“СТРУНА ДО СТРУНИ” (про Єгора МОВЧАНА) – Георгій ТКАЧЕНКО

Кобзар Єгор Мовчан

За виданням: Єгор Мовчан: Спогади, статті, матеріали. – Суми: Собор, 1999. – 64 с.

Коли ж помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз…
(Осип Маковей)

Оживає і в моїх споминах мій щирий та любий приятель Єгор Хомич Мовчан. Пригадую, як він зимового вечора у своїй теплій кімнатці Будинку ветеранів сцени, що в Пущі, розповідав про своє житгя та музичне навчання.

“До музики, − казав він, − я прагнув змалку. І коли іноді, на прохання матері, доводилося покрутити коліщатко ліри жебрака-лірника, який замандрував до нашої вулиці, то був найщасливіший у світі.

Співи хлопців та дівчат я швидко перехоплював і майже всі їх знав, а особливо любив співання хору писарівської церкви, до якої у неділю мене водила мати або старша сестра Оксана. На подвір’ї церкви, після обідні, якась сліпая панночка іноді влаштовувала для селян платні концерти, співаючи під фісгармонію псалми. Її спів пам’ятаю і досі.

Років дев’яти мене віддали до харківської сліпецької школи інтернату, де я майже весь час жив у музичному оточенні. Школа мала свій сліпецький хор, у котрому і я співав, та оркестр струнних інструментів. Інструменти зберігали у кімнаті, що звалася у нас “карцирем”, бо туди замикали на якийсь час хлопців за провину. Доводилося і мені там сидіти, та я і радий тому бував, бо за той час мав можливість і перепробувати та пограти на всіх інструментах.

Сліпецька школа дала мені перші підстави музичної грамоти, а головне − там я навчився читати і писати. З вдячністю про неї згадую, жалкую, що не до кінця довелося там пробути, бо княгиня Уварова, фундаторка цього інтернату, померла, і школу розпустили за браком коштів. І я повернувся вже підлітком до Писарівки. Вдома знали, що мрію стати музикантом, через те віддали в науку до відомого кобзаря Степана Пасюги, який мешкав не дуже далеко від нашого села.

За старосвітськими кобзарськими звичаями, спершу треба було відробити панові-майстру кілька років, а тоді вже тільки навчатись грати. З сього почав і я: хоч яка була негода, ходив по селах, прохаючи “сліпому-невидющому”. Одного разу в злую зимовую хуртовину, не потрапивши додому, ледь не загинув. Добре, що проїжджі люди підібрали на дорозі занесеного снігом і майже замерзлого. І тяжко хворого забрала мене сестра додому.

Прийшла весна. Одужавши, я знов замріяв про бандуру, бо ходити з торбиною просто жебрачить ой як не хотілося.

Прочувши, то в одного дядька на селі є аж дві бандури, ми з сестрою Оксаною, прихопивши грошей, пішли до нього поспитати, чи не продасть нам яку-небудь. Погравши на одній, він продав її, і ми хутенько повернулися додому. Оксана побігла на роботу в поле, а я, зоставшись сам у хаті, почав, хвилюючись, пробувати бандуру. Вона була зовсім розладнана, я почав підтягувати струни, стрій не держався. Я і так, я і сяк. Проморочившись із нею кілька годин, употів, розхвилювався, не витримав і кинув її на долівку, потоптав у розпачі ногами, сів на лавку й з розпачу заплакав. На ту мить убігає до хати Оксана, побачила такеє, та й заголосила: “Ой, Єгоре, що ж ти наробив? Ми ж за неї віддали свої останні гроші”.

“Не ту бандуру наділив мені, сліпому, дядько, котру пробував”.

Щоб виправдатися перед своїми, понадягав я на себе все найстаріше, почепив торбину на плечі та й знов побрів по селах прохати “сліпому-невидющому”.

Мандруючи селами, прочув, що один дід столяр уміє робити бандури. Розпитуючись) людей, найшов я того діда. Приходжу до нього та уклонившись низенько, й питаю:

− Казали мені люди, що ви вмієте робити бандури?

− Та робив колись.

− Може б ви і мені, дідусю, зробили?

− Зроблю.

− А що вона буде коштувати?

− Іди заробляй побільше, а тоді видно буде.

Пішов я заробляти, та так уже старався, як міг.

