Експозиція “Карпати” в Національному музеї народної архітектури та побуту України – Михайло МАТІЙЧУК

НМНАПУ, музейні Карпати

Михайло МАТІЙЧУК. Експозиція “Карпати” в Національному музеї народної архітектури та побуту України // Народна культура України: традиції і сучасність. – К., 2010. – С.90-100.

Кожен музей має свою історію, і Музей народної архітектури та побуту не виняток. Його історія розпочалася з прекрасної ідеї – висвітлення народної культури України через традиційне народне будівництво і селянський побут.

У лютому 2009 року виповнилося сорок років, як вийшла у світ Постанова уряду України про створення Музею народної архітектури та побуту у місті Києві. На час виходу постанови в Україні вже тривало будівництво подібних музеїв у Переяславі-Хмельницькому та Львові, де передбачалося показати традиційну архітектуру та народний побут окремих українських територій. Проте перед засновниками київського Музею стояло складніше завдання: на відведеній території майже у 150 га створити просто неба експозицію, яка б відображала народні будівельні традиції та побут всього українського народу.

Будівництво Музею народної архітектури та побуту України у м.Києві проводилося згідно з генеральним планом, де були закладені принципи побудови експозиції згідно з історико-етнографічним районуванням українських земель кінця ХІХ – початку ХХ століть з урахуванням їхніх етнографічних особливостей. Передбачалося створення шести етнографічних експозицій – “Середня Наддніпрянщина”, “Південь України”, “Полтавщина і Слобожанщина”, “Полісся”, “Поділля” і “Карпати”.

Рельєф відведеної під будівництво території дозволяв творчому колективу розробників генерального плану максимально наблизити кожну експозицію до природніх умов даного регіону.

Автор цих рядків не претендує на широке висвітлення питань пов’язаних з будівництвом Музею. Дану розвідку хочеться присвятити створенню однієї з шести експозицій музею – “Карпатам”. Саме так називається найбільший за площею і найбагатший за етнічним різнобарв’ям історико-етнографічний регіон України.

 


 

З давніх часів територію Українських Карпат заселяють гуцули, бойки та лемки. Ці три етнічні групи займають певну територію регіону, мають свою історію з віковими традиціями і є невід’ємною складовою української нації. Гуцули заселяють передгірську і гірську частину Карпат в межах Путильського і частини Вижницького районів Чернівецької області, Верховинського і частини Косівського, Коломийського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області, а також Рахівського району Закарпатської області. Географія Бойків розповсюджується на частину Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей. Бойківщина поділяється на Східну, Центральну та Західну. Сюди належать частина Надвірнянського, Долинського та Рожнятівського районів Івано-Франківщини, Сколівський, Турківський, Самбірський та Старосамбірський райони Львівщини, а також Воловецький та Міжгірський райони Закарпаття. Лемки займають територію Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області.

Cлід пам’ятати, що сучасний географічно-територіальний поділ України навіть в межах району не є визначальним для територіальної прив’язки етносу. Розселення етногруп не могли мати чіткої межі – і це закономірно, бо локалізація окремого народу чи етногрупи практично неможлива. Між територіями завжди виникали перехідні зони, які мали культурні ознаки різних груп.

Так, наприклад, культура мешканців гірського хребта Красне має і гуцульські, і бойківські ознаки, а територія, що тягнеться вздовж масиву Боржави, визначається бойківсько-лемківськими впливами. Як перехідний між лемківським та долинянським виділяється культурний комплекс жителів пасма гірських хребтів Маковець, Великий Діл та Синяк.

Культура карпатського субетносу формувалася під впливом історичних, соціально-економічних, географічних та побутових факторів. Великі лісові масиви Карпат були благодатним матеріалом для будівництва. Народне будівництво та побут карпатського регіону мали давні традиції. У будівництві використовували як цільну (“кругляк”), так і тесану або колоту (“плениці”), а пізніше пиляну деревину. Планування хат упродовж ХVІІ – поч. ХХ століть розвивалося від одно-, дво- до три-чотирикамерного і більше. Опалювалося житло за допомогою традиційної глинобитної курної печі, пізніше напівкурної, яка згодом еволюціонувала в кахляну піч з лежанкою, плитою і димарем (комином). Пізні печі зазвичай мали два джерела опалення.

