МАЛЬОВАНЕ ДЕРЕВО В УКРАЇНІ – Лідія ОРЕЛ, 2003

Фрагмент мальованої скрині

За виданням: Лідія Орел. Мальоване дерево: наївний живопис українського села. – Київ: Родовід, 2003. – 232 с., іл.

Мальоване дерево – поширене і надзвичайно цікаве явище в історії селянської культури. Мальована рублена хата, скриня, колиска були звичними предметами селянського побуту ще на початку ХХ століття. Ікони та картини, мальовані на дереві, побутували й довше, подекуди до нашого часу.

Ця стаття – етнографічний нарис, у якому подано відомості про регіональні стилі мальованих речей, їхніх авторів та побутове життя.

Зміст статті:

 Вступ    Хати    Скрині    Ікони та картини. Сюжет “Козак Мамай”    Миски, мисники, віконниці, вози, вулики…    Малювання на дереві в українських народних піснях    Окремі ілюстрації    Використана література    Умовні скорочення    Примітки


 

Вступ

 
Фрагмент мальованої скрині Протягом десятиліть роботи в Музеї народної архітектури та побуту України авторові цих рядків довелося бачити багато прекрасних речей селянського побуту, зроблених з дерева та розмальованих. Чимало подібних предметів зберігаються також у колекціях інших музеїв та приватних збірках. Експресивність цих унікальних виробів, а також недостатнє їх дослідження [1] і спонукали мене до окремої праці про традиції малювання на дереві в Україні.

З давніх давен людям властиве прагнення до художнього оздоблення житла, одягу, предметів домашнього вжитку. Цей потяг до краси лежить в основі всіх видів народного мистецтва. Малювання на дереві було поширене в багатьох країнах світу, набувши в кожній з них самобутніх рис.

Ранні відомості про мальовані дерев’яні вироби маємо з V–І ст. до н.е. Археологічними знахідками є мальовані меблі, саркофаги, посуд тощо. Такі предмети розмальовували і в період княжої доби: у літописах згадуються, наприклад, мальовані сани [2].

У ХІІІ–XV ст. поліхромне малювання властиве церковному начинню: так оздоблювали іконостаси, меблі, свічники, посуд тощо; орнамент найчастіше був рослинний. Крім того, в хатах заможних людей були розмальовані сволоки, стіни, двері. На сюжетних іконах цього періоду зустрічаються мальовані столи, ліжка, стільці.

Особливо багато малювали на дерев’яних предметах у козацьку добу. На дверях, стінах, меблях траплялися й сюжетні картинки. Рублені хати козаків та духівництва були розмальовані подібно до храмів. Все це є продовженням традицій прикрашання селянського житла.

Одним із великих центрів малярства у XVIII ст. був Ніжин. Робота, що її виконували малярі, не зводилася лише до іконопису. Розписували стіни світлиць, візки тощо. У своєму щоденнику Микола Ханенко зробив запис про те, що він виплатив якомусь маляру 2 крб. за фарби, оскільки той має малювати візки, коляски та інші речі домашнього вжитку. В іншому місці знаходимо запис про умови вже з іншим малярем на пофарбування дитячої коляски. Ще в іншому є запис про те, що він за обмалювання клавікорда заплатив 12 копійок. До речі, музичні інструменти, зокрема й популярні на той час клавікорди, часто теж прикрашалися малюванням. Малярі були завантажені роботою. Не кожного майстра можна було будь-коли підрядити працювати. Про це свідчить такий факт зі щоденника Миколи Ханенка: “Весь день пробывал в доме маляра, уговоренного малевать тарадайку, и дано ему в задаток 50 коп.” [3].

В Україні мистецтво малювання на дереві досягло найбільшого розвитку в ХІХ ст. в умовах кустарного виробництва меблів та предметів домашнього вжитку, яке передувало фабричному.

Фрагмент мальованої скрині Мальовані дерев’яні вироби, як і ткацтво, вишивка або гончарство, були частиною економічних потреб української родини. Але водночас це був спосіб урізноманітнити побут, прикрасити своє житло, все домашнє начиння. “Художні досягнення” родини прирівнювалися в селі до економічних. Які килими, рушники, наскільки багато розписану скриню приготували батьки до видання доньки, які в хаті картини й ікони, як виглядає хата – все це обговорювалося в селі нарівні з тим, скільки землі, яку худобу отримає дівчина чи парубок при одруженні тощо. У деяких регіонах вартість скринь прирівнювалася до вартості худоби, а вартість пари мальованих на дереві ікон – майже до вартості плуга [4].

Селяни любили й цінували барвистість свого побуту. Малювали на дерев’яних стінах всередині хат, на лутках вікон, сволоку, дверях і печі. У багатьох хатах були мальовані квітками столи, мисники, лави та інші меблі, картини й ікони. У центрі хати як родинний скарб стояла скриня. В більшості регіонів України її розмальовували, і тільки в деяких прикрашали різьбленням. Авторові цих рядків доводилося бачити розмальовані вулики, колиски, спинки саней і возів, віконниці, коромисла, віялки, маленькі возики для продажу бубликів, дуги з кінської упряжі, навіть домовину. Але такі речі траплялися набагато рідше порівняно зі скринями чи мисниками.

