Масниця в Україні – Надія ЗЯБЛЮК

Масниця у НМНАПУ, 2010

Надія ЗЯБЛЮК. Масниця в Україні // Рідна школа. − 2007. − №1 (січень) − С.26-33.

  Вступ
  Підготовка до свята: Всеїдний тиждень, Переступний тиждень, Пущення
  Масниця, Масляна, Масничний тиждень, Масничні страви, Дні масничного тижня
  Джерела

Масниця розпочинає весняний цикл календарних традиційних свят українців. Це веселе, замашне та голосисте народне свято, наповнене релігійно-міфічними ритуалами і унікальними обрядодійствами, відзначається на останньому тижні перед Великим постом.

Масницю наша людність називала також Масляною, Масляницею, Сиропустом, Сиропусним тижнем, Колодієм, Колодкою, Турицею та ін. Вже самі назви свята говорять про його прадавні корені й той шлях, який воно пройшло від основ народовір’я до сьогодення.

Назви Масляна, Масниця, Масляниця походять від слів масло, масний, позаяк упродовж свята споживали зазвичай тільки страви з набілу (молочних продуктів). З’явилися ці назви, за твердженням дослідників, не раніше XVI ст. [1, с.755]. Терміни “Сиропусний Тиждень”, “Сиропуст”, “Неділя Сиропусна” вживано переважно у святцях, церковних книгах та літописах іще в XVI ст. [2, с.312]. Вони означають відпущення сиру (“сиропуст”). Колодій, Туриця – це, на наш погляд, найдавніші власні імена свята Масниці і стосуються культу небесних світил Сонця та Місяця. Деякі дослідники припускають, що Масниця бере свій початок від свята на честь язичницькою бога Велеса [4, с.64]. До речі, саме на Масничному тижні українські жінки особливо вшановували святого Власія (Велеса, Волоса, Бика-Тура). Зрозумілою за походженням є і назва свята – Туриця.

Отже, українська Масниця зберегла не тільки свої предковічні наймення, а й архаїчні риси обрядовості.

Назвемо головні складові свята Масниці, більшість з яких збереглася лише в пам’яті літніх людей, у народних переказах та списах дослідників: колодійні обрядодійства; в’язання, волочіння, чіпляння колодки; взаємні гостини з ритуальними стравами; вшанування молодят; святкування Власія; катання на конях; зимові розваги: спускання з гір на санчатах, фуркало тощо; веснянки, водіння козла; прощальні вечорниці — складки; обходи ряджених, машкара; поминання померлих; проводи Масниці; церемонії прощення.

Назагал українська Масниця неповторна й колоритна та має розмаїту палітру елементів як весняного, так і зимового циклів народного календаря. Та обставина, що обрядовість Масниці містить фрагменти астрального культу і культу предків, а також майже позбавлена ритуалів, пов’язаних із християнством, дала підстави дослідникам ототожнювати її з прадавнім святом часів народовір’я – Проводами Зими та Зустріччю Весни [5, с.282].

Праукраїнці вірили, що, виконуючи колективно певні ритуали з піснями, згуками, танками, рядженням, сміхом, можна прогнати божество мороку й смерті — Зиму та закликати, загукати життєдайну Весну, що приносить тепло, світло, розквіт природи й плодючість. У часи поклоніння Сонцю як божеству, особливо після утвердження язичництва на Русі, це свято, збагачується обрядовістю астрального культу.

Із прийняттям християнства великі народні свята поступово пристосовуються до головних християнських. Свято Весняного сонця (Колодія) та Новоліття збігалося з християнським передвеликоднім Великим постом.

Давнє веселе свято своїм характером було несумісним з ідеєю християнського постування. Через те воно було розділене семитижневим великим постом. А обрядовість весняного народного свята, на думку М.Грушевського, перейшла до окремих свят, насамперед – Масниці та Великодня [7, с.194].

Різні погляди висловлювали фольклористи, етнографи на природу обрядовості свята Масниці. Одні пов’язували її з сонячним культом, інші – з трудовою діяльністю людей, сільськогосподарськими роботами. Відомий історик, дослідник української культури Д.Антонович висловив слушну думку: “Народні маси зберегли найбільше старовинних вірувань, що сполучені з культом небесних світил, а все інше має пізніший і очевидно наносний характер” [8, с.196].

Свято Масниці, зберігаючи низку архаїчних рис, зазнало, однак, значних змін – як з погляду ідеології обрядовості, так і його тривалості.

Тільки досить умовно можна проводити аналогію окремих елементів цього свята з відповідними складовими його язичницького попередника. Святкування Масниці за християнської доби було чітко прив’язане до Великого посту і залежало від Пасхалій. Відповідно це свято не має точної фіксованої дати: щороку воно проводиться в різні числа кінця лютого – початку березня, себто на межі зими й весни.

Скорочення періоду святкування Масниці – від двох тижнів до семи днів – відбулося ще в другій половині 17-го ст., а в 20-му – свято обмежується переважно двома-трьома днями.

Про українську Масницю в загальних рисах писали дослідники, етнографи, фольклористи. На жаль, ґрунтовної наукової розвідки, яка б розкрила всю повноту, неповторність, локальні особливості цього свята в Україні, досі немає.


Підготовка до свята

Як і кожне значне свято, Масницю зустрічали, справляли і проводжали. До неї готувалися старанно й заздалегідь, особливо в останні два тижні. Ці передмасничні тижні мають свої назви. Так, передостанній до Масниці тиждень (третій перед Великим постом) називається Всеїдним [9, с.246], Всеядним [10; 6], Блудною неділею [11, с.280], Всєдною неділею [12, с.296], Загальницею [13, с.104].
 