Гуцульське народне будівництво розвивалося згідно з досвідом попередніх поколінь, за пам’яті яких існували два типи забудови двору – відкритий та закритий. Відкритий тип передбачав довільне розташування будівель, де біля хати у різних варіантах розміщувалися господарські споруди. Прикладом закритого типу забудови двору є традиційна “гражда” з брамами і високою зрубною огорожею.

На Бойківщині й Лемківщині побутувала однорядова забудова – під одним дахом в ряд ставили житлові й господарські приміщення. Така будівля – “довга хата” – могла сягати 30 метрів у довжину. Високі дахи бойківських хат зазвичай вкривалися соломою, рідше смерековою дошкою. Для Центральної Бойківщини характерним було зведення хат з галереями, багато оздобленими різьбою.

 


 

Музейні Карпати. 1970-ті рр.
Створення експозиції “Карпати” розпочалося з перших днів будівництва Музею. Перед науковцями постало складне завдання – на площі близько 30 га показати архітектуру та побут карпатського регіону України. Для цього в північній частині Музею було відведено територію, ландшафт якої мав ознаки, наближені до природніх умов українських Карпат: три великі пагорби з розлогими долинами, Тут треба було розгорнути експозицію, яка б якомога повніше висвітлювала народні будівельні традиції та побут гуцулів, бойків і лемків, а також прилеглих до них територій – Буковини, Покуття, Опілля й низинних районів Закарпаття. Експозицію необхідно було будувати так, щоби вона зберігала характерні ознаки кожної території з урахуванням відведеного рельєфу, і при цьому утворювала цілісний архітектурний комплекс та була легкодоступною для відвідувачів.

Для організації експозиції “Карпати” були залучені кращі фахівці – архітектори, мистецтвознавці, етнографи й реставратори, які займалися розробкою генерального плану забудови, дослідженням історії народної культури, фіксацією, відбором, перевезенням і встановленням найхарактерніших пам’яток народної архітектури та побуту Карпат.

На початку існувало дві концепції побудови експозиції. Автором першої був відомий дослідник народної архітектури, науковець Інституту теорії й історії архітектури Петро Макушенко. Він вважав, що в експозиції мають домінувати вершини пагорбів з храмовими спорудами, себто що на вершині кожного пагорба слід встановити дерев’яні церкви – бойківську, лемківську і гуцульську – а житлові та господарські будівлі організовувати довкола них. Загалом такий принцип забудови має більшість українських сіл, де церква зводилася на певній висоті і домінувала над поселенням. Але в умовах Музею цей принцип себе мало виправдовував. По-перше, він не передбачав організацію системної сільської забудови, а лише мав на меті демонстрування окремих найхарактерніших будівель та садиб. Адже відведена під будівництво територія не вмістила б кількість будівель, достатню для висвітлення системної організації села. По-друге, в гірських умовах будівництво мало хутірну або присілкову забудову, а на Гуцульщині нерідко хати будувалися на значній відстані одна від другої. По-третє, музейні вимоги передбачали збереження відведеного ландшафту, максимально наблизивши його до умов Карпат.

Музейні Карпати. 1970-ті рр. Іншу концепцію обстоював завідувач науково-дослідним відділом “Карпати” мистецтвознавець Станіслав Смолінський. Його бачення експозиції базувалося на необхідності збереження домінант природнього середовища. Він вважав, що при розробці генерального плану слід зберегти максимально відкритими лобові висоти рельєфу, підпорядкувавши їм всю забудову експозиції. При такій організації забудови передбачалося якомога менше виносити архітектуру на вершини пагорбів, розміщуючи окремі будівлі й садиби обабіч оглядової дороги, і при цьому враховувати перепади висот ландшафту, коректно використовуючи їх. Перепади рельєфу і зелені насадження повинні виконувати функцію візуальної ізоляції кожного етнорегіону, розмежовуючи їх між собою. Такий підхід дає можливість сприйняття кожної експозиції окремо, виокремлює характерні особливості народного будівництва і побут регіону, зберігаючи при цьому цілісність забудови всього комплексу. С. Смолінський велике значення надавав також проектуванню експозиційної дороги, яка мала максимально розкривати оглядові можливості архітектурних комплексів, органічно вписаних у навколишнє середовище.

