Національний музей народної архітектури та побуту України на відтинку свого 40-річчя – Павло ФЕДАКА

Павло ФЕДАКА

НМНАПУ, музейне Поділля, кін.1970-х років Доповідь директора НМНАПУ на пленарному засіданні Міжнародної наукової конференції “НАРОДНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ: ТРАДИЦІЇ І СУЧАСНІСТЬ”, 9 жовтня 2009 року.

Минуло 40 років з часу заснування в Києві Музею народної архітектури та побуту України – найбільшої національної скарбниці традиційної культури українського народу. На нинішній день Музей має високий статус Національного і належить не тільки до найбільших, але за визнанням вітчизняних і зарубіжних фахівців, і до найкращих музеїв світу.

Ідея створення музею скансенівського типу, тобто комплексного відображення народної культури українців у натуральному або близькому до натурального, природному середовищі, вже у період хрущовської відлиги порушувалась науковою і творчою інтелігенцією України, зокрема такими визначними вченими, письменниками, громадськими і культурними діячами як Максим Рильський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Ванда Василевська, Олександр Касименко, Петро Юрченко, Борис Патон, Григорій Логвин, Костянтин Гуслистий, Микола Сиваченко, Федір Шевченко, Михайло Брайчевський, Олесь Силін, Юрій Хохол, Віктор Самойлович, Петро Костирко, Іван Гончар та інші.

 


 

З середини 1960-х років розпочалося будівництво Переяслав-Хмельницького та Ужгородського скансенів. Тоді ж у серпні 1965 р. відомі українські вчені і культурні діячі за ініціативою архітектора Сергія Верговського (Михайло Брайчевський, Іван Гончар, Михайло Дерегус, Олесь Кусенко, Михайло Лисенко, Георгій Майборода) опублікували у “Літературній Україні” відкритий лист про необхідність створення національного музею народного будівництва і побуту просто неба, який став виявом патріотичної громадської ініціативи, духовною засадою на шляху до заснування всеукраїнського музею народної культури.

Нагадаємо, що на той час вже закінчилася хрущовська відлига, а згодом розпочалися політичні репресії супроти української інтелігенції. Як могло статися, що саме в той період розпочалася конкретна робота по створенню визначного осередку української культури та національної ідентичності – і досі залишається загадкою. Ще більшою загадкою є те, як могли підтримати ідею створення “української іриденти” тодішні керівники України О.Корнійчук, П.Шелест, В.Щербицький, О.Ляшко, І.Лутак, Ф.Овчаренко та інші, які, без сумніву, були вірними ленінцями і не могли без згоди Москви зробити жодного, в національно-культурному вимірі, кроку?

Більшість людей, які брали участь у створенні музею, називають визначну роль у цьому процесі тодішнього заступника Голови Ради Міністрів України Петра Тимофійовича Тронька, який водночас очолював потужну на той час громадську організацію – Українське товариство охорони пам’яток історії і культури. Як, у який спосіб він зумів переконати партійне керівництво Української РСР у необхідності створення музею української традиційної культури, достеменно знає хіба що сам Петро Тимофійович.

У той же час очевидно, що кращих представників української інтелігенції спонукали до активних дій почуття великої відповідальності за долю пам’яток українського народу, які невблаганно зникали з лона землі, бажання за всяку ціну зберегти для нащадків світ предків, красу рідної землі, пам’ять про давню Україну, яка, незважаючи на жорстокі удари долі, нищівні війни, етноциди та геноциди зуміла пронести крізь віки свої традиції, багату культуру, давши світові геніальних вчених, поетів, малярів, архітекторів, музик, співаків, акторів, вишивальниць, різьбярів, гончарів.

 


 

6 лютого 1969 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову за № 105 “Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР”, якою передбачалося розмістити Музей у мальовничій місцевості біля села Пирогів Києво-Святошинського району Київської області та було доручено Міністерству культури, Академії Наук, Держбуду України, Українському товариству охорони пам’яток історії і культури розробити завдання на проектування Музею. Проект було розроблено Київським науково-дослідним проектним інститутом містобудування, а 18 травня 1970 р. його ухвалено урядом України (співавтор Валерій Романов).

Провідна ідея проекту – відтворення і збереження, дослідження і популяризація української традиційної архітектури, народного мистецтва, промислів і ремесел тощо – повинна була реалізовуватися у контексті шести історико-етнографічних регіонів України: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати, Південь України, які мали розміститися відповідно до своєї географічної специфіки у відповідних етно-ландшафтних зонах, відокремлених одна від одної лісосмугами, ярами, степовими шляхами та дорогами.

Передбачалося поділити територію Музею на три функціональні зони: експозиційну – для розміщення пам’яток народного будівництва та етнографії; адміністративно-наукову – для розміщення центрального адміністративного і наукового корпусу, виставкового павільйону, ресторану на 300 місць, співочого поля на 10 тисяч глядачів, науково-дослідного інституту етнографічного музеєзнавства АН України та ін.; і виробничо-господарську – для розміщення реставраційних майстерень та будівель господарського характеру.

Планувалося також упорядкувати розташовану на території Музею унікальну систему ставків з греблями, спустити воду з потоків на колеса млинів, зробити їх таким чином діючими, створити відповідну інфраструктуру з місцями відпочинку, проведення народних свят, ярмарків, днів народних промислів і ремесел тощо.

До 1971 р. Музей знаходився у віданні Міністерства культури України, а з 31 березня 1971 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів Української РСР №159, перейшов у відання Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Саме в рамках Товариства було здійснено грандіозну працю, аналогів якій в багатовіковій історії України небагато. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. №417 Музей передано у відання Національної академії наук України. Указом Президента України від 21 липня 2008 р. № 644/2008 Музею надано статус Національного.

14 травня 2009 р. розпорядженням Президії Національної академії наук України № 305 затверджено нову редакцію Статуту Національного музею народної архітектури та побуту України, а 02 червня Зареєстровано його відповідно до чинного законодавства.

 


 

Великим ентузіазмом та самовідданою пошуковою, науково-дослідною і науково-експозиційною роботою був позначений перший період створення Музею, 1970 – 1976 рр. Саме тоді по всій Україні були проведені численні наукові експедиції та виїзди по виявленню, дослідженню і перевезенню в Музей пам’яток житлового, господарського, сакрального будівництва, предметів побуту, знарядь праці, виробів народного мистецтва тощо. Музейним працівникам допомагали обласні і регіональні виконавчі комітети, сільські ради, органи освіти, культури та архітектури, музейні працівники, краєзнавці, активісти товариства охорони пам’яток історії і культури.

Саме в кінці 60-х – на початку 70-х років до Музею прийшла ціла плеяда молодих людей – справжніх патріотів, залюблених у рідну культуру, які на той час ще не мали високої теоретичної підготовки, а практичні навики музейної роботи та етнографічні знання здобували в численних експедиціях по українських селах, часто без транспорту, пішки доходили до віддалених сіл і присілків, знаходили знаряддя праці, побутові речі, вироби народних майстрів на горищах хат, у клунях, коморах, хлівах, перевозили їх, нерідко рейсовими автобусами або попутнім транспортом, в музей. Серед них – Станіслав Смолінський (з 1969 р.), Сергій Верговський (з 1970 р.), Світлана Щербань (з 1970 р.), Лідія Орел (з 1971 р.), Ніна Зозуля (з 1972 р.), Раїса Свирида (з 1971 р.), Віктор Крижалко (з 1970 р.), В’ячеслав Баранько (з 1970 р.), Валерій Романов (з 1970 р.), Романа Кобальчинська (з 1972 р.), згодом до цієї роботи долучилися Петро Вовченко, Надія Зяблюк, Ігор Шрамко, Тамара Василенко, Євгенія Гайова, Людмила Назаренко та інші. Позитивну роль у цей період відіграли і директор Музею Володимир Сікорський та його заступник Віктор Шмельов. Саме цьому поколінню у значній мірі завдячуємо постанням Музею, поповненням його цінними зібраннями пам’яток народної культури України.

Науково-методичну допомогу у створенні Музею надавали відомі українські вчені Віктор Самойлович (автор тематичного плану Музею, поділу його на зони, садиби тощо), Павло Жолтовський, Володимир Горленко, Микола Приходько, Яків Прилипко, Петро Костирко, Григорій Логвин, Петро Юрченко, Зоя Гудченко, Петро Макушенко, Ганна Скрипник та ін.

Очільником, натхненником і двигуном усієї роботи по створенню Музею був заступник голови Ради Міністрів України, голова Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Петро Тимофійович Тронько. У липні 1976 р. перша черга Музею була урочисто відкрита з великим суспільним піднесенням. Це, зокрема, зони “Середня Наддніпрянщина”, “Слобожанщина”, “Поділля”, “Полісся”, в які було перевезено і встановлено понад 150 цінних пам’яток народного будівництва.

Було, в основному, дотримано науково-обґрунтованого принципу організації експозиційних зон, а саме – показу пам’яток у вигляді окремих поселень чи фрагментів поселень, характерних для того чи іншого регіону в їх органічному зв’язку з існуючим ландшафтом, та покладено в основу забудови села садибний принцип – експонування хати, двору та надвірних будівель в одному комплексі садиби.

Найбільш вдало було запроектовано і побудовано зону “Середня Наддніпрянщина” (автор проекту архітектор Валерій Романов). Крім різних типів варіантів садиб та окремих хат в композицію села органічно вписано церкву, будинок священика, шинок, сільську управу, церковно-приходську школу, тобто утворено громадський центр села. До позитиву віднесемо і те, що між двома садибами утворено прогін – місце для вигону худоби на поле, яке виглядає справді переконливо. Через яр, з другого його боку, встановлено унікальну церкву 1600 р. з села Дорогинки Київської області та ще декілька житлових і господарських будівель, в частині з яких, на жаль, досі відсутні інтер’єри. Цінні будівлі були встановлені і в експозиціях зон “Полтавщина і Слобожанщина”, (автор проекту Віктор Красенко), “Полісся” (автор проекту Сергій Верговський), “Поділля” (автор проекту В’ячеслав Баранько), в багатьох з яких було відтворено інтер’єри.

У той же час тут донині залишаються проблеми, про деякі з них буде сказано нижче.

 


 

Другий період діяльності Музею, 1976 – 1982 рр., пов’язаний з новими планами та двома значними програмами: створенням зони “Карпати” та будівництвом зони “Соціалістичного села” (пізніше вона отримала назву “Українське село 60-70-х років XX ст.”).

Щодо експозиції “Карпати”, планомірне її створення розпочалося ще у 1972 р., коли відповідний науково-дослідний відділ очолив Станіслав Смолінський. Вже на час відкриття у 1976 р. інших згаданих експозицій у зоні Карпат було встановлено 17 різноманітних будівель, переважно з Закарпаття. У 1976 р. на основі генерального плану Музею, виконаного Інститутом “Київ НДПІ містобудування”, тематичного плану та проекту детального планування експозиції, підготовлених С.Смолінським, Інститутом “Укр НДІП цивільсільбуд” був розроблений техніко-робочий проект цієї експозиції (архітектори Л.Коваль та С.Смолінський). Згідно з проектом у підзонах експозиції “Гуцульщина” “Бойківщина і Лемківщина”, “Львівщина”, “Закарпаття”, “Буковина”, “Покуття”, “Опілля” мало бути встановлено понад 100 пам’яток народної архітектури; на сьогодні їх є близько 40. Великим успіхом цього експозиційного комплексу слід вважати створення експозиції “3акарпаття”, урочисто відкритої влітку 1982 р. П.Т.Троньком. Поважний внесок у її створення зробили, крім С.Смолінського, Романа Кобальчинська, Михайло Дешко, Олена Упітіс, Євгенія Гайова та інші. Дуже вдало використано рельєф місцевості, в який органічно, у вигляді ланцюговоподібного поселення, вписано садиби, окремі хати, господарські будівлі, водяний млин тощо з низовинних, передгірних, лемківських і бойківських поселень краю. Композиційної довершеності надає експозиції Покровська церква 1792 р. з села Канора лемківсько-бойківського стилю. Про окремі невирішені проблеми зони “Карпати” скажемо згодом.

У 1976 р. за завданням партійного керівництва України було прийнято Постанову Ради Міністрів України про створення в Музеї зони нового (соціалістичного) українського села. У 1979 р. ця зона була відкрита. Цей небачений досі у практиці музейного будівництва крок був зумовлений, очевидно, наміром вищих партійних очільників застрахуватися від звинувачень в замилуванні старовиною, побутовим етнографізмом, які неминуче асоціювалися з буржуазним націоналізмом. Підкреслення соціального боку, досягнень радянської доби, радянського способу життя тощо виводило керівників України з-під критики, хоча і в самому політбюро, очевидно, не було одностайності, про що свідчила непримиренна і послідовна боротьба секретаря ЦК В. Маланчука з проявами українського буржуазного націоналізму.

З відстані часу можна спробувати дати оцінку й цієї експозиції (автор проекту Микола Ходаківський). З одного боку, досить вдалим можна вважати розміщення хат і окремих садиб вздовж експозиційної дороги, на час встановлення копій оригіналів – у яблуневому саду, з дотриманням у більшості з них народних традицій у плануванні, оздобленні та функціональному ужиткуванні, широкому використанні в інтер’єрах виробів народного мистецтва, меблів місцевого виробництва тощо. З іншого боку, з плином часу, нефахова діяльність залучених до створення цієї експозиції дендрологів, котрі домоглися висадження значної кількості екзотів та нехарактерних для того чи іншого регіону дерев, що згодом, внаслідок росту, у значній мірі спотворили цю експозицію, є прикладом того, як важливо залучати до творення експозицій фахівців, а не випадкових людей. З часом ця зона з різних причин втратила потік відвідувачів і такою, слабо або майже не відвідуваною, вона залишається донині. Спроба залучити з патріотичних міркувань до участі в ремонтних роботах, культурних заходах тощо обласні земляцтва, до складу яких входять відомі в Україні люди, та раз на рік проводити Дні сільського (зеленого) туризму виглядають хоча й привабливими, але епізодичними, з різними підходами і розумінням, без загального концептуального бачення.

 


 

Третій період діяльності Музею, з 1983 р. пов’язаний із запровадженням в його експозиціях народних свят і обрядів (ініціатором цієї справи була старший науковий співробітник музею Лідія Орел), початком будівництва зони “Південь України”, підзони “Буковина”, продовження інтенсивного збору експонатів. У той час поповнили колектив Ірина Денисюк, Ірина Несен, Олена Громова, Віра Максим та інші.

На нинішній день зібрання Музею нараховують понад 70 тисяч цінних експонатів з ділянки народної культури різних регіонів України, зокрема, унікальні колекції народного одягу, давні знаряддя землеробства, різноманітні технічні пристрої, гончарні вироби, кахлі, музичні інструменти, мальовані і різьблені скрині, розписи, ікони, писанки, витинанки та ін. В цій царині треба відмітити самовіддану пошуково-збиральницьку роботу, особливо у 1970-80-і роки, науковців музею Лідії Орел, Світлани Щербань, Станіслава Смолінського, Сергія Верговського, Раїси Свириди, Надії Зяблюк, Ніни Зозулі, Людмили Назаренко, В’ячеслава Баранька, Валерія Романова, Романи Кобальчинської, Ігоря Шрамка та інших. Пошукова робота продовжилася і в 90-і роки XX ст., і в перше десятиліття XXI ст., щоправда, не з такою інтенсивністю і не з таким запалом, як це мало місце в перші двадцять років діяльності Музею.

Набуто досвід щодо проведення традиційних свят, днів промислів і ремесел. З численних свят і днів народних майстрів (цього року їх проведено в Музеї понад 20) особливою популярністю користуються саме ті, які основані на глибоких народних традиціях і ще зберігають у значній мірі елементи автентики, тобто органічно пов’язані із змістом самої експозиції Музею. Це, зокрема, свято Різдва з колядами, свято Великодня з веснянками, Івана Купала, Косовиця, Жнива, Осінь весільна та інші.

На жаль, у цей період було ліквідовано проектно-реставраційні майстерні Музею, чим завдано великого удару по важливій ремонтно-реставраційній роботі.

 


 

За час існування Музею науковими працівниками опубліковано сотні наукових і науково-популярних статей, розроблено багато путівників, буклетів по музейних експозиціях, видано десятки книжок, одна з яких вийшла щойно і є достойним подарунком на 40-річчя Музею, – це книга “Скарбниця народної культури України” авторства Лідії Орел.

Є значні досягнення й на інших ділянках діяльності Музею,зокрема, культурно-просвітницькій. В останній час з’явилися і реальні благодійники Музею, серед яких і фонд “Розвитку України”, за кошти якого відреставровані окремі пам’ятки, влаштовано водогін та дорогу в зоні “Поділля”, придбано два пожежні автомобілі та інше. За це ще раз висловлюємо Фонду нашу щиру подяку.

 

В Музеї накопичилося й чимало проблем, які є наслідком як об’єктивних причин (недостатнє фінансування, відсутність коштів на важливі ділянки музейної роботи), так і суб’єктивних (не завжди правильно розкладені в різні періоди акценти щодо першочергових завдань).

По-перше, досі відсутній генеральний план розвитку Музею, без якого основна діяльність виглядає не завжди системною, із частою зміною акцентів щодо першочергових, найважливіших завдань і планів роботи та розвитку наукової діяльності.

 

Незавершеною залишається зона “Полтавщина і Слобожанщина”, хоча перевезені і встановлені тут 53 пам’ятки народного будівництва та інтер’єри більшості з них заслуговують справді високої оцінки. Однобічна забудова вулиця тут зумовлена тим, що з другого її боку знаходяться оселі мешканців села Пирогів, відселення яких не здійснено й досі і ця перспектива виглядає досить сумною. Зав’язати композиційно фрагмент села хоча б частково можливо б шляхом встановлення тут церкви, яка стала б архітектурною домінантою і крім цього сполучила б дещо розірвані між собою Полтавщину і Слобожанщину, та перевезення і встановлення з протилежного від забудованого боку регіону Полтавщини ще хоча б кількох садиб. Це ж стосується й експозиції Слобожанщини, в якій встановлено всього дві садиби – обидві з Луганщини. А належало б мати садиби, скажімо, з Харківщини та інших регіонів цього самобутнього краю.

Звичайно, якби в той час знати, що справа повернеться таким чином, зону “Полтавщина” можна було будувати на п’ятдесят – шістдесят метрів північніше і тоді було б створено можливість забудувати вулицю з обох боків, створити громадський центр з церквою, школою, іншими будівлями.
 

На початковому етапі створення знаходиться зона “Південь України” (автор проекту архітектор Петро Лошак), у якій встановлено всього одну садибу із шести структурних одиниць, хату й комору; у незавершеній стадії тут знаходиться вітряк, а у заскладованому вигляді – хата з Донеччини. Незважаючи на сусідство з оселями пирогівчан, цю зону реально значно розширити, встановити в ній ще 4-5 садиб, козацький курінь та окремі громадські будівлі. Порівняно з зоною Слобожанщини, тут є деякі внутрішні резерви території, через що продовження і завершення експозиції цієї зони, цікавої з погляду етнографії та важливої в історичному, етнокультурному та етнополітичному аспектах, є одним з першочергових завдань Музею.

 

Незавершеною залишається і зона “Карпати”. Зокрема, на початковому етапі перебуває, по суті, забудова підзони “Буковина”, в якій встановлено всього п’ять пам’яток народного будівництва, в той же час існуюча в цій підзоні територія, до того ж надзвичайно мальовнича, дозволяє розширити експозиції самобутнього буковинського краю. Це ж стосується і підзони “Бойківщина”, будівлі якої у свій час згоріли внаслідок пожеж, а заміна їм до цих пір не проведена. Незавершеною залишається й підзона “Гуцульщина”, хоча в ній і встановлено 15 будівель. І справа не тільки у відсутності у до­брої половини пам’яток інтер’єрів, але й у тому, що тут не відтворено належним чином комплексу полонинських будівель та їх різновидів, типи зимівок, як важливої форми способу господарювання та розвитку гуцульських поселень, окремі типи хатніх і господарських будівель тощо. Повинні до­повнити і композиційно завершити згадані підзони пам’ятки сакрального будівництва – дерев’яні церкви ХVІІ-ХVІІІ ст. з теренів Буковини, Бойківщини і Гуцульщини, які зберігаються на місцях і які, при наявності в музеї коштів на спорудження замінників цим церквам на місцях, могли б бути перевезені, встановлені і збережені в Музеї.

 

Надзвичайно цінні будівлі перевезені і встановлені в зоні “Полісся” (автор експозиції Сергій Верговський). При всій архаїчності цієї зони і намаганнях надати поселенням їх древнього характеру, невирішеними залишаються питання встановлення комунікацій та огорож між садибами й окремими хатами, малими архітектурними формами, доповнення їх рослинністю, в тому числі й квітами, тощо, адже ці складові селянських садиб і сільських поселень загалом становлять невід’ємну етнічну ознаку українців.
 

Є резерви і для доповнень житлово-господарськими та громадськими будівлями зони “Поділля”, в якій зараз нараховується 29 різноманітних споруд. При всіх достоїнствах і мальовничості цієї експозиції, зазначимо, що, знову ж таки, забудову вулиці здійснено, по суті, з одного боку, хоча її можна було під час будівництва перенести більше на південь. На пониженні встановлено церкву і дзвіницю. Рідкісний випадок, щоб церкву на Поділлі ставили на найнижчому місці поселення, хоча й з дотриманням відповідних параметрів, в тому числі щодо влаштування церковного подвір’я. Крім цього, церква проглядається, фактично, з одного, східного, боку, не є домінантою поселення та сполучною ланкою в його забудові. Тут є резерв для розширення експозиції, зокрема встановлення ще кількох садиб і громадських будівель.
 

У Музеї в заскладованому вигляді знаходиться 17 різноманітних будівель, з них 12 ще піддаються відновленню. Одне з першочергових завдань Музею – здійснити їх встановлення і включення в контекст експозиції.

 

Час вдихнути нове життя в експозицію “Українське село 1960-70-х років”.

По-перше, необхідна трансформація створеного в експозиції рослинного світу, наукова розробка у зв’язку з цим проекту зелених насаджень та його поступова реалізація. По-друге, перенесення місця проведення традиційних ярмарків, днів народних майстрів, промислів і ремесел зі співочого поля саме в цю експозицію. Тут, принаймні у чотирьох – п’ятьох місцях, між хатами чи садибами знаходяться просторі площі, які можна використати з цією метою, включивши в цей контекст, звичайно, й самі хати, окремі з яких можна перетворити в осередки гончарства, вишивки, ткацтва, різьби та інших ділянок народної творчості відповідно до традицій тієї чи іншої місцевості чи регіону України.

Концептуальні засади трансформування цієї експозиції вже розробляються працівниками музею С.В.Верговським та І.І.Денисюк. Проектне просування цієї ідеї стане предметом подальших наукових розробок, переведення її у практичну реалізацію.

 

У зв’язку із сказаним набуває актуальності переосмислення місця “співочого поля” та місця проведення ярмарків, днів народних майстрів, промислів і ремесел між експозиціями Середньої Наддніпрянщини і Полтавщини. На сьогоднішній день, й упродовж багатьох років, вони перетворилися на конгломерат невдалого амфітеатру, стихійних місць торгівлі як виробів народного мистецтва, так і дешевого краму, численних стаціонарних та пересувних продовольчих торгових точок, концентрації пересувних санітарних вузлів, безводного ставка та ін.

На наш погляд, крім бажаного перенесення в експозицію нового села днів народних майстрів, промислів і ремесел, туди ж може бути переміщено і більшість свят, які щорічно організовує Музей. На існуючому співочому полі, у відповідно створеному середовищі (відновлення озера, ліквідація стихійної торгівлі, будівництво відповідного амфітеатру тощо) можуть проводитися, скажімо, свята Різдва з колядками, Великодня з веснянками, Івана Купала, Покрови, тобто ті, які мають глибокі народні традиції і за своїм змістом і духом доповнюють і оживляють експозицію старого українського села.

 

Одним з важливих завдань науково-експозиційної роботи повинно стати відтворення інтер’єрів хат, господарських і технічних споруд, де вони відсутні, а таких в експозиції Музею є значна кількість. Це особливо стосується хат і садиб, дуже цінних з архітектурно-мистецького та етнографічного боку, але не достатніх для повноцінного огляду через відсутність в них внутрішнього обладнання та інтер’єрів.

 

Крім цього, залишається чимале число пам’яток з недовершеними деталями з зовнішнього боку будівель та екстер’єру (недобудовані сходи, невлаштовані вікна, недовлаштовані перелази, ворота і хвіртки, колодязі-журавлі, коші печей, димарі, призьби, стіни, зруби та ін.).

 

Майбутня грандіозна робота по розбудові експозицій Музею не може бути виконана належним чином без створення власних проектно-реставраційних майстерень з відповідною матеріальною базою та залученням фахових майстрів. Те, що твориться зараз під виглядом реставрації, є псевдореставрацією. Це стосується, насамперед, робіт з деревом, пов’язаних із зміною підвалин, вінців зрубу, окремих деталей, обрамлень дверей і вікон, форми кріплень на кутах (замків), огорож і воріт, порід дерева та ін., а також покриття будівель соломою, очеретом, драницями, дошками, ґонтом. Майстри, які залучаються до цієї роботи, здебільшого не знають традицій народного будівництва, не розуміють самої суті реставрації, та не знайомі з її принципами та методикою.

Основне правило реставрації – “Не нашкодь!” не діє. Отже, проблема фізичної збереженості пам’яток дерев’яного будівництва та збереження водночас, при проведенні реставрації, автентичності конструкцій і матеріалів, на сьогоднішній день є дуже актуальною і належить до числа першочергових у діяльності Музею. Розмови про створення при Музеї школи (чи шкіл) народних майстрів ось уже майже 20 років не знаходять реалізації, і це в той час, коли катастрофічно стає все менше і менше майстрів, знайомих з традиціями народного будівництва, коли в експозиції цілий ряд пам’яток знаходиться в аварійному стані, коли терміново потребують кваліфікованих ремонтів та реставрацій крила вітряків, механізми водяних млинів, деталі зрубів, покрівлі хат, господарських, технічних будівель, хатні печі та ін.

 

Важливою і, водночас, складною постає проблема ландшафтного озеленення та належного використання ландшафтних особливостей усієї території Музею – як в експозиційних зонах, тобто зонах, забудованих пам’ятками народної архітектури, так і в прилеглих до них незабудованих, іноді великих за площею, як це, скажімо, в зоні Гуцульщини, ділянок. Створений природою неповторний ландшафт з лісами й перелісками, ярами, полонинами, горбами, ставками, потічками є однією з найбільших привабливостей Музею. У нього чудово вписуються хатні, господарські і громадські будівлі музеєфікованого старого українського села. У той же час великим дисонансом виглядають сучасні торгові точки, будівлі для охорони, різні вказівними по усій експозиції музею тощо. Отже, належне розв’язання цього питання потребує дуже кваліфікованих фахівців: дендрологів, ландшафтних архітекторів, етнографів, географів, дизайнерів та інших.

 

У цьому контексті до серйозної слід віднести і роботу по створенню зон відпочинку, які на сьогоднішній день у Музеї, практично відсутні. Такі зони стихійно створюють для себе самі відвідувачі Музею, часто у невідповідних місцях, біля, а то й під самими пам’ятками, біля транспортних артерій чи екскурсійних доріг тощо.

 

Набула актуальності й проблема автентичності свят і обрядів, способів оживлення експозицій.

При наявності різних, часом протилежних, думок, належить концептуально визначитися, що сповідує Музей: відродження народних традицій і включення їх у сучасний культурний контекст, сценічний показ свят і обрядів, чи шоу і бізнесові інтереси?

Оживлення експозицій – це не тільки свята і обряди, але й діючі вітряки та водяні млини, кузні і гончарні майстерні, інші ділянки традиційних ремесел і промислів.

 

З часу заснування і до нинішнього дня не збудовано адміністративно-науковий корпус з фондовими та експозиційними залами, бібліотекою й архівом, актовим та кінозалом, науковими лабораторіями, майстер-класами, офісними приміщеннями тощо та спеціальних будівель для розміщення закладів громадського харчування, екскурсійного бюро та квиткових кас, реалізації сувенірної продукції, виробів народного мистецтва тощо. Відсутні належним чином оформлені інформаційні стенди, малі архітектурні форми декоративно-технологічного призначення та ін.

Належить провести капітальний ремонт виставкового павільйону, який не діє ось уже близько 20 років, здійснити реконструкцію під’їзної дороги до Музею з облаштуванням автостоянки, облаштувати вхідний вузол до Музею та ін.

 


 

Проблемою з проблем залишається впорядкування земельних питань, охоронних зон та довкілля Музею в цілому.

Здавалося, що питання відведення Музею землі було вирішено ще в 70-і роки минулого століття. Зокрема, 22 грудня 1972 р. Києво-Святошинська районна рада Київської області видала Музею акт на право постійного користування землею площею 97,7 гектарів землі із землекористування радгоспу “Хотівський” для розміщення експозиції, у 1975 р. на підставі розпорядження Ради Міністрів УРСР від 29.07.1975 р. №560-р та рішення виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих від 17.07.1975 р. №281 Музею виділено 1,5 га землі з землекористування радгоспу “Хотівський” Києво-Святошинського р-ну Київської області під розширення під’їзного шляху до Музею, у 1977 р. Києво-Святошинська районна рада видала Акт №027539 про закріплення у безстрокове і безоплатне користування 35 га землі для будівництва другої черги Музею народної архітектури та побуту України. Пізніше було виділено 0,1 га землі для облаштування центрального входу в Музей. Всього було виділено 134,3 гектара землі.

Як це не дивно, ось уже кілька років Музей не може домогтися реєстрації згаданих актів Київською міською державною адміністрацією, яка вважає їх недійсними і пропонує Музею оформити землевпорядну документацію наново. У той же час відповідно до рішення Конституційного суду України від 22 вересня 2005 р., справа №1-17/2005, усі документи, в тому числі із земельних питань, попереднього періоду вважаються дійсними і потребують лише переоформлення, без припинення прав.

Разом з тим у цій справі є проблема. На частині ділянки 35 га, виділеній Музею у 1977 р., живуть мешканці села Пирогів. Коли ця земля закріплювалася за Музеєм, передбачалося відселення пирогівчан і надання їм квартир. Упродовж 1988-1991 рр. за рахунок коштів Українського товариства охорони пам’яток історії і культури з 19 будинків були відселені 39 сімей і надано їм квартири. 58 родин залишились невідселеними. Але й ті родини, які отримали квартири, внаслідок бездіяльності дирекції Музею, знову повернулися назад, позаселяли відселені будівлі родичами, провели ремонти, облаштування будівель і двору тощо, тобто господарюють як повноправні власники. Ось уже 20 років як ця проблема не вирішується і дісталася у спадок новому керівництву Музею. Київська міська рада та міська державна адміністрація повністю переклали вирішення питання відселення пирогівчан на Музей, тим самим порушивши постанову Ради Міністрів України від 1976 р., у якій зобов’язувались вирішити питання відселення мешканців села Пирогів Київський міськвиконком і Музей.

Вирішити цю проблему самостійно Музей не може. Коштів, і то не малих, для відселення і придбання квартир Музей не має. У плані заходів по розвитку Музею на 2009-2015 роки, який перебуває на затвердженні Кабміну, таких коштів також не передбачено. Правом на виділення ділянок для будівництва жител для пирогівчан на прилеглих до Музею і села Пирогів землях Музей не наділений. Тим більше, ці землі, тобто територія перспективного розвитку Музею та охоронних зон ще у 2006-2007 роках були незаконно розділені Київською міською владою в оренду різним бізнесовим та іншим структурам, і нині це питання є предметом судових розглядів.

Піти найлегшим шляхом – відмовитися від ділянки, що забудована житлами пирогівчан – реально, але неправильно і шкідливо для музейних інтер’єрів: ділянка з помешканням пирогівчан розміщена в центрі експозиційного вузла, розділяє, по суті, експозиції “Полтавщина і Слобожанщина” та “Південь України”, саме на відселених площах повинні були, за задумом, бути продовжені їхні експозиції. Ми вже згадували однобічну забудову зони “Полтавщина” та проблеми зони “Південь України”. Крім цього, через згадану причину, відсутній органічний перехід із зони “Середня Наддніпрянщина” в зону “Полтавщина”, шлях туди веде через необлаштоване “співоче поле” та численні торгові стаціонарні і пересувні торгівельні точки – з одного боку, і притулені до них сучасні будівлі пирогівчан – з іншого боку.

Ідея інтегрування села Пирогів у музейну експозицію є цікавою, але настільки складною для практичної реалізації, що потрібна комплексна розробка, починаючи від концепції і до здійснення практичних робіт по музеєфікації сучасного села. І це за умов, що на такий варіант згодяться самі мешканці Пирогова.

З відстані часу мусимо поставити і запитання: а чи не була допущена у свій час помилка щодо розширення території Музею за рахунок частини села Пирогів? Чи не був занадто сміливим і ризикованим такий задум? Маємо на увазі не авторів проектів експозицій архітектора Віктора Красенка (експозиція “Полтавщина”) чи архітектора Петра Лошака (експозиція “Південь України”), а людей чи установи, які приймали ці рішення.

