніж торік!..”
Увага: засівати та проказувати такі примовки можуть ТІЛЬКИ ХЛОПЦІ!!!
Докладніше про традиції Старого Нового року:
- Олена Чебанюк. Щедрий вечір добрим людям! // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №6. − 13 січня. − PDF.
- Олександр Курочкін. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка”. − Опішне, 1995. − 379 с., іл.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.100-121.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.437-482. − PDF.
- Препровождение рождественских праздников в приходах Подольской епархии и возможное влияние церковных школ на облагорожение традиционных увеселений на святках / В. // Подольские Епархиальные Ведомости. – 1897. – № 51–52. – С. 1384–1404. – chtyvo-org.ua – PDF
Поки родина частується Щедрою кутею, по хатах, будинках і квартирах ходять щедрівники – з масками й без них.
Програма-мінімум для гурта щедрувальників: одна-дві щедрівки господарю й родині, кілька віншувань, торба для міхоноші; по змозі народне вбрання або квітчасті хустки для дівчат і жінок.
Можна також заздалегідь підготуватися й піти з масками. Найлегше повести по хатах “Козу” або “Маланку” з “Васильком”.
Важливий момент: і Козу, і Маланку обов’язково зображають ХЛОПЦІ або ЧОЛОВІКИ!!!
Наступного ранку й до обіду хлопці-підлітки засівають по хатах. Добре вивчити для цього кілька гарних примовлянь, окрім загальновідомих.
Більше про святкування Щедрого вечора сьогодні на сільському й міському ґрунті:
- Маланка на Буковині – с.Вашківці (відео). – 20 січня 2014. – Телеканал ZIK.
- Анастасія Панкова, Марія Пошивайло. Святкування Маланки в селі Белелуя. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Радуйся, земле, коляда іде! / Автор-упорядник Ярослава Музиченко. – Київ: Смолоскип, 2001. – 80 с., іл., нот.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.17-18. − PDF.
- Колядки та щедрівки з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник пісень. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. – К., 2005. – 186 с., нот.
- “Сєдовський” колядницький гурт в Ірпіні, Щедрий вечір 1998 року – АУДІО!
Концерти щедрівок та новорічних вистав; фестивалі й конкурси персонажів і вбрання щедрувальників; карнавальна хода вулицями міста.
- В Музеї Івана Гончара відсвяткували Щедрий вечір (фото). − 16 січня 2014. − Музей Івана Гончара.
- Катерина Качур. Як щедрували у метро (фото). − 15 січня 2011. − Музей Івана Гончара. − PDF. − Відео: {3}, {4}, {1}, {2}.
- Щедрий вечір: хор “Гомін” у Будинку вчителя (відео). − 13 січня 2002. − Етнографічний хор “Гомін”.
ВОДОХРЕЩА
На Голодну кутю, знову ж таки, родина вечеряє разом. Страви пісні, їх небагато. Прикметним був звичай “проганяти кутю” − це робили діти, тарабанячи ложками об макітру або б’ючи палицями знадвору в причільний кут хати. Характерні примовляння при цьому: “Тікай, кутя, із покутя, а узвар – іди на базар! Паляниці – лишайтеся на полиці! А “дідух” – на теплий дух, щоб покинути кожух!”
Звечора перед Водохрещам по хатах ходили щедрувальники, співаючи йорданських пісень релігійного змісту та щедрівок господарям.
За християнською традицією у церкві як звечора, так і другого дня святять воду. У багатьох районах люди з церкви йдуть до річки чи озера, вирубують з льоду великий хрест, фарбують його буряковим квасом у червоний колір. Часом, окрім хреста, робили ще льодовий вівтар і престоли. Тут теж відбувається водосвяття. На Гуцульщині, зокрема, є звичай освячувати цього дня свічники-трійці зі свічками.
Після освячування води за звичаєм випускали голубів; чоловіки стріляли в повітря з рушниць − “застрілювали коляду”. “Йорданською” водою вмивалися дівчата, щоб бути гарними.
Останніми роками набув великого розповсюдження звичай купатися в ополонці на Водохреща. Проте в давнину так робилося нечасто. Основне міркування: не можна “бруднити” освячену воду. Лише подекуди купалися на Водохреща ті, хто перебирався у різні машкари під час зимових свят – щоб “змити” з себе ті обрядові ігрища.
Докладніше про звичаї, пов’язані з Водохрещам:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – C.122-131.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.3-5. − PDF.
- Олена Чебанюк. Хрестився Христос на Йордань // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №8. − 17 січня. − PDF.
У родині: Друга Свята вечеря з пісними стравами, наступного дня − до церкви на Водосвяття.
Ватаги щедрівників можуть ходити, як і на Щедрий вечір, але вже без масок і вистав. Співаються пісні про Йордань та величальні щедрівки господарям, у т.ч. питомо йорданські − такі теж є.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.18-19. − PDF.
- Колядки та щедрівки з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник пісень. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. – К., 2005. – 186 с., нот.
Водосвяття − свято яскраве й багатолюдне, добре надається для великої громади. Все за християнським звичаєм: червоний хрест, вівтар, престоли з льоду, церковна відправа й освячення води; випускання птахів і “розстрілювання коляди” хлопавками; виступи колективів з йорданськими піснями та щедрівками.
МАСЛЯНА, або КОЛОДІЙ
Масляній у народній традиції надається дуже багато різних значень. Основні мотиви цього свята: проводжання зими (зимові розваги: спускання з гір на санчатах, фуркало та ін.) та зустріч весни (веснянки, водіння “козла”), вшанування скотарства (зокрема, святкування дня Св.Власія) і водночас підготовка до Великого Посту (переважне споживання молочних продуктів протягом Масничного тижня), мотиви еротичні та шлюбні (святкування Колодки протягом тижня та в’язання колодок неодруженим парубкам і дівчатам), обходи ряджених, культ предків (поминання померлих), взаємні гостини з ритуальними стравами, церемонії прощення.