Малювання було ремеслом і водночас звичайною хатньою роботою, яку найчастіше виконували жінки. Сільські майстри, які займалися малюванням як ремеслом, були малярами й столярами одночасно. Наприклад, скринники самі виготовляли скрині, малювали їх та продавали. Інколи майстрові допомагала дружина, син чи брат.

Мальована скринька Малярі-богомази, які спеціалізувалися на виготовленні ікон для селян, часто мали учнів – переважно для столярної праці. Галина Шолудько (1913 р.н., Київщина), донька богомаза, розказувала, що її батько малював ікони, мав учнів, але коли йому замовляли, то робив і скриню або мисник [5]. Ілюстрація 72 подає малу скриню; її дно зроблене з дошки-ікони, яка, очевидно, у майстра “не вийшла”.

Втім, далеко не кожен маляр міг бути іконописцем. Народні художники-“богомази” дотримувалися певних звичаєвих норм і правил поведінки. Зокрема, перед тим, як братися за малювання образів, вони молилися, постували…

 
Історик Дмитро Яворницький зазначав, що на Півдні України в деяких селах дівчата й молодиці розмальовували сухими фарбами комини, сволоки, слухові вікна, скрині. Cвої хати розмальовували самі господині або їхні дорослі доньки. Особливо вправних малярок інколи запрошували до себе сусіди або родичі. Ця давня традиція має чимало локальних ознак: чи не кожне село створило свої орнаменти та поєднання кольорів.

Відомі приклади, коли сільські жінки, які десятиліттями розмальовували свою хату, як і їхні матері та бабусі, “змінювали” традицію й “переростали” в мистців під впливом певних обставин – себто, починали малювати для замовників на папері, фанері чи картоні. Так, сестри Софія та Ярина Гоменюк з Уманщини розмальовували комини, стіни, вікна, а пізніше почали малювати квіти на папері та фанері. Нині їхній живопис прикрашає музейні та приватні збірки і є справді цікавим явищем українського мистецтва. Подібним чином виявився й талант відомої майстрині з Петриківки Тетяни Пати, яка з мальовок на папері, що ними прикрашали стіни хат, перейшла до малювання скринь та картин.
 

^ вгору

 

ХАТИ

 
Хата 1833, 1861 рр. з Київщини Цікавим явищем селянської культури є розмальовування рублених, а також мащених глиною хат. Очевидно, ця традиція походить від настінного малювання в храмах та мальованого церковного начиння [6]. “Здавна на Полтавщині та Слобожанщині дерев’яні (“небіловані”) стіни і стелю прикрашали розписом, який дотепер зберігся в деяких старих житлах” [7].

Козак Мамай на дверях хати Але особливого розквіту набуло малювання в побуті за часів козацької доби. Розмальовані хати, що збереглися, найчастіше належать козацьким родинам. Найбільше мальованих хат нам вдалося розшукати і побачити в давньому відомому козацькому містечку Котельва на Полтавщині. Часто розмальованими в козацькій хаті були не тільки стіни, лутки вікон, сволоки, але й двері, ліжка, лави. В Черкаському обласному краєзнавчому музеї зберігаються двері з козаком Мамаєм, одним із найпопулярніших сюжетів козацького періоду (іл.53).

Малювали переважно олійними фарбами та глиною. На Півдні України та на Східному Поділлі розмальовували переважно мащені будівлі. Малювання на мащеній стіні виконували найчастіше кольоровими глинами, інколи сажею. На Рівненському Поліссі старші люди розповідали, що дерев’яні стіни зсередини мастили жовтим “ґлеєм” (глиною), а потім сажею малювали квіти. Суворий і стриманий колорит цих розписів, імовірно, пов’язаний з тим, що на Поліссі довго – подекуди до середини ХХ століття – переважали “курні” хати.


 
Приклади малювання дерев’яних хат зовні і всередині:
 
 


На Житомирському та Київському Поліссі рублені немащені хати малювали зовні довкола вікон широкою хвилястою смугою білої глини (“кривулею”), яка гарно обрамлювала вікна на сірій стіні. Ця традиція зберігається й нині. В окремих селах Чернігівщини рублену хату ззовні мастили червоною глиною.

Малювання олійними фарбами було дорожчим, довговічнішим і потребувало більшої вправності. Воно мало місце в заможніших родинах. Тут, природно, відкривався більший простір для творчої фантазії майстрів: це могли бути рослинні орнаменти, а інколи птахи, тварини, постаті людей, сюжетні композиції.

 
Розпис дверей лемківської хати Окремої уваги заслуговує малювання дерев’яних будівель на Лемківщині. За спостереженнями І.О.Добрянської, хати тут малювали переважно зовні, оновлюючи розпис часом по чотири рази на рік. Перед тим, як малювати хату, її фарбували в темнокоричневий колір нафтовою ропою або світложовтою глиною. Замість ропи могли вживати товчену цеглу з олією, охру, сажу. З 1940-х років почали використовувати анілінові барвники.

Малювання лемківських хат мало площинний характер і підкреслювало конструктивні елементи будівель. Насамперед малювали довкола вікон, дверей, на торцях вінців зрубу, всередині хати – чільну та причілкову стіну. Орнамент переважав рослинний, проте значно стилізований. Основні його елементи – “драбинки”, “кривульки”, “сонечка”, “косиці”, “квіти”, “птахи”, “метелики” тощо. Найпишнішою була квітка на дверях хати. За звичаєм, така квітка-деревце мала стільки галузок, скільки в хаті жило людей. На кутах стайні лемки малювали “драбинки” та “закарлючки”, які охороняли від відьми, щоб не забирала в корів молоко, на воротах стодоли – переважно пташок. Для цього використовували білу або ясно-жовту глину (“затравку”), пензлик з котячої шерсті або ж прутик з намотаною ганчіркою [8].


 
Малювання лемківських хат на прикладі експозиції Музею Народної Архітектури в Сяноці (Польща):
 
Джерело: Wikimedia – Lemko exhibition sector at the Ethnographic Park of Sanok
 


 
Чимало зразків малювання у “митих” хатах Лебединa (Слобожанщина) дослідив історик та краєзнавець Борис Ткаченко. “У XVII ст. і в першій половині XVIII ст. козацька старшина ще не відійшла від простолюду ні в звичаях, ані в побуті, тому й хати її мало чим відрізнялися від хат простолюду – хіба що добротністю, кращими будівельними матеріалами та, незначною мірою, розмірами.

Зсередини хати не штукатурили, лише замазували глиною нерівності; стіни білили крейдою. У більшості старих хат (особливо в світлицях) стіни були митими. Мита стіна, або “митка” – це стіна з добре підігнаних і проструганих брусів. Її не білили, а розмальовували олійними фарбами і час від часу мили водою. І якщо зруб був із липи, то стіна виблискувала жовтизною воску, і малюнки на ній були особливо виразні…

На стінах-митках малювали квіти, вазончики, янголів, “дерево життя”, а найчастіше – релігійну символіку з текстами Святого письма. У світлиці хати-митки по вулиці Кобижча, 136 в Лебедині (хата баби Люльчихи) на всіх чотирьох стінах у червоних овалах на синьому полі намальовані хрести з євангельськими криптонімами в перехрестях. Розміри овалів: 32,5 x 31 см, 36,5 x 29 см, 32 x 29,5 см і найбільший на чільній стіні – 62 x 30 см.

Криптоніми: перший варіант – Т, К, Т, К, Т, К, А, Г; другий варіант – Т, Б, Т, К, А, Г.

У хаті Прокопчука (вул. Кобижча, 143) подібний малюнок обрамлений видовженим восьмикутником, а над хрестом зображено янголів, що тримають корону. Розміри восьмикутника: висота – 25 см, ширина – 23 см, ширина нижньої і верхньої сторін – 15 см. На вузенькій білій смужці напис: “От всякого злого обстоянія невреждения…” (далі текст пошкоджений). Під малюнком на стінному брусі великими чорними літерами зроблено ще один напис: “Св. ап. ев. 1881 г. м. 9 д. Марка”. В середній і нижній частині малюнка криптоніми не збереглись – викришилися.

У хаті баби Янеччихи (вул. Безимівка, 59) на чільній стіні між вікнами фарбою намальовані три кола. Між ними – вінок із білих і червоних квітів. У середньому колі на синьому тлі – жовтогарячий хрест із символікою й криптонімами. Вгорі – корона і напис “Апостол Євангеліст Іоан”. Розмір зовнішнього кола близько метра. Поверх хреста традиційні написи, а криптоніми писані в перехрестях. Криптоніми писані також і в перехрестях хреста: Н, І, К, А, К, Т, М, Л, А, Г. За розшифровкою дев’яностосемирічного отця Іоана з Лебедина (Івана Дмитровича Приходька) криптоніми означають такі слова: “Ніка Побідитель, Копіє, Трость, Місце Лобнеє, Адамова Голова”.

Такі ж кола, тільки вдвічі менші, намальовані й на інших трьох стінах світлиці. Написано на них тексти з Євангелія від Луки, Марка і Матвія.

Сволоки були і різьблені, і мальовані. Як правило, на них були вирізьблені чи написані фарбою слова Святого Письма та зазначено, хто й коли будував хату. У хаті баби Янеччихи з вулиці Безимівка написано: “Благодатію всемогущаго Бга состройнъ домъ сей рабомъ Божіим Трохымом Михайловим сыномъ Борысенкомъ 1878 года”.

У хаті сотника Івана (вул. Щорса) різьблений напис знаходиться на внутрішній стінці будинку. Читаємо: “…рабом божыим Иваномъ Стеффанови: крикм 1718 року мца”10. Скорочення “крикм” розшифрувати нам не вдалося. Можливо, це означає прізвище господаря, скажімо – Кричевським, можливо щось інше. Чому напис зроблено на пластині стіни? Очевидно, ця пластина колись була сволоком, який після перебудови хати попав у стіну.

У лихвинській хаті (в ній у 1859 р. перебував Т. Г. Шевченко) сволок теж давній. На ньому цікаве різьблення. На жаль, прочитати напис, крім слів “божиих сохрани” і “ея”, нам не вдалось. За розповіддю селян, поверх того “релегійного” напису в двадцяті роки комунарами був зроблений інший; внаслідок чого букви покришилися й висипались. Посередині сволока – різьблений хрест, а в кінці напису – число 1737. Можливо, це дата будівництва хати…

Лебедину притаманне багате зовнішнє оздоблення будинків: чергування кольорів, ампірні ґанки, піддашки, малюнки на стінах та віконницях. Навіть найбідніші хати були досить привабливими: червоною глиною підведена призьба, ліса на ній заплетена візерунчасто, яскравими кольорами обведені вікна і двері. На білих стінах намальовані червоні ружі та жовтогарячі соняшники… Поряд з малюванням використовувалось різьблення та випилювання” [9].

 
Старі хати кінця XIX ст. із залишками малювання на митих стінах знайдено у Козелецькому районі на Чернігівщині (квіти, вазони), а також у селі Яблушне Зіньківського району на Полтавщині. Малювання з Яблушного зафіксувала архітектор Зоя Гудченко. Згодом воно було відтворене в хаті з села Бобрівник колишнього Зіньківського повіту, встановленої в Музеї народної архітектури та побуту України.


 
Малювання в хаті з с.Бобрівник Зіньківського р-ну Полтавської обл., НМНАПУ:

У полтавській хаті кін.ХІХ ст., НМНАПУ Флеш-панорама. У хаті кін. ХІХ ст. з с.Бобрівник Зіньківського р-ну Полтавської обл. 2010 р. Фото Михайла Матійчука. Дивитися панораму >>

Для перегляду флеш-панорам слід встановити безкоштовний Adobe Flash Player.
 


Зоя Гудченко так описує малювання в цій хаті: “Однією з найцікавіших частин хати є світлиця з митими стінами й стелею, розмальована олійними фарбами. Розписи у вигляді облямування з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах прикрашають обоє дверей і всі четверо вікон світлиці. На кожній із стін – по пишному вінку (до 70 см в діаметрі) з фігурним хрестом посередині: два вінки над дверима та по одному між причілковими вікнами і над міжвіконням чільної стіни. Площини стін, що залишилися порожніми, майстер розмалював двома видами вазонів. Вони відрізняються характером квіток і формою горщиків.

Приблизно посередині стелі, між двома сволочками, збереглася алегорична композиція: в центрі темносинього кола – білий птах, схожий на голуба, а навкруги “розкидані” жовті багатокутні зірки.

Можна лише уявити собі первинне яскраве звучання цих розписів на світлому теплому тлі струганого дерева. Зараз вони теж справляють дуже приємне враження, хоч коричневі від часу стіни і спокійні фарби малювання створили іншу гармонійну гаму, інший колорит.

За переказами, хату розмалював мешканець сусіднього села Деревки, розташованого по інший бік річки Ворскли. Це підтверджується даними загального обстеження села Деревки Котелевського району Полтавської області, проведеного 1970 року. Тут були виявлені дві рублені хати з малюванням всередині по митих стінах: житло М. І. Свириденка за типом “хата + сіни + хатина + комора” з піддашком проти сіней і хата Г. М. Тимошенка (“хата + сіни + хатина + комора”). На жаль, в оселі Тимошенка малювання зараз сховане під тонким шаром побілу і недоступне для огляду, зате в хаті Свириденка розпис зберігся, хоч стан його набагато гірший, ніж в Яблушному. Старожили села свідчать, що недавно такі хати в селі були не в дивину.

Аналіз і зіставлення мальованих хат у Яблушному і Деревках приводять до певних висновків. По-перше, автором розписів, напевне, є одна й та ж людина; по-друге, усі три хати, незважаючи на відмінності в планах та фасадах, мають багато спільних рис – ускладненість схеми плану, великі розміри будівлі, конструкція стін “у зруб”, “миті” стіни інтер’єрів, малювання на стінах тощо” [10].

 
Етнограф Олексій Доля, науковий працівник МНАП України, знайшов у 1993 р. в селищі Котельва на Полтавщині мальовану рублену хату. Нині її перевезено до Музею. На сволоку цієї хати олійними фарбами написано: “Благослови Господи дом сей й живущих в нем от всякого зла сохрани. Сооружен дом сей 1867 года” (іл.16). На чотирьох стінах намальовані великі хрести в обрамленні пишних букетів квітів, під якими написані імена чотирьох євангелістів (іл.14,15).

 
Через рік Олексій Доля та Надія Зяблюк у тій же Котельві знайшли мальовану хату, датовану 1896 роком, з дещо іншим малюванням: на сволоку, крім напису, є хрест у вінку, а на стінах – хрести у вінках, закомпоновані в кола. Сволок і фрагменти стін з малюванням тепер зберігаються в НЦНК “Музей Івана Гончара” (іл.2,3,17). Третя хата, виявлена в Котельві, збудована в 1870-х роках.
 
Очевидно, що малювання цих хат виконані різними майстрами, бо відрізняються вони і кольорами, і композиціями. Авторові доводилося бачити хату з мальованим сволоком та віконними лутками наприкінці 1980-х років у селі Лихолітки Чорнобаївського району Черкаської області (колишня Полтавщина). На сволоку був зроблений хрест “на могилі” в обрамленні колосків та червоних квітів з темним листям. Такі ж квіти були намальовані на лутках. Матеріал і розміри хати свідчать про те, що колись вона належала заможним людям. Малювання її перегукується з малюванням інших хат Полтавщини. Такі неоціненні пам’ятки селянського малярства на сьогодні є великою рідкістю.
 

^ вгору

 

СКРИНІ

 
З-поміж мальованих речей домашнього вжитку чи не найкраще збереглися скрині – напевне, тому, що їх завжди дбайливо зберігали і найбагатше оздоблювали. Протягом століть скриня була невід’ємною часткою облаштування сільської хати. В неї складали все найцінніше – одяг, рушники, полотно, прикраси. Тут зберігався й посаг дівчини. Скриня з її вмістом символізувала працелюбність нареченої та її родини, оскільки все, що в ній було, виготовлялося, як правило, власноруч. Перевезення скрині до хати молодого (“пересувини”) під час весілля було великою подією, за якою спостерігало все село.

За звичаєм, скриню ставили в хаті на видноті, поряд зі столом. Застеляли вишиваною скатертиною, а на свято – килимом. Тож не дивно, що художньому оздобленню скринь надавали неабиякого значення: поряд з вишиваними рушниками та килимами скриня була окрасою хати. Як і в інших речах домашнього вжитку, утилітарна функція тут органічно поєднувалася з естетичною.

Скриню замовляли майстрові, а також купували на ярмарку. Вартість її залежала не тільки від майстра, але й від осередку виготовлення. Ось яку колоритну замальовку купівлі-продажу скрині на ярмарку подає у одному з своїх творів відомий український історик Дмитро Яворницький: “…у тому ж ряду, але трохи вглиб, понаставлено безліч скринь усіляких розмірів. Тут головним чином торгуються батьки і особливо матері, які мають дорослих дочок і готують їм віно. Купуючи скриню, слід основну увагу звертати на те, щоб вона була розмальована яскравими фарбами і прикрашена квітами, як на віку, так і на боках, надто спереду, щоб вона була окута широкими смугами заліза, мала замок із гучним протяжним дзвоном, і щоб під нею були коліщата для легкого пересування з місця на місце, а всередині був би ще невеличкий прискринничок для голок, ниток, намиста, коралів та інших дрібничок. Найціннішими вважаються скрині, зроблені у губернії, тобто у самім Катеринославі.

Ось біля одної такої скрині давно вже, мало не зранку, торгуються чоловік та його жінка; вже кілька разів вони то підступали до продавця, то відступали від нього, діючи то спільно, то нарізно. Вони давно вже добре оглянули скриню: і пробували на міцність залізні завіси, і дослуховувалися до дзвону замка, і перевіряли міцність дерев’яних коліщат, і милувалися ясністю барв та фігурністю квітів. Уже кілька разів вони перекочували скриню з місця на місце, кілька разів перекидали її з боку на бік і кілька разів ставили її “на попа” – скриня і так, і так була хоч куди, та одна біда: продавець надто великі гроші правив за неї: аж вісім карбованців з четвертаком.

– Та поступіться-таки, земляче, хоч одним карбованцем, спасибі вам!

– Не можна, ніяк не можна! Бо це скриня,– самі бачите, – роблена не де, як у губернії.

– Та ми бачимо, добре бачимо, та все-таки, слухайте, земляче, усе-таки збавте що-небудь з восьми. Молода буде за вас, і лягаючи, і встаючи, Бога молити. Збавте-таки, пане купець, спасибі вам.

Після двох-трьох годин торгу скриню таки купили й урочисто перекотили з ярмаркового майдану до хати і кожен зустрічний її оглядав та хвалив…”

Мальовані скрині були поширені в багатьох селах – їх виготовляли чи не в кожному повіті. Зокрема, на території Зіньківського та Миргородського повітів, як свідчать сучасники, десятки тисяч наречених зберігали в скринях сорочки, плахти, килими – без них жодна не полишала батьківської хати. А в селі Шишаки робили “білі” скрині – їх не фарбували й не розмальовували, а лише оздоблювали металевим окуттям.

Поміж численними народними ремеслами та професіями була й професія скринника. Наприклад, зі звіту про ремесла Полтавщини дізнаємося, що в Миргородському повіті на 1900 рік було 174 бондарі і три скринники [11].


 
Скрині Полтавщини:

no images were found

 
 


Виготовлення й малювання полтавських скринь описав місцевий дослідник Я. Риженко [12]. За його відомостями, найвідомішими осередками виготовлення скринь були села Вереміївка, Нові і Старі Санжари, Лохвиця, Грунь та ін. Технологія виготовлення скринь, описана Я.Риженком, є в загальних рисах спільною для всіх центральних областей України.

Скрині виготовляли переважно з липи, тополі, берези, іноді вільхи та верби. Основна робота велася з весни і до середини літа, бо після Спаса починались весілля, і був великий попит на скрині. За літо один майстер міг виготовити їх не більше двадцяти.

З нарізаних дощок виготовляли шальовки, які скріплювали клеєм. Окуття робили самі майстри, використовуючи для цього бляху та ковальські цвяхи. Після оковування бляху фарбували в чорний колір, а потім починали малювати скриню. Це робив сам скринник або хтось із його родини.

За народною термінологією, скриня мала такі складові частини: боки передній та задній, причілки, днище, віко, прискринок, лиштва (карниз на вікові), рама з колесами.

Щоб розписати скриню, потрібні були інструменти: шпакля (шпатель) – дерев’яний або залізний лопаткоподібний ножик; палітра – дерев’яна дощечка, в яку встромлювали підставку з вирізами для пензлів; набір пензлів різних розмірів, “муштабель” – кругла паличка; коробка та мисочка для фарб; “пальчик” – підставка для нахиляння скрині під час розписування.

Для малювання брали такі фарби: білила, крон (жовта фарба), сурик, кіновар, лазур, голандську сажу, зелень. Купували їх сухими. Перед тим, як розписувати, скриню шпаклювали. Шпакльовку виготовляли з крейди та оліфи або з крейди та клею, розведених на воді. Потім скриню грунтували олійними та клейовими фарбами. Далі “одягали сорочку”, тобто фарбували у той колір, який мав служити тлом для розпису – зелений, сірий, темновишневий, синій тощо. Цю роботу частіше виконували учні-підмайстри.

Ретельно розмальовувався передній бік скрині, потім причілки. Зверху скриня застелялася скатертиною або килимом, тому віко малювали зрідка (ззовні та зсередини). Орнамент переважав рослинний, головні його мотиви – квіти різних кольорів, закомпоновані в букети чи вазони (наприклад, маки на зеленому тлі), червоні або рожеві яблука.

Як і в інших видах селянського розпису, тут переважали соковиті яскраві барви, що створювали світлий життєрадісний настрій. Про таку скриню в народі казали: аж очі вбирає.

Часто передню стінку розділяли вертикальними металевими смугами окуття на кілька рамок (“вікон”), посередині яких компонували букети квітів. Кожен майстер починав розпис із найяскравіших і найбільших квітів, які розміщувалися в центрі і виділялися на темному тлі, а потім домальовував дрібніші, менш яскраві квіточки та листочки.

Композиція розпису могла бути різною. Часом рослинний орнамент у вигляді стилізованих квітів та пелюсток рівномірно розміщували по всьому полю, проте частіше посередині був букет або вазон з більших квітів, а по кутках порожні місця заповнювались дрібними квіточками. Інколи букети та вазони розміщували стрічкою по всій площині. Квітки та плоди найчастіше стилізовані, в них не почувається намагання копіювати живу природу. Малювали їх зазвичай “з голови”. Як і в інших видах народного розпису, тут панувала імпровізація, тому композиції майже ніколи не повторювалися. Разом з тим у талановитих майстрів кожен твір мав гармонійно підібрані барви і був стилістично цілісним – ці якості забезпечувала художня інтуїція й досвід, що спирався на стійку традицію народної творчості.

Професія скринника нерідко передавалася з покоління до покоління; це сприяло утворенню місцевих “шкіл” розпису, які взаємно збагачували і доповнювали одна одну. Як і скрізь у народному мистецтві, тут поєднуються індивідуальне з колективним. Проте якщо порівняти, скажімо, таке малювання з вишиттям, то роль індивідуальності тут значно більша. Це пояснюється хоча б тим, що малювання по дереву не було масовим явищем – ним займалися одинаки: деякі постійно, маючи це за ремесло (на продаж), а інші – вряди-годи, для власних потреб.

Порівнюючи розписи скринь з малюванням на мащених стінах, на печах тощо, помічаємо поряд зі спільністю й деяку відмінність: тло скринь, як і інших дерев’яних предметів, було переважно темним, білі фарби (квіти) використовували рідко. На тлі побілених хатніх стін скриня, як і інші меблі, а також ікони й картини, виділялася порівняно м’якою темною плямою. Крім естетичного, тут, напевне, діють і суто практичні чинники: якщо стіни хати та піч перебілювалися кілька разів на рік, то дерев’яне начиння малювали один раз і перемальовували рідко. Не випадково карнизи (лиштва) скрині, кути та підніжки фарбували у темний колір – так само, як і залізне окуття, котре забезпечувало їй міцність на довгі роки.

Весільні скрині й тепер можна зустріти по селах. Час їх виготовлення припадає переважно на другу половину XIX – початок XX ст. Зберігаються вони найчастіше в хатах старих людей як родинна реліквія.

Багату колекцію полтавських скринь зібрано в МНАП України. Майже всі вони прямокутної форми з пласким віком. У невеликих хатах вони нерідко слугували за стіл. Більшість має всередині прискринки, на боках – ручки; деякі скрині на коліщатах. Є скрині, встановлені на фігурні рами – підніжки. Частина має металеве окуття.

Об’єднує ж полтавські скрині те, що в їх оздобленні переважає рослинний орнамент, – як, до речі, і в килимах, кераміці та інших видах народного мистецтва. Сюжетні розписи на скринях трапляються дуже рідко, хоч існування їх у минулому не виключене. Зустрічаються також зображення птахів. Наприклад, на скрині з села Велика Павлівка на передній стінці, розділеній на двоє “вікон”, по синьому тлу намальовані пташки – “папуги”, поміж вікнами – гірлянди квітів, на причілках і вікові – також квіти.


 
Скрині Слобожанщини:

no images were found

 
 


Порівняно з полтавськими, слобожанські скрині мають загалом м’якші, стриманіші барви. Про скрині Лебедина та його околиць писав Степан Таранушенко: “Оздоблені скрині найчастіше вазонами з квітами та букетами, перев’язаними бантами – композиціями, поширеними також в місцевих золотарських виробах, килимах, вишиванках. Тут же нам переказували, що в старовину неодмінною приналежністю весільного столу був дерев’яний мальований посуд” [13].

Відомими осередками виробництва скринь на Слобожанщині, крім Лебедина, було містечко Котельва, села Нижня Сироватка, Сватове та ін. Зокрема, характер розпису котелевських скринь є проміжним між полтавським і слобожанським. Перевезення скринь було одним зі складників чумацького промислу. Так, відомо, що зі Зміївського, Ізюмського та Охтирського повітів чумаки вивозили (переважно на Дін) дерев’яний посуд, відра, діжки, скрині. Зокрема, з Охтирського повіту в 1842 р. вивезено 600 возів, 1200 скринь [14].

Прискорений розвиток промисловості в кінці XIX ст. викликав активні зміни в сільському побуті. Вже на початку XX ст. мальовану скриню заступає сундук. “Проста біла скриня на ніжках вийшла з ужитку. На шляху до повного зникнення стоїть велика котелевська скриня синього фарбування з квітками. Їх витісняє жовтий сундук на колесах, наслідування комода” [15].


 
Скрині Київщини:
 
 


У Музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається оригінально оформлена скриня з Переяславщини. Вона пофарбована у два кольори: передня стінка темнозелена, причілки й віко – темносині. На передній стінці внизу зображений Козак Мамай, по обидва боки якого – вазони з квітами. Козак Мамай не відразу впадає в око, він ніби заховався внизу поміж квітами, і лише при уважному огляді раптом таємничо позирає на вас збоку допитливим лукавим оком (іл.42).

Привертає увагу також скриня з села Вороньків колишнього Переяславського повіту (іл.43). На її темносиньому тлі посередині зображено стилізований вазон, перевитий унизу стрічкою з незрозумілим написом (ніби якийсь герб), а по боках між гілочками й квітами – двоє симетрично вписаних звірів – левів чи ведмедів – із висолопленими язиками. Засоби й мотиви народного розпису тут переплелися з мотивами старовинної геральдики. Не виключено, що ця скриня належала якійсь родовитій особі.

В “Історії українського мистецтва” описано скриню з села Скопці (нині Веселинівка Баришівського району), датовану 1897 роком: на чорному тлі червоні, жовті, білі квіти й зелене листя. За кольором та композицією розпис нагадує місцеві килими, виткані в цьому ж селі.

Чимало мальованих скринь із Київщини зберігається в Музеї народної архітектури Переяслава; є вони і в Музеї народної архітектури та побуту України. Всі вони мають квітковий розпис, подібний до розпису інших центральних областей. Значним осередком виробництва скринь на Київщині було місто Васильків.


 
Скрині Черкащини:
 
 


Багато мальованого дерева було в Смілянському та Чигиринському повітах. З розповідей місцевих людей знаємо, що малюванням на дереві найбільше займалися в селах Худоліївка, Медведівка, Боровиця, Мельники та ін. Ці свідчення підтверджують експонати ДМУНДМ.

Не випадково саме в цих районах у 1940-х, а також і в 1970–80-х роках було виявлено чимало зразків мальованого дерева – скрині, полиці, мисники тощо. Значна їх кількість зберігається в Черкаському обласному краєзнавчому музеї.

У збірці Івана Гончара (НЦНК “Музей Івана Гончара”) є скриня з села Худоліївка на Черкащині: зелена, з окуттям; передня стінка її поділена на четверо вікон. У двох ширших – по гірлянді з червоних, жовтих, синіх, блакитних стилізованих квітів, листя зелене; у вужчих – на зеленому стеблі червоні квіти. На причілках також квіти.

На Черкащині в оздобленні скринь поряд з рослинним орнаментом зустрічаються й зображення побутових сцен. На передньому боці скрині з села Рибниця Чигиринського повіту (іл.40-41) бачимо традиційні квіти у “вікнах”, а на причілку – дівчину, що тримає на плечах коромисло з відрами. Цей сюжет часто бачимо і в народних картинках.


 
Скрині Чернігівщини:

no images were found

 
 


На Чернігівщині мальованого дерева збереглося мало. В обласному історичному музеї є дві мальовані скрині та мальований довбаний ківш. Чернігівські скрині й мальовані тарілки має ДМУНДМ та Державний Музей етнографії в Санкт-Петербурзі; їх оздоблення близьке до аналогічних предметів з Центральної України.

Скрині на Чернігівщині робили в Ріпках, Козельці, Ніжині, Глухові та Сосниці. З останніх двох повітів скрині продавали і в сусідній Курській губернії. А ніжинські скрині продавались у великій кількості в Борисполі та Фастові. Таким чином скриня, виявлена в одній місцевості, могла походити з іншої, віддаленої на десятки, а то й сотні кілометрів.