 

Не менш важливою є й проблема встановлення охоронних зон Музею та захисту довкілля.

Місце розташування Музею на південній околиці Києва було вибрано невипадково. Саме тут зберігався,та ще й досі зберігається, характерний для України унікальний етногенний ландшафт з чисельними ставками, вербами і левадами, нивами, ярами, горбами і долинами, який разом з Музеєм становить єдине органічне тіло, надзвичайне багатство і красу природи і вписаних в неї пам’яток народного будівництва України Х\/І-ХІХ століть. Такі унікальні етноландшафтні куточки стерті урбанізацією з лона землі біля столиць більшості європейських країн. Саме це дозволяє віднести Музей біля села Пирогів до найкращих у світі і спонукає до захисту його середовища.

Тим більше, у цьому середовищі, незвичайної краси витворів природи, знаходяться надзвичайно цінні пам’ятки археології доби палеоліту, трипільської і зарубинецької культур, давньоруського часу та ін.

На жаль, ось уже кілька років з боку Київської міської державної адміністрації йде активний наступ на ці національні святині.

Згідно з постановою Уряду України 1976 р. вже в ті часи повинні були бути розроблені проект розвитку Музею і проект охоронних зон. Однак, пройшло понад три десятиліття, а затвердженого належним чином і введеного в дію документу щодо охоронних зон Музею й досі немає. Із підписаних і затверджених схем охоронних зон Музею, де визначено території його розвитку, охоронні зони забудови довкілля та зони охоронюваного ландшафту на сьогодні є схема 2005 р., затверджена тогочасним міністром культури України І.Ліховим, хоча під неї, на жаль, відповідна документація не розроблялася. У 2007 р. появилась так звана “скоригована” схема охоронних зон Музею, затверджена колишнім міністром культури України Юрієм Богуцьким, яка, по суті, кладе хрест і на охоронні зони, і на сам розвиток Музею. При цій схемі унікальний ландшафтний і культурний комплекс Києва і всієї України може бути похований назавжди, відійти у вічність з печаттю великого сорому для усіх нас, нині сущих. Вже зведена 24-поверхова будівля біля авторинку, яка з’явилася останнім часом, спотворила унікальне придніпровське довкілля. А що буде, якщо такими потворами почнуть забудовувати усе довкілія, в тому числі упритул до музею?

Проти цього боролися і борються відомі люди країни – визначні вчені, громадські, культурні і політичні діячі, окремі з них присутні тут, на націй конференції. На жаль, навіть голос таких людей не доходить до сумління київських чиновників. Ось уже кілька років з боку Київської влади іде активний наступ на національні святині. Ще в 2006-2007 рр. прилеглі до Музею землі, які знаходяться в охоронних зонах і становлять територію розвитку Музею, тобто продовження побудови його експозиції, роздані в оренду різним фірмам, з однією з яких, Укрінвестбудом, ось уже два роки триває судовий процес.

Ситуація вимагає активізації громадськості Києва і всієї України, об’єднання зусиль української інтелігенції, депутатів усіх рівнів у справі захисту Музею і його довкілля. Важливою ланкою у цьому ланцюгу має стати й зокрема ухвала з цього приводу нашої конференції.

 


 

З інших проблем та актуальних завдань Музею назвемо:

продовження наукових пошуків та експедицій, особливо в ті райони, з яких належить перевезти в експозицію Музею пам’ятки народного будівництва; це, зокрема, регіони Слобожанщини, Півдня України, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття та інші регіони;

наукове опрацювання, систематизація та узагальнення величезного за обсягом експедиційного матеріалу, який знаходиться в архіві і фондах Музею, та його публікація у вигляді музейних наукових збірників (щорічників, можливо, і квартальників). Досі Музей, завдяки старанням Г.А.Скрипник видав два поважні наукові збірники (2005 і 2008 роки), які, крім іншого, містять і публікацію цінних польових матеріалів. Видання щорічного наукового збірника Музею, який знаходиться в системі Національної академії наук України, є обов’язком і справою честі наукового колективу.

створення археологічної зони, зони унікальних пам’яток народної культури України та зони містечкової України XVIІ-ХІХ ст.

 


 

Чимало з перерахованих проблем і видів робіт закладено у розроблений Музеєм “План заходів із забезпечення повноцінного функціонування і розвитку Музею” (2009-2015 роки), який пройшов експертну оцінку багатьох міністерств і відомств України і, нарешті, 11 вересня нинішнього року переданий на затвердження Кабінету Міністрів України. 23 грудня 2009 р. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням затвердив цей план. Реалізація цього плану, за умови виділення передбачених у ньому коштів, може допомогти розв’язати проблеми, згадані вище.

Зроблено за 40 років діяльності Музею багато, але чимало належить ще зробити. Тож побажаємо колективу Музею у доброму здоров’ї і гараздах подальшої самовідданої праці на благо України, для добра українського народу!

 

Павло ФЕДАКА

Жовтень 2009 року