Головна дійова особа свята − Колодка. Найчастіше це брусок, поліно чи палиця; її сповивають як дитину. Довкола неї відбуваються усі гостювання на Масничному тижні. У понеділок вона “народжується”, у вівторок її “хрестять”, в середу “похрещують”, у четвер вона “справляє Масляну” (і саме в четвер відбувається народне святкування дня Св.Власія − покровителя худоби), у п’ятницю “помирає”, в суботу її “ховають”, а в неділю “притоптують”. І з кожної цієї нагоди господарі та їхні гості святкують, веселяться й частуються. Завершується Масничний тиждень Прощенною, або “чорною” неділею: цього дня годиться просити прощення у всіх за завдані образи.
З-поміж характерних рис святкування Масляної в Україні окремо виділимо дві. Перша: ініціатива у проведенні основних моментів свята (“народження”, “життя” та “смерті” Колодки) належить заміжнім жінкам. Друга: найголовнішою стравою української Масниці були і є вареники з сиром з маслом і сметаною. Масове вживання млинців під час Масниці прийшло до нас у другій половині 20-го століття разом з радянськими (російськими) міськими святами “проводжання зими”.
Докладніше про українські традиції святкування Масляної:
- Надія Зяблюк. Масниця в Україні // Рідна школа. − 2007. − №1 (січень). − С.26-33.
- Надія Зяблюк. Масниця на Київщині, 19 – поч.20 ст. // Переяславіка: Наукові записки [Збірник наукових статей. Міжнародна історико-краєзнавча конференція “Наукові студії М.І.Сікорського”]. – Вип.12(14). – Переяслав-Хмельницький, 2017. – С.221-233. – PDF.
Масничний тиждень нині увесь робочий, але для гарного жіночого товариства тут може бути нагода збиратися вечорами “тішити Колодку” − повеселитися гуртом, почастувати одне одного стравами з молочних продуктів і яєць. Охочі можуть виспівати якусь пісню до Масляної: їх небагато, але все ж таки є.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.20. − PDF.
Громадське святкування Масляної, особливо у містах, протягом останніх десятиліть звелося до одного дня: власне Прощенної неділі перед Великим Постом. Тут можна добре згадати народні зимові забави, придатні для масового вжитку; катання на конях, яке для міських людей вже є екзотикою, частування варениками тощо.
ВЕЛИКДЕНЬ
Основні мотиви великоднього свята: Воскресіння Христа, здоров’я й добробут, поминання предків, парування молоді.
Великдень розпочинається Всенічною у храмі. Після освячення страв люди поверталися додому, щоб урочисто розговітися всією родиною. Закінчивши розговіння, на Київщині вмивалися, кладучи в миску дві крашанки та дрібну монету. Воду після вмивання виливали на вогонь або в озеро. На Слобожанщині одразу ж по обіді ходили на цвинтар – похристосуватися з померлими; на могилах залишали крашанки, які одразу ж підбирали діти.
По всій Україні був звичай серед дня сходитися до церкви, де починалися весняні співи та забави. Великдень настає після Великого Посту, протягом якого в народі не співали жодних пісень, крім постових і весняних. Останні, звані у різних районах веснянками або гаївками, співалися від Благовіщення аж до Трійці; але саме на Великдень біля церкви був суто їхній час. Тому, зібравшися вдень біля церкви, усі охочі дзвонили у дзвони, співали та водили хороводи під лагідним весняним сонцем. Дитячі й молодіжні ігри теж знаходили своїх шанувальників. А загалом цей святковий день був довгожданою нагодою для зустрічі поважних людей, знайомства й залицянь молоді, незабутніх вражень у дітей. Казали, що цього дня навіть сонце в небі “грає”.
Ще однією традиційною розвагою на Великдень були гойдалки. Їх облаштовували скрізь, де тільки можна було; гойдалися всі, хто хотів і міг. Гойдалки влаштовували і в селі, і в місті; біля них зазвичай бавилися в крашанки – “навкотки”, “навбитки” та іншими способами збираючи собі їх якомога більше.
Великодній понеділок на Заході України називають Обливаним – тут цього дня веснянки продовжувалися, і, за звичаєм, хлопці обливали дівчат водою – на ознаку симпатій та щоб здорові були.
Давня назва для Великоднього понеділка – “волочільний” – нагадує про звичай, що проіснував в Україні до середини 19-го століття. Цього дня ходили по хатах і співали “волочебні” пісні з побажаннями господарям, за змістом подібні до колядок та щедрівок. На Галичині такі пісні називали ще “риндзівками” – тут вони збереглися довше. Відгомоном “волочільних” звичаїв донедавна було відвідання дітьми своїх хрещених батьків, повитух, священиків, а дорослими – родичів, сусідів, знайомих. При цьому христосувалися, обмінювалися писанками.
Докладніше про традиційне святкування Великодня:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.249-308.
- Михаил Максимович. Дни и месяцы украинского селянина. − PDF.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.22-27, 32-183. − PDF.
Писанки можна дарувати всім: коханим, друзям, родичам, знайомим. Починати краще з традиційних орнаментів – тоді швидко прийде інтуїтивне розуміння писанкової “мови”. Пишуть їх на повному яйці, яке у Великодню ніч освячують. Згодом писанку можна видути й почепити на шнурочок з китицею – тоді вона стає хатньою прикрасою.
