За виданням: Ренат Польовий. Кобзарі в моєму житті. – Київ: Діокор, 2003. – 109 с.
Про бандуриста з міста Ромен, що на Сумщині, я довідався зі статті О. Правдюка в журналі “Народна творчість та етнографія” (ч. 5, 1968 р.). Тому, плануючи свою мандрівку по Україні на літо 1969 року, намітив відвідати і Ромен. 6 червня того року в Роменському краєзнавчому музеї я познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який, як виявилося, був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час в його оселі квартирував). Кулиняк з охотою запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у власній хатці біля залізничної колії Ромен – Ромодан. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромна.
Представивши мене господарям як науковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді: інженером із Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому грунті). Євген Олександрович – високий, худорлявий із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Розповідав мені Адамцевич, що народився він 1 січня 1904 р. в с. Солониця під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні.
Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.
У 1920-ті роки Ромен залишався визначним регіональним культурним центром. У ньому діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
А от саме того ж року (перед моїми відвідинами) Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Всього набралося 14 осіб.
Коли постало обрання голови об’єднання, то одностайно всі виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималі зусилля, щоб створити об’єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте, з власної ініціативи фактично правив об’єднанням, комплектував концертні групи, організовував кобзарські виїзди…
Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів Об’єднання в Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих їх слухати, про величезний успіх цього концерту.
Отут він згадав, як начальство давало настанови виконувати радянський “фольклор” про Леніна, про партію тощо, та як київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги. […]
Після наших розмов Адамцевич узяв бандуру. Вона у нього роботи чернігівської фабрики, але власноруч перероблена. До неї він приробив щоку і збільшив кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то й трьох бандур. Для зручності тримання бандури він застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він усього дві пісні, до цього мною не чуті. Перша з них починалася словами:
Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались…
Друга пісня “Моя сердешна Україно”… Вперше почув від нього я і “Запорозький марш”…
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав. Нездужав на жовтяницю. А проте, провели мене містом до дороги на Засилля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того ж літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем – художником. Прийняли нас дуже гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли по місту, розмовляли. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: “А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла”. Тож за обідом чарку перехиляв.
Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному з собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоку Сули річки Ромен (від неї пішла назва міста, тепер спотворена зросійщеним словом “Ромни”). Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції.
Співав пісні народні й літературного походження. […]
Репертуар його був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”. Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Все ж тяжів він до творів переважно літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”… Всі ці пісні виконував нам для магнітофонного запису. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. А пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, “розкуркулення” кращих господарів, голодомор, репресії.
Розповідав нам, як примушували його творити радянський “фольклор”. “Напиши та й напиши думу про Федька!” (Іван Федько – радянський військовий діяч родом із Роменщини, страчений як “ворог” народу, а потім реабілітований). Дали музейні друковані матеріали про нього. “Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив!” – зітхав Адамцевич.
Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Відбулася навіть концертна поїздка до Москви взимку 1970 року, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в інституті світової літератури і в інших установах. Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співака Івана Козловського відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило і вони демонстративно пішли геть. Козловський із приводу цього висловлював свій щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с.Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68 році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків “Заповіт” і уявили собі, які б то були урочисті похорони, коли б Адамцевич помер у Ромні.
Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства. Вічна Йому пам’ять!