Концепція С. Смолінського була визнана кращою і без особливих суперечок прийнята за основу. Ці ідеї лягли в основу розробки генерального плану забудови експозиції. Так, біля підніжжя західного пагорба розміщено комплекс будівель, які репрезентують Буковину і Покуття. Це садиби з Вижницького і Сторожинецького районів Чернівецької області. Між західним і центральним пагорбом розгорнута експозиція низинних районів Закарпаття. Серед них хата ХVШ ст. з с.Теребля Тячівського району. Далі вгору розташовані хати лемків (ХІХ ст., с.Стрічава Великоберезнянського р-ну) і закарпатських бойків (ХІХ ст., с.Рекіти Міжгірського р-ну). Завершує експозицію Закарпаття лемківська церква ХVІІІ ст. з с.Канора Воловецького району. Навколо вершини центрального пагорба розташована експозиція Прикарпатської Бойківщини (Львівська та Івано-Франківська обл.). Східний пагорб відведений під експозицію Гуцульщини. Біля вершини стоїть хата-“пастирка” ХІХ ст. з Рахова і “стая” кін. ХІХ ст з с.Германівка Верховинського р-ну. Далі вниз обабіч серпантину вузької дороги пам’ятки архітектури ХVІІІ – поч. ХХ ст. з Івано-Франківської Гуцульщини: дві хати-“гражди”, кузня, хати-“бухні”, великі хати з прибудовами (“притулами”) та інші господарські споруди. Біля підніжжя розміщена лісорубська колиба та водяний млин. Експозиційно-оглядова дорога тягнеться між пагорбів, круто піднімається вгору, перетинаючи улоговини, через які перекинуті дерев’яні містки; проходить під вершинами гір і – де стрімко, а де серпантином – спускається до низу. Вершини пагорбів зі звивистими стежками-“плаями” нагадують карпатські бескиди й полонини, а букові та смерекові насадження підсилюють гуцульський колорит.

Експозиція створювалася кропіткою і злагодженою роботою науковців, реставраторів, будівельників та господарських служб Музею. Перший етап її створення тривав протягом 1969–1972 років. Це був період становлення музейних служб, розробки стратегії їхньої роботи і подальшого розвитку. У цей час працювали відділи архітектури, етнографії і реставраційна служба. Вони займалися пошуковою роботою на теренах всієї України. Етнографи й архітектори виїжджали в експедиції у різні регіони України. Дослідницька робота мала ситуативний характер і не задовільняла у повному обсязі потреби Музею. Разом з тим у цей період Віктором Красенком було досліджено, перевезено і встановлено в експозиції “Карпати” дві лісорубські колиби із Верховинського району Івано-Франівської області. А етнографами Тамарою Михайленко і Веронікою Меліховою привезено до музею ряд етнографічних експонатів.

Для систематичної дослідницької роботи і вдосконалення будівництва необхідно було провести реорганізацію музейних служб. Практика показала неефективність розпорошеної роботи науковців. У 1972 році проведено реорганізацію наукових відділів, яка передбачала створення окремих науково-дослідних відділів для кожної експозиції. Структура кожного відділу передбачала два сектори: сектор архітектури займався дослідженням традиційної народної архітектури свого регіону, а сектор етнографії займався питаннями етнології та фольклору. Сектори очолювали досвідчені науковці, а завідувачі відділами під керівництвом наукової частини, кураторів науковців і вченої ради координували роботу відділів. З цього часу і до відкриття першої черги експозиції тривав другий – “золотий” – етап роботи Музею.

Відділ “Карпати”, очолюваний Станіславом Смолінським, поступово поповнився як досвідченими, так і молодими фахівцями, котрі з ентузіазмом працювали над створенням експозиції. Цільове державне фінансування і активна підтримка наукових кіл країни дозволяли широко розгорнути дослідницьку роботу і будівництво Музею.

 


 

Музейне Закарпаття
Перша черга експозиції “Карпати” була відкрита для відвідувачів у 1982 році. На цей час було збудовано закарпатську частину експозиції, що мала три великі садиби з господарськими спорудами, водяний млин на два колеса з хижею, бойківські й лемківські хати, обороги для сіна та інші окремі господарські споруди. Тут доцільно згадати науковців відділу, причетних до відкриття першої черги еспозиції. Насамперед це Станіслав Смолінський – автор генерального плану забудови експозиції, висококваліфікований науковець, людина цілеспрямована, з широкою ерудицією і вимогливим, інколи жорстким, але справедливим характером. Глибокі знання народних традицій і надзвичайно розвинена інтуїція були головними провідниками у його науково-пошуковій діяльності, що допомагало при визначенні і відборі пам’яток для експозиції. Талант організатора і широкий погляд на етнокультурну спадщину мали визначальну роль при її формуванні. За значні досягнення у розбудові Музею С. Смолінський став лауреатом Державної премії України в галузі архітектури і був удостоєний звання Заслуженого працівника культури України.

Великий вклад у створення музейних “Карпат” внесли працівники відділу, на плечі яких тоді ліг головний тягар досліджень народної культури регіону – як загальних тем, так і окремих ділянок, пов’язаних з народним будівництвом та традиційним побутом. Це науковці Тамара Михайленко, Вероніка Меліхова, Галина Мойсеєва, Валентина Саченко, Михайло Дешко, Романа Кобальчинська, Володимир Ценцеус, Володимир Останін, Михайло Якубовський, Гелена Упітіс, Ярослава Грендиш і Олена Силуянова. Згодом до них долучилися Олександр Євтушенко і Оксана Косміна. До процесу творення експозиції “Карпати” також охоче долучалися працівники інших відділів. Зокрема, Сергій Верговський завжди був порадником і активним учасником при розробці окремих планувань музейних садиб і будівель; Петро Вовченко активно працював при зведенні садиби із с. Теребля. Також широко застосовувалася практика залучення до роботи в експозиції кваліфікованих місцевих майстрів, які володіли навичками традиційного будівництва. Так, наприклад, в експозиції “Карпати” хату-“пастирку” з Рахова та інші будівлі,зокрема вітряк з села Лівинці встановлював місцевий майстер Іван Попович.

 


 

Видається цікавим зупинитися на деяких моментах, пов’язаних з роботою науковців відділу. Будні наукового працівника скансену мають свою специфіку і відрізняються від роботи науковця звичайного музею. Результати його праці залежать головним чином від матеріалу, добутого в польових експедиціях. Виїжджаючи в експедицію, науковець планує тему і обсяг роботи. Так, архітектора зазвичай цікавлять зразки традиційної народної архітектури і всі питання, пов’язані з народним будівництвом. Знайшовши традиційну будівлю, він починає її дослідження: проводить обміри і збирає відомості про її історію. На основі цих даних готуються креслення та історична довідка, що подаються на обговорення й затвердження Вченої ради Музею. Після цього реставраційній службі видається завдання на виготовлення проектно-реставраційної документації. Для її виготовлення залучається фахівець, який проводить детальне дослідження споруди, виготовляє обмірні креслення і готує проект реставрації з прив’язкою до місця в експозиції. Паралельно бригада реставраторів готує будівлю до перевезення у Музей. Детально обстежується і знакується кожен елемент конструкції споруди. Потім споруду розбирають і доправляють до місця призначення. В музеї згідно з проектом реставрації зводиться будівля, яка після встановлення набуває статусу пам’ятки народної архітектури.

Принципи й методика роботи етнографа в експедиції полягають у систематичному збиранні матеріалів, які включають широкий спектр питань, пов’язаних з традиційним народним побутом. Зокрема, важливим є збір інформації та традиційних побутових речей для створення тематико-експозиційного плану, за яким згодом буде сформовано інтер’єр будівлі. Для науковця-етнографа важливим є відтворення первісного хатнього духу і максимальне збереження автентичного оточення. Тому до його зацікавлень входять умеблювання приміщень, форми, назви, технології виготовлення та місце розташування побутових речей. Принагідно етнограф записує інформацію про історію будівництва хати, фольклорні матеріали тощо.