Великодні веснянки – чудова нагода для молодіжного товариства, щоб розважитися, набути неповторних вражень і послухати відгомін української давнини. У традиційних іграх символи природи нерозривно поєднані з весняним молодецтвом і ліричними настроями. Приєднатися до такої гри дуже просто – досить трьох-чотирьох учасників, які знають пісню й перебіг забави, а всі інші можуть імпровізувати разом з ними. Тож можна ознайомитися з кількома веснянками заздалегідь, а на Великдень вийти з ними до церкви.
Увага! Вінки з весняних квітів на дівчатах виглядають дуже гарно, але не забуваймо, що за традицією це убір молодих і незаміжніх. Вінок на дорослій жінці – це як мінімум неприродньо.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.22-27. − PDF.
Концерти колективів з великодніми піснями та веснянками. Масові традиційні ігри та хороводи за участю всіх охочих. Частування освяченими пасками та великодніми стравами. Гойдалки та традиційні забави з крашанками.
Більше про відродження великодніх веснянок у місті:
- Леопольд Ященко. А вже весна. – 1997. – Етнографічний хор “Гомін”.
- Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
ТРІЙЦЯ, або ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ
У східних районах дівчата в четвер перед Трійцею завивали вінки з гілля беріз, не відламуючи їх: це було ворожіння про майбутню долю – власну, членів родини та майбутнього чоловіка. Звідси й пісня: “Ой зав’ю вінки та на всі святки…” Ці вінки розвивали на Трійцю; якщо вінок на березі не зів’яв – це добрий знак для того, на кого він був позначений.
На Полтавщині й Харківщині протягом зеленого тижня водили “Тополю”: найвища на зріст дівчина підіймала руки догори, або ж їй до плечей чіпляли дві палички, що сходилися над головою гострим кутом; на ті руки чи палички рясно начіплювали намиста, стрічки, хустки. Груди й стан дівчини теж оздоблювалися різнокольоровими хустками. З цією “Тополею”, співаючи призначених до неї пісень, дівчата ходили по селу й по полях. Зустрівши господарів, “Тополя” їм низько вклонялася, а вони частували дівчат і давали дарунки “Тополі на стрічки”.
На Рівненському Поліссі відомий обряд водіння “Куста”: дівчину з ніг до голови замаювали клечанням і ходили по селу, співаючи “кустових” пісень з побажаннями господарям врожаю, здоров’я й достатку. Господарі так само обдаровували їх.
У ці ж самі дні люди по всій Україні остерігалися русалок; зокрема, знали, що на Русальному тижні не можна купатися в озерах і річках. Найбільш архаїчні уявлення про русалок зберегло до наших днів Київське Полісся. За традицією, русалками тут вважають усіх покійних предків. Відомо, що протягом Русального тижня вони можуть ходити по землі. Відрізнити русалку від звичайної людини можна за відсутністю взуття: покійним у цьому краю ноги не взували, а обмотували. За місцевим повір’ям, зустріти покійного на Русальному тижні не є небезпечно; так можна навіть побачитися з кимось із родичів.
Субота перед Трійцею є однією з Батьківських, себто поминальних. У давнину цього дня зранку ретельно прибирали хату й подвір’я, все замаювали зеленим клечанням. Вважалося, що о цій порі, коли все цвіте й буяє, душі покійних родичів ховаються поміж зеленим гіллям. Замаюючи хату, люди немов би запрошують їх до себе.
На поминальну суботню вечерю готували сім страв, однією з яких обов’язково мало бути коливо. Здавна існує звичай цієї суботи поминати також самогубців та тих, що пропали безвісти у чужих краях.
Наступного дня, на Трійцю, провідували могили рідних на цвинтарі.
У багатьох районах Полісся в понеділок після Трійці проводили русалок із села до лісу або й на цвинтар. Для цього існують окремі “русальні” пісні. Характерно, що найрозвиненіші русальні обряди зберігалися саме в тих місцевостях, де не було традиції святкування Купала.
Докладніше про звичаї, пов’язані з Зеленими святами:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.94-112.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – Том ІV. – Літній цикль. – 1957. – 178 с. – С.30-57.
- Михаил Максимович. Дни и месяцы украинского селянина. − PDF.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.185, 187-192. − PDF.
У родині поминання предків удома й на цвинтарі є найважливішим у ці дні. Клечання нині ламають менше, ніж колись; особливо це стосується міст, де гілля та зілля й так небагато. Буває досить принести з церкви додому кілька освячених галузок чи стебел лепехи.
Охоча молодь може спробувати поводити по вулицях Тополю (для Полтавщини й Слобожанщини) або Куста (для Рівненського та Волинського Полісся).
Кілька троєшних пісень можна знайти тут:
- Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
Окрім церковних заходів з освяченням зілля для клечання, навряд чи доцільно проводити якісь масові гуляння. Це дні для поминання родичів і споглядального єднання з природою й світом. Увага – “реконструйовувати” для розваги проводи русалок не можна ні в якому разі! Наслідки можуть бути непередбачувані.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.27-29. − PDF.
КУПАЛА
Купала (як і Коляда – Різдво Христове) за новим календарем змінило своє датування. Будучи за кількасотлітньою традицією пов’язане з християнським святом Різдва Св.Івана Предтечі, воно перейшло разом з ним від 21-22 червня на 6-7 липня за новим стилем. Для багатьох і багатьох поколінь українців “Іван” і “Купало” вже нероздільні; про це свідчить безліч пісень з давніми архаїчними мелодіями і приспівами: “Купала на Йвана!”, “Іване, Йване!”, “Купайла! Грало сонечко на Йвана!” тощо. Відтак в одних районах Купала святкували у ніч проти Св.Івана – 6 липня за новим стилем, а в інших – власне на Св.Івана, 7 липня.
Дослідники припускають, що купальський обряд потоплення деревця-“Мариноньки” – залишок давнішого, в якому мало місце людське жертвоприношення землі за майбутній урожай. Також знаємо з літописів, що за дохристиянських часів цієї ночі хлопці “умикали” собі майбутніх дружин. Ясна річ, подібні моменти (як і взагалі участь в нехристиянських обрядах) церквою, м’яко кажучи, не благословлялися. З часом обрядове, сакральне значення купальських ритуалів забулося, і свято стало просто традиційною молодіжною розвагою, яка виразно зберігала мотиви парування молоді. Окрім того, головними дійовими особами свята були вода і вогонь – їх поєднання в різних моментах (спалення опудала і потоплення деревця; свічки на вінках, що пливуть по воді; пущене з пагорба у воду запалене колесо; звичай стрибати через вогонь і купатися цієї ночі тощо).
Значні території Полісся й Карпат свята Купала просто не знають: в одних місцях воно давно зникло, в інших його не пригадують зовсім. Розвинений купальський обряд пам’ятає Лівобережжя (у т.ч. й Чернігівщина), центральні області України, Східне Поділля.
Докладніше про традиційне свято Купала:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.115-134.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том ІV. – Літній цикль. – 1957. – С.99-149.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.193-223, 483-486. − PDF.
Традиційне святкування Купала є дуже органічним для невеликого молодіжного товариства. Вечір або й ніч на природі, біля води; багаття й купальські пісні; вінки зі свічками на плесі й ворожіння дівчат; стрибки через вогонь, спільне частування. Деревце-“Маринонька”, прибране стрічками й свічками.
Опудало-“Купайло” можна зробити з соломи чи сухого бур’яну, щоб добре горіло. Гарно, якщо є звідки покотити до води вогняне колесо – для цього його обмотують соломою і поливають гасом чи бензином.
Таке свято лишає по собі незабутні спогади на ціле життя.
- Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − C.29-30. − PDF.
Народне купальське свято справді дуже “камерне” за своєю природою – і насамперед з огляду на техніку безпеки: відкритий вогонь, темрява, водойма… Але і в умовах великого міста воно може стати яскравою і непересічною подією. Варто лише обмежитися кількома традиційними елементами, які б не завдавали шкоди навколишньому середовищу й не були б надто небезпечними для людей, – і доповнити ці елементи новими, природніми для супутніх обставин.
Святкова хода міськими вулицями, у якій можуть узяти участь всі охочі, розмаїті опудала-“Купайла”, барвисті вінки та карнавальні головні убори (чому б і ні?), обливання водою, а увечері – стрибки через багаття, водяні війни, хороводи й танок зі свічками довкола деревця-“Мариноньки” – тут кожен знайде для себе те, що йому до вподоби.
З властиво народних елементів Купала для масового гуляння, ймовірно, найбільш придатні такі:
- ТАНОК ДОВКОЛА КУПАЛЬСЬКОГО ДЕРЕВЦЯ – плавний і мелодійний (узяти гарну редакцію “Кругом Мариноньки”). Запрошуються до участі самі дівчата. Повний імпровіз, плавні рухи, тільки стихійно задати напрямок – по колу за сонцем. Деревце прикрашене свічками. Учасницям можна роздати по свічечці, щоб вони їх винесли з кола з собою.
- ТАНОК ДОВКОЛА ВЕЛИКОГО ВОГНЮ – прямих аналогів серед фольклорних записів не пригадується, але щось подібне цілком могло би бути – під гарні редакціі народних купальських пісень. Вони бувають дуже рухливі й несподівані по ритму. Можуть брати участь всі, і стрибати там, як завгодно. Може бути дуже вражаюча і видовищна річ – з дикуватим, “первісним” настроєм.
- СТРИБКИ ЧЕРЕЗ МЕНШІ БАГАТТЯ. Їх можна розпалити кілька. Стрибають всі охочі – парами й поодинці. Пояснити людям, що це – очищення, а стрибки парами – ворожіння. Можна нагадати, щоб були уважними і не обпеклися, а ще – про те, що купальський вогонь обпалює людей з поганими думками й намірами.
Малі діти можуть, за народним звичаєм, стрибати через вкопаний високий кущ кропиви – це добре робити ще за дня, коли на святі ходитимуть з малечею. - Гарно надається до такого свята і КАТАННЯ НА ЧОВНАХ – за умови, що поблизу є вода. Легко підігнати до берега одну з пересувних човнових станцій – наприклад, із тих, що діють у Гідропарку; звичайно, кататися публіка буде за гроші. Охочих буде багато. На кілька металевих човнів з “надійними” людьми можна поставити посудини з невеличкими багаттями.
- ВОГНЯНЕ КОЛЕСО – якщо є звідки його покотити у воду. Гарно, коли воно велике, важке, дерев’яне і нагадує колесо справжнього воза. Дуже видовищна й символічна річ. Варто лише подбати, щоб ніхто не стояв на його шляху. І, до речі, на багатолюдному святі не зайвим буде чергування “швидкої допомоги”.
- ГОЙДАЛКИ – високі й довгі; їх може бути багато, бо людям подобається. Біля кожної має бути хтось відповідальний за безпеку. Мабуть, краще робити гойдалки-дошки на канатах – такі дають вчасне відчуття “перельоту”, і, можливо, зменшать ризик травмування. Крім того, якщо хтось упаде, то така дошка на зворотньому шляху не вдарить його сильно. На цих дошках можна гойдатися по одному й по двоє, а більше й не треба.
- “ВОДОГРАЇ” І “КУПАННЯ”. Оскільки безпосередньо поруч із дійством води може і не бути, а вогню – багато, обов’язкова участь у святі пожежних – з машинами і всім устаткуванням. Можна гарно акцентувати цей момент – заодно зробити їм “рекламу”, бо таке свято сміливо можна вважати їхнім “напівпрофесійним”. Тож поміж багаттями можна включити водограї зрошувальних систем, де вони є, а час від часу організовувати “водограї” пожежні. За теплої погоди, та ще коли музика і танці наберуть обертів, можливо, знайдеться немало охочих “обрядово скупатися” таким чином…
Загальні ТАНЦІ під хорошу музику українських груп теж можуть бути не зайві.
Треба добре зважити, що можна – і чого не можна! – робити з ВІНКАМИ. Якщо оголосити, що вінки – це неодмінний атрибут купальського свята, то всім довколишнім паркам буде гаплик. І не тільки паркам, а й багатьом іншим зеленим деревам і клумбам – по всьому місту й за його межами. У всіх своїх виявах свято має бути природнім для великого міста.
До речі, про “Нептунів” і “русалок”. ЖОДНИХ “РУСАЛОК” У ПРОГРАМІ СВЯТА НЕ ПОВИННО БУТИ!!! Історично в українській традиції русалки – це покійні предки (усі – незалежно від віку і статі). Їх у народі вшановують на Трійцю – для цього є окремий цикл русальних обрядів і обрядових пісень. А казкові європейські “запозичення” з сріблястими хвостами нам чужі і тому непотрібні. Купальське свято тисячоліттями обходилося без них.
Більше про досвід організації купальського свята у Києві:
- Катерина Міщенко. Свято Купала вчора й сьогодні: відновлення традиції.
ОБЖИНКИ
Розгорнений обряд обжинків зустрічаємо саме в тих місцевостях, де традиційним було збирати врожай толокою, тому таке свято за своєю природою є громадським. Чоловіки приходили косити, жінки – жати і в’язати снопи; робота тривала зранку до вечора, бо час не жде, і достигле зерно висипається з колосків. Господар поля, за домовленістю, платив женцям і/або частував їх.
Дожинаючи ниву, залишали трохи незжатого колосся і зв’язували його вгорі стрічкою докупи – казали, що це “Іллі на бороду”. Цей жмут колосків мав у різних районах різні назви – “борода”, “перепілка” і навіть “коза”. Остання назва вказує на дуже давній безпосередній зв’язок обряду водіння “Кози” на старий Новий рік з наступним урожаєм, а найбільш розповсюджена назва “борода” є вказівкою на причетність “дідів” – себто предків до цієї символічної дії. “Борода” є водночас і пожертвою, і немов би “прихистком” на порожній ниві. На Чернігівщині поміж стеблами такої “бороди” сіяли трохи зерна, клали окраєць хліба й дрібку солі.
До “бороди” є багато пісень – у них голуб (або ворон, півень, ведмідь…) сидить на копі й “дивується бороді: ой чия ж то борода сріблом-злотом улита, красним шовком обвита…” Прикметно, що звичай залишати після збирання врожаю трошки незібраного на полі, на городі чи в саду побутував по всій Україні. Це водночас і віддяка землі за дорід, і поживок тваринам та птахам, які теж можуть бути посланцями предків.
З-поміж жниць обирали найкращу дівчину за “польову царівну” або “княгиню”; на голову їй клали великий вінок з колосся й польових квітів, у руки давали невеликий обжинковий сніп, який теж перевивали стрічкою. Вінок і сніп також оспівувалися. Вінок “котився з лану до господаря в браму, з-під брами й у світлицю, на білі паляниці”, а сніп просився, щоб його узяли з собою: “я в стодолоньці погощу та й на нивоньку знов піду” – себто, обмолоченим зерном у нову ріллю. Прикметно, що у деяких районах обжинковий сніп зберігали окремо і на Різдво ставили на покуті як дідух.
Далі всі гуртом, співаючи обжинкових пісень, поверталися з поля на подвір’я господаря, де на женців чекало святкове частування.
Побутував також гарний звичай толокою збирати врожай удовам, сиротам, сім’ям рекрутів та немічним родинам. За таких обставин не чекали жодної віддяки – господарі навіть часом не знали, коли на їхню ниву прийде поміч, а прийшовши самі працювати, заставали збіжжя вже складеним у копи.
Більше про традиційні обжинки:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.135-148.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том ІV. – Літній цикль. – 1957. – С.149-172.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.226-253. − PDF.
Протягом останніх десятиліть вирощування хліба в Україні дедалі більше переходить до великих агрофірм та фермерських господарств. Деякі з них мають свої власні свята по завершенню робіт. Охочим долучитися до народних хліборобських звичаїв стануть у пригоді ці або інші пісні, що співалися у жнива.
- Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
Протягом 1980-2000-х років цікавими були символічні жнива та святкування обжинків у Національному музеї народної архітектури та побуту України. На запрошення організаторів сюди приїздили сільські співочі гурти з різних областей зі своїми жниварськими піснями та цікавими звичаями. Усі разом ішли на поле і відбували цілі жнива протягом одного дня, а відвідувачі Музею мали змогу повчитися жати, косити, в’язати снопи та послухати давніх, як українська земля, обрядових пісень.
Подібні заходи варто проводити й нині – там, де є для цього умови. Зокрема, дуже важливо, щоб діти, підростаючи, мали уявлення, звідки береться хліб, і скільки праці й поезії вкладено в нього нашим народом.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.31-32. − PDF.
МАКОВІЯ
У багатьох районах України, зокрема на Київщині й Житомирщині цього дня молодь ставила високу віху, обвиту квітами й зеленню і увінчану зверху гарбузовою маскою, часом навіть зі свічкою всередині; ця віха теж називалася “Маковій”. Робили її найчастіше десь на вигоні за селом або біля роздоріжжя. За звичаєм, “Маковія” стерегли від зруйнування іншими молодіжними гуртами з сусідніх кутків. Якщо “Маковія” бувало зламано, цього року вже його не відновлювали; але якщо він достоював до Яблучного Спаса (19 серпня) то прикрашали його яблуками й грушами і вже тоді влаштовували біля нього святкове застілля для всіх присутніх з гулянням і співами аж до ранку.
Протягом останніх десятиліть у багатьох селах існує також звичай встановлювати біля подвір’я опудала-“маковії” з гарбузовими масками. Нині їх роблять найчастіше вже як забавку для дітей.
Більше про святкування Маковія:
- Олена Чебанюк. Оригінальний звичай святкування Маковія на Київщині та Житомирщині. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.155-156.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том V. – Осінній цикль. – 1963. – С.72-78.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.225. − PDF.
Це запашне, справді літнє свято – гарна нагода освятити воду й зілля для своєї хати, а також зібратися невеликим гуртом і нафантазувати гарного “Маковія” біля двору, на радість дітлашні й перехожим.
Такого дня справді можна продовжити – або й започаткувати – гарну традицію народного гуляння біля зеленої віхи, ознаменувавши ним, за народним звичаєм, кінець літа й завершення збирання врожаю. Варто також пригадати, що на цей же день припадає річниця хрещення України.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − С.31. − PDF.
ПОКРОВА
На Покрову також завершували свою діяльність кобзарсько-лірницькі цехи – аж до наступної Трійці: подорожувати незрячим співцям восени і взимку було значно важче.
Але головну роль цього свята в Україні визначили важливі історичні обставини, що тривали протягом століть: Покрова здавна є днем українського війська.
Покрову вважали своєю заступницею запорозькі козаки, віддаючи їй чільне місце поміж улюбленими святими. На Запорожжі головною завжди була церква Святої Покрови. Саме у це свято козацька рада за звичаєм обирала кошового отамана. За переказом, після зруйнування Січі образ Покрови Богородиці з січової церкви супроводив козаків, які пішли за Дунай.
У добу Гетьманщини та розквіту козацького бароко виникає навіть новий тип ікони – Козацька Покрова. На ній під покровом-омофором Богородиці іконописці розміщують українських ієрархів, гетьманів, старшину та значних козаків. До нашого часу збереглося більше десяти історичних зображень Козацької Покрови. Усі вони були датовані 17-18 ст., хоч деякі дійшли до нас у копіях та репродукціях, зроблених у 19-му та 20-му.
Свято Покрови 1942 року відоме сьогодні як день створення Української Повстанської Армії. Воїни УПА гідно успадкували військову звитягу запорожців, воюючи на своїй рідній землі проти всіх загарбників України.
14 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко з метою вшанування традицій та на підтримку ініціативи громадськості встановив свято День захисника України, яке має відзначатися щорічно на свято Покрови. Таким чином було відновлено історичну справедливість і на державному рівні підтримано давню традицію: нині свято Покрови є професійним святом українських військових.
Більше про різні значення свята Покрови в народі:
- Наталія Стішова. Українські календарні свята осіннього циклу. – Київ: Видавництво ІМФЕ, 2017. – 238 с. – C.99-100, 116-125. – PDF.
- Олена Чебанюк. 14 жовтня – свято Покрови. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Ікон “Козацька Покрова” вціліло лише трохи більше десятка. – Український Інститут національної пам’яті. − PDF.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.163.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том V. – Осінній цикль. – 1963. – С.176-180.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.256. − PDF.
У це свято, як і в будень, всім і кожному буде доречно подбати про сприяння нашим військовим – адже сьогодні нащадки запорожців знову захищають Україну від давнього ворога, підступного й лютого. Важливо, щоб і в найтяжчих умовах наші хлопці мали нагоду відчути: сьогодні – їхнє свято, і плечем до плеча з ними вся Україна.
Цього дня доречними будуть урочисті та просвітницькі заходи історичної й військової тематики. У нагоді стануть пісні козацькі, вояцькі, стрілецькі, повстанські, історичні та добірка пісень для війська.
Тематичні посилання:
- Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.I,II. – 1888, 2005.
- Життя козаків-запорожців: Іван Розсолода – син січовика, 116-літній інформатор Дмитра Яворницького // За виданням: Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.II. – Дніпропетровськ: “АРТ-ПРЕС”, 2005. – C.3-29. − PDF.
- Козацькі пісні. Збірник / Фольклорні записи та упорядкування Надії Полякової. – Київ: Музична Україна, 1991. – 152 с., іл., нот.
АНДРІЯ, або КАЛИТА
Основні мотиви свята: вшанування Сонця й предків, парування молоді.
Зібравшись трохи зарання, дівчата випікали калиту й балабушки для ворожінь, готували пісні страви до спільної вечері – адже тривав Пилипівський піст. Ворожили увечері і вночі. Перегодом приходили хлопці, викуповували у дівчат калиту і обирали з-поміж себе “пана Калитинського”. Калиту чіпляли на пояс-крайку або червону стрічку, яку перекидали через сволок або прив’язували до палиці, і Калитинський за власним бажанням міг підсмикнути її вгору чи трохи опустити.
Хлопці по черзі сідали верхи на коцюбу і “їхали” до калити; кожен таким чином ставав “паном Коцюбовським”. Калитинський і дівчата усілякими способами намагалися Коцюбовського розсмішити, але сміятися йому було не можна: за посмішку обличчя одразу вимазували сажею. Якщо ж це випробування витримане, Коцюбовському давалося три спроби вкусити коржа. Справедлива мірка висоти калити – на два пальці над головою Коцюбовського: вкусити важко, але можливо.
Коли вже всі хлопці перебували “коцюбовськими”, калиту розламували по шматочку на всіх присутніх і спільно частувалися нею та приготованими стравами. Далі дівчата продовжували ворожити, а хлопці гуляли по селу – і свято тривало довго.
Характерно, що дорослі жодним чином не брали участі в андріївському обряді. Хіба лише як господарі вечорничної хати, або в пасивних “ролях” для дівочих ворожінь, коли дівчина поночі запитує випадкового перехожого, як його звати, щоб таким чином довідатися ім’я майбутнього чоловіка, чи коли слухає розмови під сусідським вікном. Окрім того, в цю ніч, як і на Старий Новий рік, хлопцям дозволялося бешкетувати, влаштовуючи прикрі несподіванки незговірливим батькам дівчат або своїм недругам, і за це нікого не карали. Тобто, Калита – свято суто молодіжне, за традицією тут немає місця ні дорослим, ані дітям.
Більше про ворожіння та інші андріївські звичаї:
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.20-26.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. – Том V. – Осінній цикль. – 1963. – С.221-248.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − С.257-262. − PDF.
- Олена Чебанюк. На Андрія хлопці кусали калиту [Про традицію на Чорнобильському Поліссі]. // “Газета по-українськи”. – Київ, 2007. – 7 грудня. − PDF.
Веселе й видовищне свято для молодіжного гурта, де всі знайомі між собою. Великий простір для вияву витримки, дотепності, швидкості реагування. Нестандартні ситуації з викуповуванням калити – не обов’язково за гроші; хлопці спокушають дівчат різними умовами, “котами в мішку” тощо. Кумедні питання й загадки з боку дівчат та Калитинського, імпровізовані відповіді Коцюбовських, намагання хлопців відібрати калиту – а дівчата з Калитинським її боронять… Спогади на все життя гарантовані! :)
Ворожіння теж дуже захоплюють дівчат – цікаво, що майже все справджується. Але бешкетувати хлопцям цієї ночі не варто – звичай потурання молодіжним забавам уже забувся, тому можливі непорозуміння з поліцією.
В жодному разі не варто проводити Калиту для дітей або брати в ній безпосередню участь одруженим.
Для великої громади це свято надається значно гірше. За таких обставин гра перетворюється на “показовий виступ”, і втрачається основний її сенс. А що вже й казати про дівочі ворожіння – це в будь-якому випадку доволі інтимна річ, якою можна поділитися з подругами, але аж ніяк не з цілою глядацькою залою. Тобто, масові заходи тут успішні лише як ознайомлення молоді з цікавим народним звичаєм, який можна згодом перенести в своє товариство.
МИКОЛАЯ
На день Святого Миколая у давнину варили пиво, скликали гостей, гуляли й веселилися, каталися на санях. Досьогодні дійшов і розповсюдився по всій Україні гарний звичай, за яким Святий Миколай приносить дітям подарунки.
У деяких районах, зокрема, на Чернігівщині, побутували колядки, що співалися на Різдво, але були присвячені Святому Миколаєві.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – С.29-31.
Цього дня можна зробити гарне свято для малих дітей, розповівши їм про Святого Миколая й вивчивши з ними якусь із народних пісень про нього, або навіть підготувавши невеличку виставу.
- Ярослава Музиченко. Миколай без “чобітка” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2012. − №189. − 18 грудня. − PDF.
- Радуйся, земле, коляда іде! / Автор-упорядник Ярослава Музиченко. – Київ: Смолоскип, 2001. – 80 с., іл., нот.
На свято Миколая у багатьох містах України проводять цілком доречні заходи для дітей і підлітків – концерти, фестивалі, конкурси, змагання.
Джерела
Видання та публікації подані в алфавітному порядку – за прізвищем автора або назвою.
- Михайло Возняк. Початки української комедії (1619−1819). − Львів, 1920. − 252 с. − PDF.
- Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I,II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – 309+289 с.
- Михайло Глушко. Методика польового етнографічного дослідження: Навчальний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2008. – 288 с., іл.
- Наталя Громова. Живий вертеп як основна форма бойківського різдвяного рядження / Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. − Вип.24. − Київ: Унісерв, 2008. − С.32-37. − PDF.
- Життя козаків-запорожців: Іван Розсолода – син січовика, 116-літній інформатор Дмитра Яворницького // За виданням: Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.II. – Дніпропетровськ: “АРТ-ПРЕС”, 2005. – C.3-29. − PDF.
- Надія Зяблюк. Масниця в Україні // Рідна школа. − 2007. − №1 (січень). − С.26-33.
- Надія Зяблюк. Масниця на Київщині, 19 – поч.20 ст. // Переяславіка: Наукові записки [Збірник наукових статей. Міжнародна історико-краєзнавча конференція “Наукові студії М.І.Сікорського”]. – Вип.12(14). – Переяслав-Хмельницький, 2017. – С.221-233. – PDF.
- Ікон “Козацька Покрова” вціліло лише трохи більше десятка. – Український Інститут національної пам’яті. − PDF.
- Катерина Качур. Як щедрували у метро (фото). − 15 січня 2011. − Музей Івана Гончара. − PDF. − Відео: {3}, {4}, {1}, {2}.
- Степан Килимник. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – 5 томів – Вінніпеґ, Торонто, 1957-1964. – бібліографія. • Том І. – Зимовий цикль. – 1964. – 154 с. • Том ІІ. – Весняний цикль. – 1959. – 254 с. • Том ІІІ. – Весняний цикль. – 1962. – 372 с. • Том ІV. – Літній цикль. – 1957. – 178 с. • Том V. – Осінній цикль. – 1963. – 288 с.
