



Викладені тут загальні думки й спостереження ґрунтуються на досвіді проведення купальських свят у міських умовах різними закладами й товариствами.
Ясна річ, у кожному з таких випадків йдеться насамперед про відтворення народного свята, демонстрування його широкому загалові. Але поклавши собі мету відновлення традиційного народного свята, або ще й адаптацію його до сучасних міських умов, ми відкриваємо для себе цілком нові завдання, проблеми і перспективи. Про них і піде мова.
Леопольд ЯЩЕНКО. П.Д.Демуцький: Нарис про життя і творчість. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. – 47 с., іл.
“Пісня відображає, як у краплині води, всю видимість буття”.
“Хто співає, той щасливий”.
(П.Демуцький)
Порфирій Данилович Демуцький [1860–1927] увійшов в історію української культури як видатний фольклорист. Він не був професіоналом-музикантом і не мав спеціальної музичної освіти. Однак, палко люблячи свій народ, він ще з юнацьких років захопився вивченням його музичної творчості і віддав цій справі майже все своє життя.
Провівши багато років у селі, Демуцький записав там велику кількість народних пісень, різноманітних за змістом і характером. Особливий інтерес становлять для нас багатоголосні пісні, записані Демуцьким із збереженням своєрідної народної гармонізації. У цій галузі фольклористики він майже не мав попередників в Україні, і це ще більше підносить значення його фольклористичної діяльності.
Михайло МАТІЙЧУК. Автентичні покрівельні техніки та їх вплив на архітектоніку традиційних будівель в українських Карпатах // Журн. Народна творчість та етнографія. − Київ, 2008. − №3. − С.60-70.
Стаття написана на основі експедиційних, музейних та архівних матеріалів.
Михайло МАТІЙЧУК. Живопис в інтер’єрі поліського житла ХІХ – ХХ століть: за матеріалами районів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи / На сторожі української народної культури: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ, 2008. – С.120-129.
В основу даної роботи покладені польові матеріали автора, зібрані у північних районах Київської та Житомирської областей.
Предметом дослідження стала фондова колекція живописних творів з музейних фондів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, зібрана учасниками історико-етнографічних експедицій упродовж 1994-2005 рр. у покинутих селах Зони відчуження та суміжних, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, районах Київської та Житомирської областей, а також зразки культового живопису, виявлені в 1988-89 роках ліквідаторами аварії на ЧАЕС.
На Гуцульщині в умовах карпатського високогір’я здавна побутує традиційне ведення відгінного сезонного господарства, при якому худоба з довколишніх сіл літує на високих гірських луках – полонинах. У теплу пору року тут випасають худобу, переробляють молочні продукти та виготовляють гуцульські сири й масло.
Метою даної роботи було наукове обгрунтування до полонинського комплексу в експозиції “Гуцульщина” Національного музею народної архітектури та побуту України, яке базується на основі експедиційних досліджень автора, наукових публікацій та архівних матеріалів [1]. У роботі розглянуто типологію народного будівництва на високогірних полонинах Гуцульщини, висвітлено традиційну організацію забудови гуцульської полонини загалом, її планування, види та типи будівель, необхідних для повноцінного функціонування господарства.
Читати далі »
Гуцульське народне будівництво має низку самобутніх рис, які для багатьох сьогодні видаються екзотикою. Стаття, написана на основі експедиційних матеріалів, розкриває одну з таких сторінок традиційного господарювання цього краю.
Доволі часто давню гуцульську хату з трьох боків оточують притули – господарські приміщення, у яких колись взимку тримали овець і ягнят, а також зберігали різний реманент і продукти харчування. Таким чином худоба могла грітися біля теплих стін хати, водночас зігріваючи й людське житло.
Усередині притул все було дуже доцільним – зручним як для їх мешканців, так і для господарів. Про застосування народного досвіду при будівництві та обладнанні таких приміщень тут і піде мова.
Ігор Шрамко. Українські народні музичні інструменти в Музеї народної архітектури та побуту УРСР. − Київ: Музей народної архітектури та побуту України, 1970-і. − 54 с.
Українська народна інструментальна музика − самобутнє і яскраве явище, що на царині світового музичного мистецтва вражає своєю образністю, емоційністю, характерною оригінальною мелодикою, яскравими барвами тембрів, розмаїттям форм. Інструментальне мистецтво українського народу − це не тільки своєрідний соціально-естетичний вияв духовного життя, але й активний чинник його розвитку. Тому, говорячи про комплексне вивчення фольклору − а його справжнє вивчення можливе саме таке − мусимо зазначити необхідність пізнання ергології музичних інструментів, питань традиційного й сучасного у виконавстві, форм музикування, інтонаційних процесів та взаємовпливів і взаємозбагачення у часі контактування з музичною культурою інших народів.
Музичний інструмент − це, звичайно, предмет прикладного мистецтва, але як такий він, безумовно, різниться від усіх інших тим, що поєднує інженерний розрахунок і вміння обробки деревини й металу, знання акустичних властивостей форм і матеріалів, чуття маляра і хист архітектора у найвищому розумінні цього слова і, що найістотніше, дів виключно у сфері духовного життя народу, у нерозривній єдності з яким і мусимо розглядати конкретні умови побутування того чи іншого музичного інструмента.
За виданням:
Музей народної архітектури та побуту України, 1969 // Звід пам’яток історії та культури України: Київ: Енциклопедичне видання. Кн.1, ч.2.: М-С. – К.: Голов. ред. Зводу пам’яток історії та культури при вид-ві “Українська енциклопедія” ім.М.Бажана, 2003. − С.751-799.
Експозиція, розміщена у західній частині Музею, включає 52 пам’ятки, з них 32 оригінальні поч.17 – поч.20 ст., перевезені з лісостепової Київщини, західної Полтавщини й Черкащини. Відповідно до історико-етнографічного районування в експозиції виділено Правобережну і Лівобережну Наддніпрянщину, які розмежовані байраком. Пам’ятки об’єднано в садиби, що утворюють сільську вулицю, майдан і окремі кутки традиційного села.
Розвиток будівельної культури регіону ґрунтувався на успадкуванні давніх традицій широкого застосування місцевих матеріалів: деревини листяних та хвойних порід, лози, очерету, глини. Здавна тут існували дві конструктивні системи – каркасна (сошна) та зрубна. У каркасних будівлях стіни виводились по дубових сохах (шулах, стовпах, слупах), закопаних у землю; із заповненням “у заміт” дилями (плахами) суцільно або через глиняні вальки, викладалися з одних лише вальків чи заповнювалися прив’язаними до жердок-глиць сніпками очерету і мастилися глиною.
Читати далі »
За історико-етнографічним районуванням “Середня Наддніпрянщина” обіймає лісостепову Київщину, правобережну Черкащину, північні райони Кіровоградщини та західні Полтавщини.
У народному будівництві тут віддавна розвиваються традиції зведення будівель із застосуванням сошних (стовпових) та зрубних конструкцій стін. Орієнтація житла в просторі загальноукраїнська: вікнами на південь. По низу стін, з чола і причілка, набивали з глини призьбу. Cтіни мастили рудою глиною, а з чола і причілка білили. За давньою традицією довкола вікон, одвірків і над призьбою підводили червоною глиною, подекуди над підводкою малювали червоні зубці.
Читати далі »