 


 

Кінець радянської епохи і час становлення України як держави не кращим чином позначилися на розвитку Музею загалом і експозиції “Карпати” зокрема. У цей час припиняється належне фінансування потреб Музею, відбуваються різні непродумані реорганізації музейних підрозділів, що зрештою спричинило відхід від Музею багатьох кваліфікованих працівників та втрату реставраційної служби разом з проектним підрозділом, державної служби охорони та протипожежного підрозділу. Почалася тривала епоха застою і стихійних негараздів. Дві пожежі знищили шість унікальних пам’яток народної архітектури ХІХ ст. Припиняється належна науково-дослідна робота. Фактично Музей тримався на ентузіазмі працівників.

Проте відділ “Карпати” повільно, але планомірно продовжував розбудовуватися. За цей період тут було відкрито для відвідувачів експозицію Буковина, де представлено дві садиби з господарськими спорудами – з села Великий Кучурів та з села Коритне. Завдяки наполегливій вдачі і вмінню залучати спонсорів Романі Кобальчинській вдалося підготувати матеріали до відкриття інтер’єрів церкви з села Канора і великої, на два двори хати-“гражди” з села Верховина. За плідну роботу на благо Музею і значні досягнення у царині дослідження народної культури їй було присвоєно високе звання Заслуженого працівника культури України.

Від часу створення і аж до 2005 року Музей народної архітектури та побуту України був структурним підрозділом Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. У 2005 році Музей перейшов у підпорядкування Національної академії наук України. З цього моменту починається новий етап його розвитку. До Музею як структурної одиниці НАН України піднялися вимоги, пов’язані з організацією наукового процесу і відповідного функціонування експозиції. Було проведено реорганізацію структурних підрозділів, почалося систематичне фінансування, а постійна увага Академії до наукової роботи стимулювала діяльність музейних працівників. Етап непростий з безліччю проблем, які доводиться вирішувати керівництву музею.

Науково-дослідний відділ “Карпати” увійшов у цей етап вже без С.Смолінського, М.Дешка та В.Ценцеуса – науковців, що стояли біля витоків Музею і внесли левову частку у створення експозиції “Карпати”. Вони одійшли в інший світ, залишивши по собі добру пам’ять. Сьогоднішній склад науковців відділу – Романа Кобальчинська, Євгенія Гайова, Олена Громова, Анатолій Главацький і Михайло Матійчук продовжують працювати, примножуючи традиції попередників. За останні роки в експозиції проведено реставрацію двох лісорубських колиб (поч. ХХ ст.) хат-“бухонь” з сіл Шепіт й Верховина (обидві – кін. ХІХ ст.), великої традиційної гуцульської садиби з села Шепіт ( ХІХ ст.). В експозиції “Закарпаття” відреставровано й перекрито дахи на восьми архітектурних експонатах. Задля збереження традиційних способів і технік покриття у Музеї поширена практика залучення до реставраційних робіт майстрів з карпатського регіону, обізнаних з традиційними покрівельними технологіями. Так, реставраційно-покрівельні роботи на садибі з села Медведівці проводили брати Василь та Максим Макаровичі з села Буківцьове Великоберезнянського району Закарпатської області. Разом з ними працювала музейна бригада молодих реставраторів, яка переймала їхній досвід покривання дахів соломою. Дахи хат із сіл Теребля, Рекіти й Розтоки покривалися вже новонавченою бригадою. Для реставрації дахів, покритих колотою дошкою, Музей залучає майстрів з Гуцульщини. Так реставрацію даху хати з села Синевірська Поляна проводили майстри з села Буківець Верховинського району Івано-Франківської області.

В експозиції “Карпати” розпочато планомірне впорядкування території. Проводиться санітарне розчищення зелених насаджень, повалених буревіями дерев та вирубування сухостою. Відремонтовано три містки і підпірна кам’яна стіна вздовж експозиційної дороги на Гуцульщині.
У цьому році планується відкрити інтер’єри двох гуцульських і лемківської хат. Тематико-експозиційні плани підготовлені науковцями відділу О.Громовою, Р.Кобальчинською та Є.Гайовою .Для створення інтер’єрів започатковано практику залучення науковців з інших науково-дослідних відділів Музею. Так, молоді наукові працівники віддіу “Поділля” Людмила Главацька і Руслан Дубина займаються розробкою тематико-експозиційного плану до бойківської хати кін. ХІХ ст. з села Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області. Другий рік поспіль проводиться реставрація іконостасу лемківської церкви ХVІІІ ст. з села Канора. У 2010 році проведено реставрацію хати з с.Липовиця; планується реставрування хати-“пастирки” із Рахова.

 


 

 


 

Значну роботу виконують експозиціонер відділу і музейні доглядачі, які постійно контактують з відвідувачами і несуть відповідальність за збереження експонатів та належний порядок в експозиції.

За останні роки автором даної розвідки в експедиціях по гірських районах Львівської області було зафіксовано кілька традиційних будівель, які могли б поповнити експозицію “Карпати”. У селі Либохора Турківського району обстежено та проведено попереднє обмірювання зрубної довгої бойківської хати кінця ХІХ ст. з напівкурним опаленням під чотирисхилим солом’яним дахом. У селі Лавочне Сколівського району знайдена велика хата 1909 р. на дві половини з різьбленими галереями по периметру. На одвірку вхідних дверей зберігся напис – дата її зведення та прізвище майстра-будівничого. У селі Библо Самбірського району зафіксовано так звану “хату у прислуп” кінця ХІХ ст.. Характерна її особливість полягає в тому, що конструкція даху не лежить на зрубних стінах, а опирається на стовпи, розташовані ззовні зрубу. На всі ці будівлі підготовлені креслення та проектні пропозиції щодо встановлення їх на території музейних “Карпат”. Справа за коштами, яких завжди бракує.

Великі надії покладаються на майбутні зміни, пов’язані з наданням Музеєві у 2008 році статусу Національного. Зокрема, згідно з генеральним планом розвитку “Карпат” передбачається будівництво експозицій “Покуття” і “Опілля” та розширення існуючих територій. Для повного висвітлення традиційного народного будівництва карпатського регіону вся експозиція має вмістити близько 100 архітектурних експонатів. Найближчим часом планується розробка проекту полонинського комплексу. Біля вже встановленої “стаї” має бути розгорнена експозиція господарських територій з традиційними приміщеннями і огорожами. Також видається доцільним показати тут традиційні форми й засоби для сушіння і зберігання сіна.

Загалом сьогодні в експозиції “Карпати” розміщено 41 пам’ятку народної архітектури, з них 12 садибних комплексів, у частині яких виставлено сотні етнографічних експонатів, що відображають побут населення Українських Карпат.

 


 

РЕЗЮМЕ:

В контексті розбудови Музею розглядається історія та перспективи розвитку експозиції “Карпати”, історико-етнографічне районування карпатського регіону, особливості народного будівництва, концептуальні засади створення експозиції, генеральний план забудови, структурні підрозділи музейних служб, принципи, методика і результати роботи науковців скансену.

 


 

SUMMARY:

In this article we examine the historical background and local peculiarities in traditional architecture and folkways developed within the Carpathian Mountains Region as well as the Museum’s Carpathian Sector general concept and its further development prospects. The issues of the Museum’s staff composition and its researchers’ work results, methods and principles are also being considered.

 


Стаття “Експозиція “Карпати” В НМНАПУ” − DJVU (RAR) − 618 Kb


 

 

ТЕМАТИЧНІ ПУБЛІКАЦІЇ:

Експозиція “КАРПАТИ” у НМНАПУ – Станіслав СМОЛІНСЬКИЙ:
огляд експозиції за “Зводом пам’яток історії та культури України”.

Експозиція “КАРПАТИ” у НМНАПУ – Михайло МАТІЙЧУК:
основна увага – етнографічному районуванню карпатського реґіону.

Фільм “УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ в Національному музеї народної архітектури та побуту України”:
відеоекскурсія по експозиції “Карпати”.

 


ФЛЕШ-ГАЛЕРЕЯ ЕКСПОЗИЦІЇ “КАРПАТИ”