Через кілька місяців, назбиравши аж 15 карбованців, прийшов я знов до діда.

− Ну як, дідусю, зробили бандуру?

− Зробив, ось вона, − та й провів пальцями по струнах. Мені аж дух перехопило.

− А що, − кажу, − вам за це? У мене, мабуть, і грошей не вистачить?

− Та що, − відповідає добродій, − з тебе взяти? Давай на пляшку.

− Глузуєте з мене, діду?

− Зовсім ні, − каже суворо.

Я йому в ноги. А він підхопив мене й сказав:

− Хай же щастить тобі з нею, мій голубе!

Узявши з моїх грошей тільки на могорич, одвів мене до комори спати, бо вже пізно було, а сам послав свою стару по оковиту та по кума, з котрим і проспівав майже всю ніч.

Не спав і я. Не вірячи самому собі, перебирав струни вже власної бандури. І справді, з того часу почало мені щастить…”

Маючи колись сліпого батька, знаю я, яке то воно, сліпецьке щастя.

“…Перш за все, я вже не жебрак, а співець. Хоч ще нічого й не граючи на бандурі,тільки прибренькував щось до свойого співу, а слухачам і те добре здавалось. За юнацьких років голос у мене був добрий. Співав же я все те, що чував од Пасюги та сліпої панноч¬ки, додаючи до того пісні, що на той час ходили.

Грати на “дідовій бандурі” навчився швидко, бо вона була проста на 20 струн − і підстроював я її до свойого голосу. І так ізжився з нею, що стала вона всім моїм життям. Мені здавалося, що грати на ній треба, обнявши та пригорнувши до свого серця. Ні шкіл, ні систем ніяких я не знав, а навчався так, як мені самому здавалось краще. Півтонів на ній зовсім не було, а дерев’яні кілочки давали можливість будь-якої миті перестроювати її до якої завгодно пісні.

Обійшовши з нею всі села навкруг Писарівки, навчившись уже добре грати, я кінець-кінцем потрапив аж до самого Харкова, вибрав там собі куточок біля університету, та й співав студентам від щирого серця. В Харкові я невдовзі познайомився з деякими бандуристами, став пильно прислухатися до їхньої гри та співання, перехоплюючи від них те, що мені подобалося. Особливо багато допоміг мені сліпий кобзар Никоненко, котрому я і по сей час вдячний.

На “дідовій бандурі” я грав досить довго, але оскільки тоді вже почали робити складніші − з багатьма басами та приструнками, то й я, щоб задніх не пасти, вирішив зробити собі таку. Роздобув доброго кругляка червоної верби, сушив його більше року в борошні, щоб не порепавсь, та й замовив доброму майстрові. Бандура добряча вийшла, голосна така. І хоч вона була багато складніша від дідової, опанував я її швидко, а дідову залишив. І на цій бандурі я грав усі роки, аж доки подарували мені ось цю останню, зовсім сучасну, з півтонами, на 50 струн. На сей час бандурне діло я знав уже добре, але тримання самого інструменту залишив таке,до котрого звик із самого початку. Так мені здається найкраще, бо як голос, так і супровід ідуть в одному напрямі, а ліву руку довелось залишить тільки на басах, бо грати нею на приструнках через півтони стало неможливо, хоч користуватись цими півтонами майже не доводиться.

Сучасні бандури, хоч і голосні та багаті на струни, та дуже ж уже складні й важкі. Опанувати таку бандуру самому, як це доводилось мені, зовсім неможливо. Та й носити такий тягар від села до села я не зміг би. До того ж коштовні вони дуже, і коли б такий бідолага, як був я, забажав і придбати бандуру та сам і навчитись на ній грі, то мрія не здійснилася б.

А найголовніше − бринять вони зовсім не так, як старосвітськії, до котрих належала і моя перша “щаслива дідова бандура”…”

Отак казав Єгор Хомич, сумно зітхнувши.

Немарно ж минуло твоє життя, мій любий друже. Торкаючись натхненною рукою до струн своєї бандури, торкався ти і до найпотаємніших струн наших сердець, розбуджуючи в них найкращі почуття.
 

 

26 квітня 2013   (оновлено 12.10.2014)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ     Концепція: ,     Етнографічний реґіон: , ,       Заняття, ремесла: ,       Традиційний побут: ,         Теґи: