КОЗАК МАМАЙ (НАРОДНА КАРТИНКА) – Данило ЩЕРБАКІВСЬКИЙ, 1913 – Україна Споконвічна :: Народне будівництво, традиційний побут, фольклор

Данило Щербаківський. Козак Мамай (народна картинка) // Журнал “Народне мистецтво”. – Київ, 1997. – №1. – С.18-22.

Передрук зі скороченнями за публікацією в літературно-мистецькому журналі “Сяйво”. – Київ, 1913. – №10-12.

У Лівобережній, а іноді й у Правобережній Україні ще й досі трапляється по хатах старих заможних козаків картина з написом “Козак Мамай”.

Підібравши під себе ноги, сидить на землі молодий козак. Обличчя у нього гарне, вуса довгі, а з начисто голеної голови спускається за ліве вухо тонкий, довгий “оселедець”. У багатому одязі, що на ньому, комір розхристаний, на ногах червоні чоботи, в зубах люлька, в руках бандура; за плечима, а іноді на землі чи на дереві, козацька зброя: лук, сагайдак, шабля, спис, рушниця, пістолі. Збоку, теж на землі, шапка, пляшка й чарка. Ззаду до списа прив’язаний кінь. Па картині внизу довгі вірші. Є багато картин, на яких, окрім цього казана, намальовано ще кілька козаків; вони п’ють, танцюють, тягають один одного за чуба… і т. ін…

Малюнки ці були дуже улюблені: їх не тільки чіпляли по стінах як картини, але й робили на дверях, шафах, скринях, вуликах, робили по всій Україні від Дону до Карпат: Мамая можна побачити, наприклад, і у Львові в Національнім Музеї, тільки вірші на ньому написано латинськими літерами, хоч і українською мовою.

Цікаво простежити, якого походження ця картина, як поволі розвивався її сюжет і його окремі частини й деталі.

Перш за все звертає на себе увагу те, що на всіх цих картинах – а їх, сказати до речі, відомо близько 100 – і на простих, і на найскладніших, де намальовано з десяток постатей у найрізноманітніших позах, завжди перше місце займає постать козака з підібраними ногами, з бандурою, зброєю і конем біля списа.

Мало того, ця постать майже не має художнього зв’язку з іншими, а хоч і сполучається, то якось механічно: часом тільки напис, що йде від рота Мамая, – в кілька разів більша від інших козаків, хоч вони й сидять поруч з ним. Механічність зв’язку головної постаті з іншими, а також і те, що багато картин ми маємо тільки з цією окремою головною постаттю козака, свідчить, що проста картина з поодиноким козаком-бандуристом і є найстаріша, виникла перше усього, а всі картини “Мамая” зі складним змістом, з кількома козаками з’явились пізніше і є тільки подальшим розвитком цієї головної картини, головного сюжету, за яким ми залишили назву, яку так влучно дав Кость Шероцький.

Козак Мамай – картина українського походження і скомпонована не пізніше XVII століття. Це докладно вияснив Кость Шероцький. Думка Скальковського, що це польський портрет гайдамаки, скараного поляками на смерть, і що поляки, змалювавши його, самі розповсюджували його по Україні між селянами дія страху, зовсім безпідставна. Виникає тільки питання, наскільки оригінальна і самостійна композиція нашої картини. Що це – зовсім оригінальний твір українських малярів, чи тут є якийсь інший, чужий вплив?

Розглядаючи цю поодиноку постать козака-бандуриста з підібраними під себе ногами, мимоволі звертаєш увагу на те, що в найстаріших варіантах нашої картини вона майже зовсім однакова, міняються тільки деталі. Не видко, щоб маляр поступово доходив до цієї композиції, щоб їх існувало кілька і з них одна переважувала б інші. Тут маємо зовсім закінчену, готову і, до речі сказати, гарну композицію, маємо сталий шаблон, який в основі своїй навіть у пізніші часи зостається однаковим, і надалі не стільки міняється, скільки доповнюється механічним прилученням до нього інших сюжетів, сцен, інших мотивів художніх.

Але мало того, композиція ця якось не зовсім відповідає головній ідеї козацтва. Козацтво – воїнство; довге життя нашого козацтва – це перш за все довга низка його подвигів войовничих, це безупинна січа з татарином, турком, ляхом. З іменем козацтва зв’язані найбільш героїчні моменти історії України, найелавніші імена її. І ось протягом сотні літ наші маляри малюють нам козака не героєм, не в злій січі з ляхом або татарином, не верхи на коні з шаблею, а в надто спокійній, навіть сонливій позі, з бандурою і люлькою за чаркою горілки; а кінь, прив’язаний до списа, тільки даремне басує і б’є копитом об землю.

Така сталість композиції нашої картини з’явилась, мені здається, через те, що ця композиція була позичена, виникла під впливом подібної чужої композиції, як побачим далі, східної. Батальних козацьких сцен на картинах могло не бути через те, що у тодішніх малярів українських бракувало художньої творчості; навіть великі майстри західні не зразу дійшли до батальних картин. Але український майстер який не спромігся на самостійну композицію, легко міг перейняти композицію готову, перенести її на рідний грунт, дати їй українські національні форми і деталі. Позичена композиція була настільки гарна і проста, настільки подобалась усім, що надовго заспокоїла потребу в якихось інших малюнках з козацького життя.

Кость Шероцький пробує зв’язати козака-бандуриста з західними малюнками Гаргантюа, перероблені гравюри яких використовувались, між іншим, у Московщині, а також проводить, хоч і дуже обережно, аналогію між ним і музикою на фресках Софії Київської.

Мені здається, що іконографічні родичі нашого козака-бандуриста не на Заході, а на Сході. Спокійна, лінива постать козака-бандуриста з підібраними під себе “по-турецьки” ногами з надто спокійним загальним настроєм, якось мимоволі наводить думки на Схід і примушує там шукати паралелей.

Паралелей таких можна привести чимало, особливо з арабського, перського, турецького мистецтва…

Україна, яка завжди була в зносинах з татарами, турками, персами, вірменами, взагалі зі Сходом, не тільки грабувала побережжя Чорного моря, але й часто посилала послів своїх в глиб східних земель, а ще більше купців східних приймала в себе на Україні і купувала у них всякии крам: килими, посуд, дорогі тканини. Нічого дивного нема, що через ці речі художня композиція, подібна до козака-бандуриста, перейшла до України.

Первісна редакція картини “козак-бандурист” почала розвиватись у своєму змісті і збагатилась насамперед віршовим підписом, для якого незвичайно підійшов відомий монолог козака в українській інтермедії, що починається словами: “Хоч дивися на мене, да ба, не вгадаєш, Відкіль родом і як зовуся ні чирк не знаєш”, а також і приспівом до бандури: “Гей, бандуро, моя золотая, Коли б до тебе шинкарка молодая”.

Козак-бандурист – це не портрет якогось відомого козака, він не має індивідуальних рис, не має імені, це тип козака. В інтермедії виведено теж не яку-неоудь історичну постать, а тип козака, тип часу занепаду козаччини, коли все найкраще, героїчне козаччини “минуло”. Старий козак згадує минулу славу і з сумом чекає тільки, як його “якась звірина в байрак поцупить”. Цей сумний тон його монологу якнайкраще личить до цієї сонливої флегматичної постаті козака нашої картини.

До XVIII століття належить і така деталь нашої картини, як герб козацький. Він має овальну чи круглу форму, “злитий з золота”, і на ньому намальована постать коня. Він висить на дереві поруч із зброєю козацькою, а іноді прямо вгорі посередині картини. Варіанти картини з гербом дуже розповсюджені.

Приблизно коло середини XVIII ст. під впливом гайдамаччини картина “козак-бандурист” значно розширилась у своєму змісті. Гайдамаччина, яка йшла з нижчих і середніх верств української людності і була не тільки простим розбоєм, але й ідейним протестом проти економічних, соціальних і національних болячок свого часу, відбилась у народній поезії і не могла не зоставити значного сліду на народній картині. Пензель сучасного маляра був більш умілим; маляр бачив уже досить західних жанрових картин і міг узятись за ілюстрацію деяких моментів гайдамацького життя. Для цього він перш за все користується картиною “козак-бандурист” і копіює її цілком, тільки відкидає довгі інтермедійні та інші вірші, які тепер зовсім не личать до нового змісту картини, і до неї прилучає гайдамацькі сцени. А безіменному козаку-бандуристу, у якого ім’я було не одно, “а єсть їх до ката”, добавляє ім’я “Мамай”, ім’я, яке перейшло потім і па копії старих картин козака-бандуриста і тепер, не зовсім справедливо, закріплено за всіма взагалі варіантами цієї картини.

Мамай – це справжнє історичне прізвище одного чи навіть двох гайдамацьких ватажків, про яких ми маємо кілька документальних вказівок. Всі вони належать до середини XVIII віку. Коло цих часів згадує Мамая-гайдамаку літопис.

Скальковський зібрав документальний матеріал про двох Мамаїв – ватажків гайдамацьких. До наших часів збереглися навіть протоколи слідчої комісії, в яких записано показання гайдамаків про смерть їх отамана Мамая.

Є зразок картини не козака-бандуриста, а справжнього “Мамая” – отамана гайдамацького. Ліворуч сидить Мамай і грає на бандурі. Кінь його на другім кінці картини стоїть, прив’язаний до дуба. Варіантів із сценами з гайдамацького життя дуже багато: гайдамаки сидять коло бочки і п’ють горілку, грають в карти, танцюють, тягають один одного за чуба і б’ються; сидять біля вогню, варять кашу; стріляють з мушкетів і т. ін., а над усіма ними панує величезна постать Мамая з бандурою. Маляр зле справляється з технікою живопису, робить постать Мамая надто великою – в кілька разів більшою від інших людей, ие може її повернути досить у профіль до товаришів і тільки написи, що йдуть від рота Мамая до його товаришів, свідчать, що він є отаман і всім керує.

Таким чином, і назва “Мамай”, і такі сцени нашої картини, як біля вогню, п’янство і бійка, танці – це все сюжети з гайдамацького життя. Маляр, звичайно, не міг вживати образливого назвиська “гайдамака” для тих людей, які сподівались за свої вчинки “спасенія з неба”, і зберігає назвисько “козак”, але малював він у складних сценах не козаків, а саме гайдамаків. В цих сценах нічого старокозацького нема…
Виникає ще маленьке питання. Коли це все сцени гайдамацького життя, то чому на цих картинах ми не бачимо імен найвидатніших гайдамаків, наприклад, Залізняка, Ґонти, а тільки ім’я маловідомого отамана Мамая?

На це треба сказати, що після лютої і бучної страти Ґонти, заслання Залізняка і жорстокого розгрому уманських гайдамаків небезпечно було виставляти так на показ їх імення. А щодо Мамая, то, оскільки дійшли до нас про нього народні звістки, це був не звичайний розбишака, а гайдамака з якимсь елементом ідейності в своїх вчинках… Це був, мабуть, отаман такого типу, як відомий галицький гайдамака Олекса Довбуш, чи пізніше Кармалюк, які придбали собі славу своєю добрістю до бідних. Д.Познанський у своїх споминах каже зі слів одної старої баби, що пісня “Ой на біду, на горе козак уродився”, в якій дівчина з великим жалем голосить по козакові, заарештованому ляхами, складена саме про Мамая.

Щодо композиції варіантів XVIII ст. нашої картини з гайдамацьким змістом, то, як докладно доводить К.Шероцький, в них помітно західний вплив. Є він і в деяких деталях та в колориті, і в малярській манері.

До початку XIX ст. треба віднести картину, де поруч з козаком-бандуристом намальовано якогось панка або чиновника з довгим качиним носом, у вузьких штанях і характерній одежі. Підібравши під себе ноги, він сидить поруч з бандуристом і частує його горілкою. На варіанті цієї картини Київського музею є, окрім звичайних віршів, і підпис “з ляхом разговор”. На інших варіантах такої приписки нема. Треба, однак, сказати, що жартівлива постать цього “ляха” ні по виду, ні по одягу нічого спільного з ляхом не має: приписка “з ляхом разговор”, мабуть, пізнішого часу.

Дев’ятнадцятий вік вносить в нашу картину небагато нових подробиць і сюжетів. Вони малоцікаві і всі мають більш-менш жартівливий зміст. Правда, під впливом малюнків Рігельмана та історичних праць про Україну, з’являються на “Мамаях” початку XIX ст. деякі героїчні риси, але вони невисокої вартості.

На одній, наприклад, картині цього часу перед козаком-бандуристом танцює Семен Палій, за ним стоїть косар, а за бандуристом дві жінки, цілком перемальовані з Рігельмана. Внизу підпис: “Ану заграй, дядьку, про славу козацьку, нехай вражі ляхи понюхають, чим вона пахне. Се тобі приказує Семен Палій”.

І починають давати козакам-бандуристам всякі імення: “кошовии Харько”, “Гордъй Велегура”, приправляючи іноді їх гумористичними віршами. Під картиною роблять різні надписи довгі, многослівні, які, окрім інтермедійного монологу містять у собі якісь промови козака-бандуриста до свого хлопця, до “шапки-сибірки”, містять різні пісні, і навіть соромітні пісні, котрі не мають жодного відношення до змісту картини.
А то примушують нашого козака-бандуриста грати дівчатам; козак грає на бандурі, а вони танцюють біля нього.

Чим ближче до нашого часу, тим далі відходять пізніші копії від первісного оригіналу. Малярі псують його, забувають. Маляр уже не бачить перед собою чубатих козаків, не знає, як намалювати “оселедця”, і малює його разом з волоссям; не знає, як малювати бандуру, і малює московську балалайку, ставить біля Мамая столик з пляшкою і чаркою і т.п.

Проте треба сказати, що народ і досі любить цю картинку, і кохається в ній, і малює її; є села, особливо на Полтавщині, де можна побачити десятки сучасних копій “Мамая”, під час недотепних, але в більшості цікавих, які будять в думках пам’ять про колишнє “минуле”.

Данило ЩЕРБАКІВСЬКИЙ,
1913 рік