Всеїдний тиждень

На Всеїдному тижні віруючим дозволяється щодня споживати будь-яку їжу, в тому числі скоромну (м’ясну та молочну). Всеядним названо тому, що цього тижня ні в п’ятницю, ні в середу не постять, а їдять усе [6, с.43]. Їли з м’ясом навіть і ті, що “понеділкували” (постували по понеділках). На Звенигородщині (Черкащина) під час Всеїдного тижня не вінчалися і не справляли весіль, казали, що “буде блудить котресь із супругів” [11, с. 280]. На Овруччині (Житомирщина), навпаки, на цьому тижні було найбільше весіль, оскільки “всі дні можна їсти з м’ясом” [12, с.296]. Назви “Блудна неділя”, “Заблудна неділя” – християнського походження, позаяк у неділю на цьому тижні в церковній Богослужбі згадується притча про блудного сина, що має глибокий моральний зміст і символічне значення: блудною є кожна людина, що покинула Бога.

Зазначимо, що за церковним календарем Всеїдний тиждень позначений як неділя Блудного сина і віднесено його (як і тиждень Митаря та Фарисея, М’ясопусний тиждень, Сиропусний тиждень, а також Великий піст) до передпасхального періоду [21; 6]. На Слобожанщині під час Всеїдної неділі дівчата влаштовували свою четверту дівчачу складку [14, с.159].

У народі помітили, що коли починається Всеїдна – без завірюхи не обійдеться. “Старі люди говорять, що на цей тиждень хурія йде в гості. Напившись, вона загубить свою дитину і вертатиметься її шукати, і така завірюха проходить цілий тиждень… Кажуть, що всеїдна шукає дитину і вилазить усі закутки, скрізь позаміта снігом… От кажуть – всеїдна загубила дитину, плаче й шукає. Тому ці кілька днів віє завірюха” [36, с.146,162,168,169].

На Всеїдній співають різних пісень, а найбільше приспівують:

А в свата, свата нові ворота.
Нові ворота – біленька хата.
Біленька хата – вишневий садок.
Де будем гулять – веселий куток [37, с.175].

На Всеїдній жінки не пряли конопель, бо міль переїсть. Тільки вовну можна було прясти. А ще на цьому тижні не купували поросят, “бо з їх сала не їсти і свиней на сало не дожидать. Це тому, що поросята відчувают смалятину, жахаються, нудьгуют, головщину на себе чуют, ни їдят, маршавіют, занихаются і ростут погані” [37, с.178].

Про Всеїдний тиждень у народі поширені цікаві перекази, повір’я, зокрема: “Їхала Сеєдна до Масниці на білім коні в гості та ніяк не доїде, бо в ці дні буває то дощ, то сніг. Зустрілася вона з Маєм та й каже: “Що мені робити, бо ніяк не доїду?” А Май каже: “Вернись та візьми човна, воза та сани, то так доїдеш”.

Коли вона взяла човна, воза та сани, то тоді доїхала і стала гостювати в Масниці. Потім зустріла Мая, та й каже: “Спасибі тобі, Маю, за твою пораду”. А Февраль каже: “Підожди, Маю, я тобі уха нашмагаю за те, що так Сеєдну намовив”. Через те в Маю місяці мерзне картопля, баштан, цибуля і інше” [39, с.170].
 

Переступний тиждень

Наступний тиждень після Всеїдного – Переступний [15, с.241]. Цей останній тиждень перед Масницею називали ще “Рябим” [14, с.159; 16, с.184], “Гижковим”, “Гижчаним” [17, с.219, 269], “М’ясопусним” [19, с.185]. На Переступному тижні щодня їдять скоромне, крім середи та п’ятниці. Виходить два дні посту на тиждень, з “переступом через два дні” [11, с.280].

“Переступна – це значить, що уже переступило, що у середу і п’ятницю не можна їсти скорому” [38, с.170].

Цього тижня продовжують справляти весілля, бо вже на наступному тижні – Масляному – не годиться “парубкові і дівці гуляти весілля, хіба молоді будуть обоє вдовці або котрий-небудь з них – то можна весілля гулять” [20, с.92].

На Переступному тижні готувалися до Масниці: купували сир, масло, сметану (хто не мав свого), а також мазали хати, прибирали, щоб чисто було. Очікуючи з нетерпінням свята, на Слобожанщині приспівували:

По рябої, по малої, сваточки мої,
Доплигаєм, додибаєм до Масляної [37, с.175].

Передмасничний тиждень люд називав іще “Поминальним”, позаяк у суботу (на Поліссі і в п’ятницю) вшановували пам’ять померлих родичів. Поминальні ритуали були важливою складовою масничної обрядовості.

Вшановували померлих як на Переступному тижні (п’ятниця, субота), так і на Масляному (субота, неділя). Поминали предків і вдома спільним обідом, і в церкві – парастасом (панахида). У. ці дні в давнину святкували і не виконували важкої роботи. Вважали за гріх, наприклад, у поминальну суботу мазати хату чи якусь будівлю: “Люди хлібом поминають душі мертвих, а ти глиною” [40, с.197].

На Полтавщині в суботу перед Масляною поминали також самогубців. “В цей день нічого не роблять. Печуть книші та пиріжки й гарячими розносять, де самі старі баби, як “милостиню” за всіх мертвих, побитих, повішаних, потоплених” [41, с.123].

Гарячий хліб і страви роздавали, бо вірили, що душі предків живляться парою.

Поминальну суботу на Гуцульщині називали іще Дідівною, Задушною. За переказами, колись давно діди випросили у Бога три суботи в році, в які треба поминати і молитися за померлі душі. А натомість і “душі із того світа молетци тогди так само за нас” [42, с.240].

Перша Дідівна, або Задушна субота припадає за тиждень перед Великим постом, друга – в суботу перед “Тройцев”, третя – у суботу перед “Митрієм” [43]. У ці суботи люди йдуть на цвинтар до гробів своїх кревних Там світять свічечки. В давнину старші люди на гроби клали калачі, ставили дзбани з молоком, медяники із запаленими свічками. Молилися, щоб Бог усе те, що на гробі, поставив перед душами померлих. Тоді частувалися і припрошували інших, а наприкінці ставали в коло біля гробів і плещучи в долоні приспівували: “Плещу в ладуші за померлі душі” [42, с.241].

Розносили також у Дідівну суботу по сусідах хто що має: “Кому булочку, кому садовинку. Проше, най Бог приймає перед Василевої душі, або Одокієної душі, або Паращиної душі” [43].

Та чи не найбільше елементів від прадавнього культу предків збереглося в поминальних обрядах на Поліссі. Тут поминальні дні називали “дідами”, “дєдами”. До речі, на Поліссі саме “весняних дідів” вважали головними [45; 39].

Про те, як саме справляли “весняні діди” українські поліщуки на Овруччині в середині XIX ст, описав дідич Михайло Пйотровський: “П’ятницю й суботу посвячують пам’яті померлих, названих дідами; для цієї мети увесь день є з постом, святкують, а господиня, приготовляючи вечерю, не накриває горшків із стравами в часі варення, звичайними покришками, бо це тяжило б умерші душі. Замітають і підбілюють хату, прибирають чисто та ждуть вечері, а коли вже всі домові позбираються на неї й засядуть при столі, господиня гасить вогонь на лучнику, а господар запалює воскову свічку й молячися ставить її на припічку, потому господар бере миску з ситою й кожному по черзі дає по три ложки. Тоді, щойно починаючи їсти вечерю, що складається з млинців, себто гречаників, борщу, юшки, свіжої або соленої риби й каші. Недоїдки або останки з цих страв зоставляють на столі буцімто для померших. Нічого не прибирають зі стола й так ідуть спати по вечері” [12, с.297].

У згаданих поминальних звичаях деякі дослідники вбачають культ предків, ідентичний за своїм виявом до цього самого культу різдвяно-новорічного циклу [46, с.108].

Важливі варіанти поминальних ритуалів дослідники зафіксували на Поліссі на початку XX ст. Так, на Рівненщині господині в Дідову суботу готували якнайбільше страв, що їх любили “діди”. Обідали після полудня, надвечір. В окрему посудину під час обіду відкидали по ложці з кожної страви. Цю посудину разом з ложками на ніч “ставили на покутє”. Поряд ставили воду і вішали рушник, щоб уночі, помившись, пообідали “душечки умерших” [47, с.67].

До кінця XX ст. українці берегли відданість традиції пошанування предків. І це незважаючи на перебіг складних історичних перипетій, руйнування суспільних формацій, виснажливі війни, страшні голодомори, техногенні катастрофи тощо.

І в наш час дослідники народної культури ще знаходять унікальні відомості про поминальні звичаї, зокрема від переселенців з Чорнобильщини.

У селі Товстий Ліс Чорнобильського району справляли “дєди” у п’ятницю (за тиждень до Великого посту) таю перед вечерею ставили на стіл запалену свічку, пісні страви і канун (зварену пшеницю з медом). До вечері закликали померлих. Переступали поріг і промовляли: “Просімо, наши ридниє, заходьте до мене в хату на вечеру, що Бог послав. Може каму нема куді йті, всє пріходьте”. Починали вечерю з кануну, а тоді їли інші страви. Набирали кануну тричі, а решту залишали на ніч на столі для померлих родичів разом з ложками.

У суботу, після сніданку, проводжали душі “додому”. Брали хлібину, йшли до воріт, відчиняли хвіртку і казали: “Ідіт сабє вже на своє мєсце з Богом, дє ві булі” [49, с.191].

На “дєди” готували все пісне, на олії – борщ або суп з квасолею, рибу, млинці, узвар, канун та ін.

Свічку запалювали тільки воскову. За стіл сідала вся сім’я. Молилися. Хліб мав бути тільки свіжоспечений, його не дозволялося різати, а тільки ламати. Як і на похоронах, їли тільки ложками, щоб не поранити душу. Ножа не повинно було бути на столі. Ложок мало бути непарне число, але не менше трьох. За столом не говорили голосно, а співали хіба тільки церковних пісень. Свічка горіла, поки вечеряли. Повечерявши, знову молилися, “Мі повечеряли і мертвиї повечеряли. Дєди справляєм, бо в нас же є померші батьки, дєди. Споминаєм” [50].

У трагічні травневі дні 1986 року чорнобиляни, втративши рідний край, рідну оселю та все майно, нажите тяжкою працею не одного покоління, не забували поминати своїх померлих рідних. “Положила на стіл есе, що було, – сахар, суль, хліб і ложки. Сказала: пригощайтесь ви тим, що в мене є!” [50].

Гідна подиву родова пам’ять українців. Пошана до небіжчиків, писав Хр.Ящуржинський, свідчить, що в Україні збереглося ще “почитаннє предків, яко домашніх богів”. Празники на честь покійників показують, що в Україні існує ще й досі культ предків [51 та ін.].

У нашого народу є багато поетичних оповідань і переказів про вшанування померлих. Сформувалися і певні етикетні норми поведінки при спілкуванні з предками в дні їхнього поминання. Це й особлива чемність, і чиста оселя, і чистий посуд, і заборона використовувати окремі предмети тощо.

Переступний тиждень завершувався М’ясопусною неділею. М’ясопуст означає відпущення (припинення) споживання м’яса протягом восьми тижнів, аж до Великодня. (У Західній Європі М’ясопуст називають Карнавалом, від італійського “кар-не-вале”, що дослівно означає “прощай, м’ясо” [З, с.71]).
 

Пущення

У М’ясопусну неділю наша людність споживала чи не найбільше м’ясних страв, заговляючись на Масницю. Цей день ще називали “Заговини”, “Пущальна неділя” [53, с.248], “Пущення”, “Гишкове пущення”, “Ножкове пущення” [22, с.153], “Ножані запусти” [13, с.104], “Ніжкові заговини” [52, с.77] тощо.

Назви “гижкове”, “ножані” походять від обов’язкової в цей день страви – холодцю зі свинячих ніжок, якою неодмінно, за прадавнім звичаєм, заговлялися. Крім холодцю, на Заговини готували багато інших страв: печеню, ковбаси, запечену птицю, пиріжки з м’ясом, смажене сало тощо. “Заговівляються салом та м’ясом, бо у Масницю цього не їдять” [54, с.233], бо вже після Пущення про м’ясо і сало геть і не згадуй цілих вісім тижнів, аж поки на Великдень не розговієшся.

З напоїв на Пущення варили горілку з медом, цукром.

Пущальну неділю віруючі називали також Страшносудною неділею [23, с.269; 24, с.261], оскільки цього дня в церквах подіям Страшного суду присвячувалася вся Богослужба [З, с.70]. Благовірні від самого рання вдягали чисту білизну і сумували весь день, сподіваючись Страшного суду [13, с.104; 15, с.242].

Надвечір усі мешканці сіл, містечок та хуторів справляли Пущення, на якому балювали, співали, танцювали, жартували. Заговлялися аж до півночі гуртом, кревні, свояки, приятелі, сусіди, споживаючи тільки м’ясне, “забійне” [25, с 112]. А що не з’їдали, то все залишали на столі до ранку, вірячи, “що вночі прийдуть їсти (вечеряти) всі небіжчики – родичі, сироти та всі ті, що в цей вечір не вечеряли” [55, с.241].

Молодь справляла Заговини окремо від дорослих. Дівчата готували вечерю в складку, а хлопці з музиками йшли до дівчат, несли напої й гостинці.

У М’ясопусну неділю вже не гуляли весіль і священики не вінчали. А ще в цей день молодята повинні були обов’язково йти чи їхати до родичів молодої і нести хліб та сіль [56; 1]. “Якщо у зятя в цей день чомусь нема хліба, то він не наважиться піти до тестя, вважаючи неввічливим іти до нього без хліба” [57, с.444].

Цього дня не можна нічого шити – буде “заушниця”, тобто свинка [52, 77]. А ще чоловіки не вкладалися спати разом з дружинами, щоб вовки не поїли поросят [57, с.445].

Наступного дня після Пущення починалася Масниця.


Масниця, Масляна, Масничний тиждень

Ой, Масляна, Масляна,
яка ти маленька.
Якби тебе сім неділь,
а посту їдненька… [58].

Масляна, Масляна,
яка ти ладна.
Якби тебе сім неділь,
а посту одна [59; 11].

Ой, Масничко, Масничко,
яка ти східна.
Якби тебе сім неділь,
а посту їдна… [60, с 132].

Масниця, Масляна, Сирниця [55, с.241], Масна [16, с.184], Колодій, Туриця – перше весняне свято–одне із найулюбленіших у нашого народу. Його радо і вселюдно стрічали, вшановували, проводжали. “Коли надходи Масляна, то люди заговівляють, їдять м’ясо, сало. Коли приходи Масляна, то люди їдять вареники, ідуть в гості, співають, веселяться, гуляють… Коли проходе Масляна, то її люди випроводжають…” [61, с.102]. “Старі люди кажуть, що Масляна це як провожання М’ясниць” [62, с.238]. “Зразу наставляють Масницю…, потім святкують, а тоді проводять, і тиждень пройшов” [63, с.178].

Отож Масниця – свято, що триває весь тиждень перед Великим постом.

Як уже зазначалося, Масниця – свято “не в числі” – щороку її відзначають не в одні й ті самі дні, а десь в останні числа лютого, на початку березня.

У народному календарі Масляний тиждень є межею між зимою та весною.

Відомо, що від Різдва до Масниці тривають м’ясниці (мнясниці, м’ясоїд). Тривалість м’ясниць кожного року неоднакова (п’ять – сім тижнів), залежно від того, на яке число припадає Великдень.

З приводу дати настання Масниці існує народна приповідка: “Як Масна сьома, то поїсця із стріхи солома”, тобто як шість тижнів м’ясоїду, а Масниця сьома, то зима буде довга й холодна. А худоба з голоду їстиме солому зі стріхи [64, с.184].

Люди завжди з любов’ю ставляться до цього свята. “Масляна в нашому селі – це самий веселіший час для селянства” [65, с.255]. “Цілий тиждень перед Великим постом п’ють та забавляються, роблять складчину…” [66, с.232]. “Цей празник дуже шумно проходить в селах” [67, с.272]. Люди катаються по юлицях на конях днями. Цього тижня люди ходять на могилки прощатися зі вмершими” [68, с.243]. “Масницю відбувають різними балями, одні до одних ідуть, п’ють по чарці, співають, танцюють” [26, с. 13О]. “На Масницю цілий тиждень ходять в гості родичі до родичів, сусіди до сусідів, куми до кумів, свати до сватів і разом балюються. Це так “качают Масляну” [23, с.269].

Наведені уривки з листів респондентів-дописувачів до Етнографічної комісії ВУАН (1920-ті рр.) переконують, що святкування Масниці в той час мало масовий характер, об’єднуючи всю людність хуторів, сіл, містечок.

Масниця була тижнем свят, розваг, смачної їжі, гулянь, веселощів, взаємних гостювань і частувань, катання на конях тощо. У містах люди розважалися передусім на балах, маскарадах, у театрах.

У Масничний тиждень уже не можна було їсти м’ясного, а тільки молочне (молоко, сир, масло, сметану і т.ін.), яйця, рибу. “Як немає в кого молочного, то їдять пісне, бо м’ясне їсти гріх” [18, с.185; 9, с.230].

Від молочних страв, як уже зазначалося, походять і такі назви Масничного тижня: “Масляний” [13, с.104], “Сиропусний”, “Білий” [20; 37, с.250], “Сирозапусний”, “Запусний” [27, с.276], “Сирна неділя” [69, с.10] тощо.

Найголовнішою обрядовою масничною стравою повсюди в Україні були вареники з сиром, щедро обмішані маслом та сметаною.
 

Масничні страви

Почекайте, вареники,
Прийде на вас Масниця [70, с.188].

“Зазвичай на Масницю потрібно їсти вареники у маслі, щоб усе літо і вік жити, як вареник у маслі” [71, с.360].

Вареники з сиром готували з пшеничного або гречаного борошна щодня і в кожний оселі. Варили вареники з сиром “ни менш як два раза в день, а то і три, чотири раза” [78, с.115]. Вареники їли всі в родині, ними й пригощали гостей [29, с.160].

Про вареники з сиром йдеться в багатьох піснях, яких співали на Масляну:

Масляна, Масляна,
як на тебе добре жить,
вареники з сиром їсти,
ще й горілочку пить [72; 52].

На Харківщині любили приспівувати:

Мир миром,
Пироги з сиром.
Вареники в маслі,
В нас бояри прекрасні.
Помирімося… [73; 101].

Відомо, що вареники – улюблена страва всіх верств і станів української людності. Про це свідчать численні зразки народнопоетичної творчості українців (пісні, легенди, приказки, оповіді тощо). В скоромні дні вареники готували з м’ясом, сиром, а в пісні – з капустою, маком, грибами, урдою (розтерте конопляне сім’я) тощо. У літньо-осінню пору вареники ліпили з ягодами (суницями, полуницями, чорницями та ін.), а також – з вишнями, сливами, яблуками, абрикосами тощо.

Без вареників не могло відбутися багато календарних і родинних свят. З ними йшли провідувати породіллю: “щоб була повна, як вареник”. Вареники варили на храмові празники, весілля, поминки, на толоку. Молодь готувала цю страву на свої свята – Катерини і Андрія.

Вареники – Божі хваленики,
усі люди хвалять, а не всі варять [75].

Не всі варили, бо не в кожного був достаток. На Черкащині є приказка:

Вареники – великомученики
великі муки терпіли,
в великих казанах кипіли… [70, с.192]

До вареників на Харківщині приспівували:

Вареники – великомученики
велику муку терпіли,
в окропі кипіли,
сиром боки понапихані, маслом очі позаливані.
Я вас, вареники, величаю,
і в сметану вмочаю [76; 9].

Вареники з сиром у Масничний тиждень – не лише національна страва. В давнину, очевидно, вона була ритуальною, пов’язаною з люнарною символікою, стравою, Адже Масницю справляють завжди на місяці-молодику. “Масничний місяць заговляється варениками” [30; 26].

На Полтавщині існує прикмета: скільки днів Масниці захопить старий місяць, стільки тижнів Великого посту буде холодно. Один день відповідає одному тижню.

Коли 6 раптом місяць-молодик народився не на Масницю, а на першому тижні Великого посту, то, за народними повір’ями, це був би місяць “чернець”. Казали:

Коли буде місяць чернець,
то буде світу кінець [30; 26].

Але такого не буває, бо місяць-молодик “хоч ріжки, а помочить у масло” [77, с.136].

Отже, вареник – це символ молодого місяця, форму якого він передає [31; 5]. Зрештою, і сир також є символом світлого місяця. Про обрядове вживання сиру, як предмета древнього жертвоприношення, свідчать пам’ятки писемності [32, с.113]. Все це вдало кореспондується зі вшануванням під час Масниці опікуна тварин святого Власія (Велеса).

Звісно, ритуальну їжу готували насамперед для богів, духів-предків. Трапеза призначалася для єднання богів і людей, предків і нащадків. Вона мала сприяти добробуту, довголіттю, плодовитості як людей, так і худоби, а також щедрому врожаю тощо.

Слід зазначити, що в народно-поетичній творчості українців є чимало легенд, переказів про магічні властивості сиру з вареника, спожитого останнім, напередодні Великого посту (про це нижче).

У Сиропусний тиждень, крім вареників з сиром, готували й багато інших страв з набілу, як от: пироги з сиром, налисники з сиром (каравайці), сирники, молочну кашу, молочний кисіль таін.

У цей час багато вживали масла, сметани, молока, а також яєць і риби. Рибу і яйця (“смаженю”) готували переважно на коров’ячому маслі. Крім вареників та згаданих страв, у різних регіонах України на Масницю споживали й свої, місцеві.

На Київщині любили “колотуху”, ряжанку, “насирники” [79]. В Карпатах споживали в Сиропусний тиждень пироги (вареники) з бринзою та бануш – кукурудзяну кулешу на сметані [80, с.312]. Слобожани щодня варили вареники з сиром, смажили сирники та гречані млинці, а також мандрики. На Херсонщині, крім вареників і млинців, на Масляницю пекли бабку з локшини і рису, з ізюмом, кишмишем [81, с.91]. Подоляни на Масницю пекли пампушки, гречані або пшоняні млинці на маслі – до сметани, до “завдавайки” чи “розтиранки”. На Правобережному Поліссі на Масницю їли вареники з сиром, пляцочки (млинці), завіваночки (налисники з сиром), “балабушечки”.

Масничний обрядовий хліб – довгі пироги з ячмінного або житнього борошна, так звані дужики й веснянки – випікали до Масниці на Рівненському Поліссі. Ці жертовні печива прикрашали фігурками з тіста та першими весняними квітами [69; 10].

На Масничному тижні борщу переважно не варили, хоч, як відомо, українці споживали цю страву щодня (чи пісний, чи з м’ясом). “Борщ – свій чоловік, ненадоїдливий” [75]. Борщ з рибою готували тільки на Заговини перед Великим постом, в останній день Масниці [52, с.77].

Щодо напоїв, то в останні два століття на Масляну пили здебільшого горілку, мед-горілку, квас із яблук і груш-дичок, різні настоянки, наливки, варенуху тощо.

Як зазначалося, головною стравою на Сиропусному тижні були вареники з сиром, маслом і сметаною. Вареники стали ознакою Масниці в українців, як млинці (“бліни”) в росіян [33, с.47].

Вживання млинців (блинців) під час Масниці не було характерним, хоча в деяких регіонах (Чернігівщина, Слобожанщина, Південь України та ін.). Їх готували поряд з варениками. Млинці ладили з гречаного або пшеничного борошна на молоці, яйцях і смажили на маслі. їли млинці, як і вареники, зі сметаною. Найбільшої популярності млинці набули в Україні (під час Масниці) вже з 2-ї половини 20-го ст., коли директивно впроваджувалися нові свята та обряди “епохи розвиненого соціалізму”, зокрема “свято проводів зими і зустрічі весни”.

Щодо символіки цієї обрядової страви, то одні дослідники вбачали в них солярний культ, інші – пов’язували млинці з культом предків. На наш погляд, обидві версії цілком слушні.

Цікавим є народний погляд щодо масничних страв – вареників і млинців.

У 1920-х рр. респондент з Харківщини написав до Етнографічної комісії ВУАН: “Так як наш народ поклонявся Сонцю і Місяцю, то це є великий язический празник (себто Масляна). У честь Місяця варять вареники, а у честь Сонця пичут млинці” [84, с.215].

А чому українці споживають вареники на Масницю, пояснював дописувач із Черкащини: “На дні Масляни люди їдять вареники з маслом і через те й кажуть Масляна, а через те це так роблять, бо кажуть Бог у ці дні був на небі і гарну страву їв” [85, с.361].

Отож вареники – гарна страва, яку їв сам Бог.

Позаяк на Сиропусному тижні споживали багато страв з набілу, то завбачливі господині припасали сир і масло заздалегідь, а найбільше – в Пилипівський піст. Купували також молочні продукти на численних передмасничних і масничних ярмарках.

Якою би бідною не була родина, та все ж на Масницю старалася розжитися на сир і масло. Про це йдеться у приказках: “У бідного тільки на Масницю є сир та масло”, “Масляниця – баламутка, обіцяла сиру й масла, та не хутко” [70, с.187].

У кого не було ні сиру, ні масла, той постував.

Отже, за давнім звичаєм, українці на Масницю, протягом тижня, не вживали м’ясних страв, а тільки молочні та ще яйця, рибу.

Ще наприкінці 19 ст. селяни були переконані: на Масляну треба їсти тільки молочне, щоб за сім днів організм міг повністю очиститися від м’ясної їжі. Вважалося великим гріхом, коли в шлунку на піст залишиться хоч трохи м’яса [29, с.161].

Для віруючих головною метою Масниці була підготовка організму людини, яка впродовж різдвяних свят і м’ясниць їла скоромне (м’ясне, молочне), до пісної їжі на час Великого посту. “Масляну справляють для того, щоб замастити скоромні речі і приступити до довгого семитижневого посту” [34, с.180].

На Чернігівщині про молочні масничні страви висловлювалися таю “Це легка харч. Ця харч дана нам не від крові убитої худоби, а прибувна, не убиваючи худоби. Треба шлунок очистити від скоромної м’ясної їжі” [35, с.154].

Полтавці вважали, що “масниця – це нібито очищення живота до Великого посту від м’ясоїда” [86, с.205]. “Цілу Масницю п’ють, їдять вареники, а м’ясо ні. Кажуть: м’ясо та сало на вербу полізло” [61, с.105].

Як бачимо, мудро і послідовно готувався наш люд до семитижневого посту впродовж трьох тижнів: на Всеїдному тижні споживали щодня м’ясне та молочне; на Переступному – їли те саме, але з переступом через два дні; на Масничному – тільки молочне. А вже у Великий піст не їли ні м’ясного, ні молочного, лише рослинну їжу та рибу.

Зрештою, цього навчали віруючих і християнські священики, оскільки Церква розглядала Сиропусний тиждень як підготовку до посту і забороняла м’ясну їжу.

На жаль, ця здорова традиція була понищена в період тотального наступу на народно-християнські моральні цінності. Від 1920-х рр. звичай поступової підготовки до Великого посту почав зникати. “Років тому п’ятнадцять назад гостро додержувалися того, що на Масницю не їли нічого м’ясного, тобто м’яса, сала. Навіть не варили ніякої страви з салом, а тепер цього звичаю додержуються хіба в сотій хаті” [87; 47]. “Раніше, бувало, старі люди, коли прийде Масниця, то крім масла та сиру нічого не їдять. А тепер їдять, що мають” [60, с.122]. “На Масницю в нас їдять усе – м’ясо, сало, молоко, сир, – словом усякі споживи: бо на м’ясопуст не заговляють” [11, с.280].

Слід зазначити, що на Масничному тижні їли чимало – і вдома, і в гостях. Найперше тому, що в останній тиждень перед постом усі прагнули досхочу навеселитися та наїстися так, щоб не хотілося їсти увесь піст. Часом, забувши про власну домівку, люди днями і ночами балювали в гостях. Досхочу наїдалися, співали, танцювали. Дуже часто ці забави влаштовували в складчину.

Однак, яким би гучним та яскравим не було святкування Масниці, людність не переступала дозволених етичних, звичаєвих норм. Було багато радості, веселощів, але не було розгулу. Вживання горілки регламентувалося та суворо дозувалося, було своєрідним ритуалом. А щодо їжі, то звичай наїдатися досхочу був пов’язаний не лише з настанням посту. В основі переїдання лежало прадавнє уявлення про магічний достаток (чим більше і ситніше, тим багатше і життєдайніше), який мав сприяти родючості й плодючості.
 

Не хотілося б, щоб зі сказаного склалося враження, ніби суть свята Масниці – лише в суцільних гульбищах із ситими наїдками, “гарячими” напоями, піснями й танцями, на заміну яким має прийти суворий семитижневий піст.

У своїй обрядовості українська Масниця зберегла такі прадавні елементи ритуалів, звичаїв, повір’їв і прикмет, які не вкладаються у звичайну підготовку організму людини до посту.

Це найперше ритуали, пов’язані з Колодієм, обрядодійства в’язання колодок, святкування на честь святого Власія, різні перевтілення (“рядження”, “машкара”) тощо. Повсюдне вживання обрядових страв, сміх, сороміцькі пісні, ритуальні танці, обходи осель вочевидь мали своє магічне, символічне значення.

Досить складно нині говорити про те, яку саме ідею вкладали праукраїнці в обрядові дійства свого давнього свята Масниці (Колодія, Туриці), що згодом було приурочене до Великого посту та природно християнізувалося.

Однак про те, що це було неабияке свято, свідчать навіть і ті частково збережені фрагменти обрядодійств, які дійшли до нас і про які далі йтиме мова.

Вельми важливим і показовим є те, що кожен день тижневого свята Масниці мав свою назву, ритуали, свій характер звичаїв, обрядів, прикмет і розваг. Це були наче невеликі свята й присвятки у великому святі.

Спершу про назви масничних днів. Зокрема, на Київщині ці дні називали так: понеділок – окаянний; вівторок – щасливий; середа – бабський; четвер – жирний; п’ятниця – пісний; субота – конечний; неділя – чорний [88; 28]. До речі, назви “чорний”, “чорна неділя” побутують майже в усіх місцевостях України.

Коротко охарактеризуємо обрядовість кожного дня Масниці згідно з тими відомостями, що дійшли до нас з глибин віків і які вдалося віднайти.
 

Дні Масничного тижня

Понеділок – перший день Масниці був одним із найважливіших з усього тижня. “В понеділок, коли надходить Масляна, люди нічого не роблять, ходять в гості одні до одних, їдять вареники, п’ють по чарці і цим вітають Масницю” [89; 34]. І коли п’ють, то приказують: “Дай Бог, цю Масляну опровадити й ще другої дочекати” [90, с.115; 91; 14].

Головною подією першого дня Масниці було народження Колодія. Його народини справляли особливо пишно:

Ой сігодня не неділя,
ой сігодня Колодія.
А сігодня Колодка,
бо горілка солодка [92; 9].

Під знаком Колодія проходив увесь Масничний тиждень. У понеділок Колодій народжувався, у вівторок його хрестили, в середу “похрищують”, у четвер “Колодій справляв Масляну”, в п’ятницю помирав, у суботу Колодія ховали, а в неділю “притоптували” [65, с.255]. Подекуди Колодій “помирав” уже на третій день: “сегодня народився Колодій, а взавтра христят, а позавтра умер, а там ховают. І так п’ють п’ять день аж сило гуде” [93, с.247].

Готувались до свята Колодія “надзвичайно старанно ще за тиждень”. Чоловіки запасалися напоями (горілкою, пивом),жінки – продуктами (сиром, маслом, сметаною, яйцями, рибою). “Маючи все напоготові…, в неділю, селяни умовлялися, де саме має бути свято – де саме народиться Колодій”, бо ж народження Колодія “селянство святкує подібно до народження звичайної дитини: п’є, співає, танцює, восхваляє” [65, с.255].

До речі, Колодійне свято, починаючи з понеділка, супроводжувалося обрядодіями “в’язання, чіпляння, волочіння колодки”. Колодка – головний атрибут і символ Колодійного свята. Часто й саме свято – Масницю – називали просто “Колодка” [94, с.146].

Ой колодка, колодка,
Ой яка ж ти солодка.
Цілий рочок треба ждати,
Щоб на тобі погуляти [95].

Що ж таке колодка? У давнину це були дерев’яний брусок, поліно чи палиця. За колодку могли служити і качалка, й ослін, і віник. З кінця 19 ст. в українських містах і селах колодкою стали називати (і, відповідно, прив’язувати) букети квітів, різноманітні подарунки (пояси, стрічки, хустки, елементи одягу, цукерки тощо). Одним із мотивів в’язання колодки було покарання парубків, дівчат, які не подружились, а також їхніх батьків – за те, що вчасно не оженили сина чи не віддали заміж дочку. Незалежно від того, який предмет прив’язували до ноги, руки чи спини винуватця, цей предмет називався “колодкою”. Прив’язати її можна було лише один раз на рік. Ритуал в’язання колодки передбачав обов’язковий викуп горілкою, вином, грішми. Після викупу колодку відв’язували. Самому відв’язуватися не годилося.

У деяких місцевостях України за колодку служила невелика лялька, яку намагалися причепити кожному до руки [97, с.138]. Також подекуди розрізняли колодку на “жіночу” та “дівочу”. Деінде її прив’язували не протягом усієї Масниці, а тільки в понеділок [96, с.221], або лише в перші три дні Сирної неділі [47, с.63].

Щодо понеділка ще кілька зауважень. Першого дня Масниці, в понеділок, розпочинали свято (“наставляли Масницю”) переважно жінки. Чоловіки залучалися до гулянь уже під вечір.

На Сумщині навіть вважали, що в понеділок чоловікам зранку небажано ходити в гості. “На первий день Масляної нізя ходити мужчинам, а ходить женщинам у хату до кого-нибудь, бо кажуть старі люди, шо як прийдеть мужчина, то будуть родится барани та бички, а шоб тилиці та ягниці, то так признано, шоб ходили молодиці” [98; 41].

На Київщині побутувало таке повір’я: “На Масницю в понеділок, як прийде до господаря рано чоловік, то дуже добре в господарстві, а як жінка, то плохо в господарстві – падеж скота чи яке друге лихо” [99; 94].

У Масляний понеділок на Слобожанщині жінки, глузуючи з дівчат, які не вийшли у м’ясниці заміж, приспівували:

Ложки, тарілки погоріли,
А вже наші дівчата заговіли [74; 54].

Вівторок – другий день Масниці вважався веселим, щасливим днем. Повсюдні гуляння. Села й містечка сповнені співів, згуків, музик. Вулицями волочать колодки. Жінки збираються гуртами справляти хрестини Колодія.

Середа – її іменували “бабською”, “білою”, “веселою”, “молочною” [55, с.241]. На Поділлі цей день називають також “зноби-баба”, “знаби-баби” [100; 13]. Цю назву в народі пояснювали таю “Середа – “зноби-баба” – тоді бабу знобить, коли вийде на двір” [101, с.467]. Назва “зноби-баба” поширена і на Полтавщині [102, с.191; 103, с.133].

А ще середу називали “Широкою Масляною”. А на Донеччині – “червивою”. “В цю середу нізя прясти коноплю, щоб кострика не сипалась, бо у худобі, чи в коней, чи в волів, у корів заводиться будуть у ранах черви, що аж будут сипатся додолу і вилічити трудно буде” [78, с.115].

