До цього стислого огляду увійшло дванадцять традиційних українських календарних свят, які протягом життя багатьох поколінь стали невід’ємною часткою народного побуту на більшості українських територій. При цьому вони здавна закорінені не лише в християнській традиції, але й поза нею, виходячи за межі церковних конфесій і громад.
Християнський зміст цих свят доповнюється суто народними яскравими моментами, що відображають український світогляд і ментальність − тому вони сьогодні продовжують об’єднувати українців незалежно від місця проживання, релігійних та політичних уподобань.
Усі наведені свята мають значний потенціал для виходу в сучасний інформаційний простір. Багато з них, з певними уточненнями, надаються для проведення організованих масових заходів − і/або етнічно-орієнтованого святкування в колі друзів.
До цього переліку не увійшло багато важливих і шанованих у народі свят, що їх люди відзначають лише у храмі та у власному домі. Це Стрітення, Благовіщення, Вербна Неділя, Чистий Четвер, Петра й Павла, Спаса, Катерини та інші. Вони є не менш важливими для українського культурного простору, але в цій публікації ми розглядаємо лише ті свята, у яких може виявлятися світська громадська ініціатива.
За виданням: Ренат Польовий. Кобзарі в моєму житті. – Київ: Діокор, 2003. – 109 с.
З Миколою Будником я познайомився в домівці бандуриста Георгія Ткаченка – останнього представника традиційного народного кобзарства, який доніс до наших днів старосвітську бандуру і зіньківський (тепер кажуть, харківський) спосіб гри на ній. Микола був його учнем.
Народився він 3 грудня 1953 р. у с.Сколобів Володарськ-Волинського району на Житомирщині. Чотирнадцятирічним хлопцем пішов із села в широкий світ у пошуках свого місця в ньому. Міняв професії, місця роботи й перебування. Довший час працював фрезерувальником на київському заводі “Арсенал”. Захоплювався малюванням.
Разом із Будником у Ткаченка навчались археолог Микола Товкайло, пожежник Сергій Радько, мистецтвознавці Михайло Селівачов і Ростислав Забашта. Не знаю щодо інших, а Радько й Будник свої бандури зробили власноруч. Мушу зазначити, що, характеризуючи своїх учнів, Георгій Кирилович не покладав великих сподівань на здібності Миколи Будника і вважав його занадто самовпевненим. Мені Будник здавався неговірким. Більше слухав, ніж говорив.
За виданням: Єгор Мовчан: Спогади, статті, матеріали. – Суми: Собор, 1999. – 64 с.
Коли ж помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз…
(Осип Маковей)
Оживає і в моїх споминах мій щирий та любий приятель Єгор Хомич Мовчан. Пригадую, як він зимового вечора у своїй теплій кімнатці Будинку ветеранів сцени, що в Пущі, розповідав про своє житгя та музичне навчання.
“До музики, − казав він, − я прагнув змалку. І коли іноді, на прохання матері, доводилося покрутити коліщатко ліри жебрака-лірника, який замандрував до нашої вулиці, то був найщасливіший у світі.
Ліра і її мотиви / Порфирій Демуцький. – Київ, 1903. – 68 с., нот.
До збірника увійшли народні лірницькі псальми Київщини, зібрані видатним українським фольклористом Порфирієм ДЕМУЦЬКИМ.
У вступній частині автор подає відомості про лірництво в Україні та про конструкцію і стрій колісної ліри.
Це унікальне зібрання давно вже стало хрестоматійним не лише для української фольклористики, але й для сучасного концертного та побутового виконавства у супроводі традиційних кобзарських музичних інструментів – ліри, народної бандури та вересаївської кобзи.
Книга знадобиться й регентам церковних хорів, а також усім, кого цікавлять народні релігійні та релігійно-побутові пісні.