- Як. Ковальчук. Свята на Україні у звичаях та забобонах. – Харків, 1930. – 116 с., іл. − PDF.
- Козацькі пісні. Збірник / Фольклорні записи та упорядкування Надії Полякової. – Київ: Музична Україна, 1991. – 152 с., іл., нот.
- Колядки та щедрівки з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник пісень. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. – К., 2005. – 186 с., нот.
- Красна весна, тихе літо: Українські народні календарні пісні весняно-літньої пори з репертуару етнографічного хору “Гомін” та Київського Кобзарського Цеху / Збірник. Упорядники Леопольд Ященко й Катерина Міщенко. − К., 2007. − 256 с., нот.
- Олександр Курочкін. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка”. − Опішне, 1995. − 379 с., іл.
- Михаил Максимович. Дни и месяцы украинского селянина. − PDF.
- Євген Марковський. Український вертеп (Розвідки й тексти). − Київ, 1929. − 256 с., нот. − PDF.
- Катерина Міщенко. Свято Купала вчора й сьогодні: відновлення традиції.
- Ярослава Музиченко. Миколай без “чобітка” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2012. − №189. − 18 грудня. − PDF.
- Народні свята та пам’ятні дати у НМНАПУ (Київ, Пирогів), 1980 – 2010.
- Анастасія Панкова, Марія Пошивайло. Святкування Маланки в селі Белелуя. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Препровождение рождественских праздников в приходах Подольской епархии и возможное влияние церковных школ на облагорожение традиционных увеселений на святках / В. // Подольские Епархиальные Ведомости. – 1897. – № 51–52. – С. 1384–1404. – chtyvo-org.ua – PDF
- Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України / Упорядники Лідія Орел, Катерина Міщенко. – К.: ІСДО, 1995. – 232 с.
- Радуйся, земле, коляда іде! / Автор-упорядник Ярослава Музиченко. – Київ: Смолоскип, 2001. – 80 с., іл., нот.
- Різдвяні історії: для молодшого та середнього шкільного віку. Позакласне читання. 6 клас / Упор. та передм. І.Андрусяка. − Київ, 2010. − 256 с., іл. − DJVU.
- “Святвечір”: Документальний фільм – 2002 рік.
- “Сєдовський” колядницький гурт в Ірпіні, Щедрий вечір 1998 року – АУДІО!
- Наталія Стішова. Українські календарні свята осіннього циклу. – Київ: Видавництво ІМФЕ, 2017. – 238 с. – PDF.
- Гнат Танцюра. Записки збирача фольклору. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 102 с., нот.
- Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ. Юго-Западный отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ. Т. 1-7. − С.-Петербургъ, 1872—1877. Томъ третій. Народный дневникъ. Издан подъ наблюденіемъ дѣйств.-чл. Н. И. Костомарова. − Петербургъ, 1872. ІІ, VIII, 486, II c. − PDF.
- Український вертеп (Збірник сценаріїв) / Упоряд. З.І.Боровець − Львів, 1989. − 131 с., іл. − DJVU.
- Йосип Федас. Вертеп і “Козак Мамай” // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.4. − С.13–16. − PDF.
- Йосип Федас. Композиція вистав лялькового вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2000. − Вип.6. − С.23–28. − PDF.
- Йосип Федас. Персонажі вертепу: Запорожець // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2004. − Вип.17. − С.21–31. − PDF.
- Йосип Федас. Український народний вертеп (у дослідженнях XIX–XX ст.). – Київ: Наукова думка, 1987. – 184 с., іл. – Бібліогр.: с.167-180 (327 назв).
- Йосип Федас. Феномен українського вертепу // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2002. − Вип.13. − С.34–37. − PDF.
- Йосип Федас. Фольклорний театр і обряд // Етнічна історія народів Європи. − Київ, 2001. − Вип.8. − С.14–17. − PDF.
- Леся Храплива-Щур. Українські народні звичаї в сучасному побуті. − Торонто, 1982. − 52 с. − PDF.
- Олена Чебанюк. 14 жовтня – свято Покрови. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Олена Чебанюк. Атрибути Різдва та їхнє значення. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Олена Чебанюк. “Морозе, Морозе, йди до нас куті їсти!..” // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №3. − 6 січня. − PDF.
- Олена Чебанюк. На Андрія хлопці кусали калиту [Про традицію на Чорнобильському Поліссі]. // “Газета по-українськи”. – Київ, 2007. – 7 грудня. − PDF.
- Олена Чебанюк. Оригінальний звичай святкування Маковія на Київщині та Житомирщині. − Музей Івана Гончара. − PDF.
- Олена Чебанюк. Хрестився Христос на Йордань // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №8. − 17 січня. − PDF.
- Олена Чебанюк. Щедрий вечір добрим людям! // Газ.”Україна молода”. − Київ, 2006. − №6. − 13 січня. − PDF.
- Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.I,II. – 1888, 2005.
- Леопольд Ященко. А вже весна. – 1997. – Етнографічний хор “Гомін”.
- Леопольд Ященко. Народні календарні свята в Києві. – 1997. – Етнографічний хор “Гомін”.
- Леопольд Ященко. Пропозиції щодо влаштування народних та державних свят у Києві. – 1999. – Етнографічний хор “Гомін”.
Використано також окремі відомості з експедиційних записів Олексія ДОЛІ, Катерини МІЩЕНКО, Лідії ОРЕЛ, Леопольда ЯЩЕНКА.
Підготовка публікації: Катерина МІЩЕНКО,
старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”.