Та не тільки в середу, а й в усі масничні дні повсюди в Україні заборонялося жінкам прясти. Хто порушить цю заборону, в того “молоко буде квасніти, а в сирі та маслі заведуться хробаки” [105]. У середу не дозволялося лікувати й замовляти пропасницю (лихоманку) [106; 26].

У цей день урочисто святкували Колодієві похрестини, а подекуди (на Уманщині) його хрестили. Людність гучно справляла Масницю.

Четвер – день багатий на обрядові дійства, за виконання яких найбільше відповідали жінки. У четвер Колодій разом з усім людом “справляє Масляну” [65, с.285]. А на Вінниччині оплакували вже померлого Колодія. Молодь у цьому участі не брала, парубки та дівки влаштовували свої прощальні вечорниці [9, с.236]. На Львівщині в четвер везли “колодку” на ярмарок “продавати”, виспівуючи колодійних пісень [105]. Похорони “колодки” з усією належною при цьому атрибутикою справляли на Волині [97, с.138]. Від четверга вже масово наряджалися в “машкари” (маски).

Однією з важливих подій Масничного четверга було вшановування святого Власія. Глибока повага українців до цього угодника, мабуть, походить від того, що для наших предків святий Власій свого часу замінив божество Волоса, який опікувався худобою.

Хоча день святого мученика Власія за церковним календарем припадає на 11 лютого, українці завжди святкували його в четвер на Сиропусному тижні, щоб “телята були гладкі” [107; 90]. У четвер дають відпочити волам, коням – не використовують їх у роботі.

У кожній оселі в цей день повинні бути вареники, бо “Влас на вареники лас” [108; 19]. Жінки збиралися компаніями та йшли до шинку “ласкати телят” – гоститися начебто для того, “щоб корови були ласкаві до телят і не бодливі”, щоб вони були повненькі й ласкаві. Випивали неодмінно по повній чарці [52, с.78].

П’ятницю називали “святою” [55, с.241]. На Поділлі в п’ятницю “баби плачут за Колодійом. Баба Перепелиха голосила:

Мій Колодій вже вмер, вже поховали,
не буде кого бавити тепер.
Ой, сину ж мій, сину мій!
Як же ми тепер лишимся без тебе?
Колодій вже вмер.
Треба його поховати.
Треба його закопати,
гроб запечатувати
і ноженьками притоптати:
отут лежи, Колодію, в ямі
та не скучай за нами” [109; 4].

У цю п’ятницю благовірні постять від вогню і небезпек “на твердо”, тобто утримуються від їжі, вживають її тільки після заходу сонця [110, с.327].

Субота – поминальний день: справляли поминки по Колодію. Співали особливі, на цей випадок складені, пісні [111, с.145]. В суботу подекуди ховали Колодія [65, с.225], деінде – колодку [100; 13].

У деяких місцевостях на Поділлі його ховали в четвер, оплакували в п’ятницю, а в суботу “то вже всі баби, без чоловіків, тішаться, що вже його поховали, випивають, співають, що збулися Колодія, що вже ни мают ніякої заботи” [109; 4].

Цього дня (в суботу) “випровожали” Масляну [86, с.205]. Поминали всіх померлих родичів. Несли в церкву “панахиду” – хлібину, цукор або мед [112, с.247].

“У нас є баба Мотря Ловгиненко, яка прожила дев’яносто п’ять років, й вона перед цим днем запалює по чотири лампадки в кожнім кутку й цілу ніч слідкує як мертвиці приходять та їдять” [113, с.172].

Неділя – останній день Масниці. В багатьох регіонах України (на Київщині, Полтавщині, Слобожанщині, Поділлі тощо) його називали “Чорною неділею”. Віруючі поважного віку одягалися в чорне і носили тільки чорний одяг аж до Великодня [101, с.469].

Назва “Чорна неділя” пояснювалася так: “зветься неділя чорна, бо ховали Колодія” [114, с.267]. З нагоди його похоронів сходилися і співали:

Ой умер Колодій,
бо слабий був.
Бив жінку, бо дурний був.
Ой зійдіться, молодиці,
Поховайте на границі
Колодія.

Як поховають Колодія, то це вже кінець Масляній, а назавтра вже піст [115, с.482].

А ще цю неділю називали “Пущенням”, “Масляним Пущенням”, “Постовими Заговинами”, бо всяк сущий запускався, заговлявся в цей день на Великий піст.

На Заговинах “тільки молочна, сирна харч, м’яса борони Боже. Вареники з сиром, коржі з сиром, сметана” [116]. І обов’язково мали бути варені яйця.

На Пущення одружені діти йдуть до батьків, куми до кумів, свати до сватів. Сходяться рідні, свояки, сусіди.

Молодь влаштовує веселу з музиками окрему від дорослих складку. На цьому зібранні хлопці й дівчата справляють колодку, а також прощаються аж до осені з вечорницями і досвітками.

Постові Заговини у людей поважного віку проходили тихо й чинно, в усіх інших – бурхливо.

У народі жило повір’я, що на це Пущення “світ засновувався і… можна гулять до самого світа, хоча проти посту” [117, с.222]. Цим “правилом” керувалися молодь, та й люди старші ще при силі. Є такий народний переказ: “Один раз ми як Масницю гуляли, аж дні затеряли. Пішли до попа і питаємо: “Батюшко, коли кінець Масниці?” А той: “Та вже шоста поста” [73; 11].

Останній день Масниці деколи називали “Прощенною неділею”: віруючі ходили цього дня випрошувати взаємне прощення за образи, завдані мимоволі чи навмисно [118, с.187]. При зустрічі люди тричі низько кланялися одне одному й промовляли: “Прости мене!” У відповідь казали: “Бог простить” [57, с.445]. Бувало, що й ходили на кладовище “прощатися” з померлими [119, с.292].

 


 

Джерела:
 

 


Галерея сторінок:


Стаття “Масниця в Україні” – DJVU (RAR) − 674 Kb