У північних районах України, на Поліссі малювання по дереву не набуло помітного розвитку. У давнину замість скринь тут використовували бодні з соснових чи дубових клепок, на яких часом випалювали або вирізували орнаменти – хрести, кружальця. Скрині (по-місцевому “куфри”) з’явилися тут у другій половині XIX ст.; оздоблювали їх переважно технікою фляндрування (“розчісування”), яка давала смугастий орнамент.

Так само й інші меблі тут лише зрідка прикрашали малюванням та різьбленням (“зубці”, “кружальця”, “хвильки”). Траплялося нам бачити таке ж найпростіше малювання на митих стінах та дверях рублених хат, зокрема в Старовижівському районі Волинської області, де воно було датоване початком XX ст. У південних поліських районах відчутні впливи традицій суміжних районів Поділля.

Скрині Карпат значно відрізняються від скринь центральної України – і формою, і оздобленням. Тут їх виготовляли “в стовпи”, з твердих порід дерева – переважно з бука, а також з сосни, кедра, дуба. Головний конструктивний елемент – чотири масивні стовпці, які водночас служать і ніжками. Стінки з кількох дощок вставляли в поздовжні пази, продовбані в стовпцях. Віка робили як плоскі, так і двосхилі.

В оздобленні цих скринь переважає геометричний різьблений орнамент у вигляді ліній, кругів, півкругів, кружал та хрестів. Здебільшого різьблення виконували на темному тлі, одержаному за допомогою природних барвників – відвару ягід бузини або ж вільхової кори. Подекуди заглибини розмальовували різними фарбами, що підсилювало декоративність [16].


 
Скрині Буковини:

no images were found

 
 


Поряд із різьбленими скринями на Буковині побутували й мальовані – в районах, ближчих до Поділля. Одна з таких скринь зберігається в Львівському музеї народної архітектури та побуту: тло жовто-коричневе, смугасте; на передній стінці в зелених вікнах намальовані пучки білих, червоних, зелених квітів.

Інша скриня з Буковини (збірка МНАП України) – темнозелена, на передній стінці віночок зі смерекових галузок та квітів, по краях подвійні галузки з квітів та слив, на бічних стінках та віку – “косиці”. Кольори розпису – червоний, жовтий, синій.

Для буковинських скринь характерне вишневе, зелене, коричневе тло, на якому малювали малі й великі букети з білих та червоних квітів. Крім основних мотивів були другорядні: “підківки”, “цяточки”, “косиці”, “кривульки”; зображували також птахів, “весільне деревце” та церкви.


 
Скрині Закарпаття:

no images were found

 
 


Мальована скриня На Закарпатті, зокрема в долинних районах, мальований рослинний орнамент був відомий здавна. Про це свідчить скриня, датована 1775 роком (Мукачівський історико-краєзнавчий музей). В експозиції МНАП України є дівоча скриня (“курта лада”), в якій на темнокоричневому тлі передньої стінки у двох “вікнах” зображено жовтих півників, повернутих один до одного дзьобиками (іл.52). По всьому полю розкидані типові для Закарпаття “косиці” та “капанки” (цяточки) жовтого кольору з вкрапленням червоного та білого. У цій обмеженій гамі споріднених кольорів, в окантуванні “вікон” світлою жовто-червоною рамкою, як і в усій композиції, відчувається тонкий смак майстра. Крім “курти лади” (малої скрині) для дівочих прикрас була й велика скриня з різьбленням – “сусік на ряндя”.

Закарпатські скрині розмальовували жінки та дівчата, використовуючи широкі пензлі з кінського волосу або вепрячої щетини та вузькі – з коров’ячої або котячої шерсті. Після нанесення ґрунту розмальовували тло зеленими, синіми чи вишневими фарбами.


 
Скрині Яворівщини:

no images were found

 
 


Окреме місце в розвитку художньої обробки дерева займає Яворівський район на Львівщині. Традиції народного промислу тут живуть і нині. Яворівське малювання по дереву досліджували А.Ф.Будзан [17], В.М.Лемеха [18], Р.В.Чугай [19].

Відомо, що в самому Яворові скрині виготовляли близько тридцяти родин, і кожна мала свої улюблені мотиви орнаментування. Ми не знаємо, під впливом яких саме обставин склалися традиції малювання скринь у цьому районі, – як, до речі, і в Південному Закарпатті; адже неподалік у Карпатах робили скрині різьблені. Проте є підстави вважати, що вирішальну роль тут відіграли властивості підручного матеріалу: в Карпатах виробляли скрині з бука, який добре піддається різьбленню, а в Яворові, Самборі та навколишніх селах – із сосни, смереки, рідше – липи. Крім того, малювання по дереву олійними фарбами пов’язане зі складною технологією і привізною сировиною, а отже й із певним розвитком товарно-виробничих відносин, тоді як різьблення могло обходитися найпростішими знаряддями в умовах напівнатурального господарства. А з технікою оздоблення пов’язані і його характерні особливості: якщо різьблення через свою специфіку здавна тяжіє до суворої ритміки й геометризованих форм, то малювання дає більше простору для імпровізації й творчої фантазії, і тому, природно, не обмежується геометричним орнаментом, а широко використовує рослинний, а також зображення птахів, тварин тощо. Вправні майстри розмальовували скриню за одну-дві години. Лише в самому Яворові та його околицях виготовляли їх по кілька тисяч на рік. Отже, це був розвинений промисел. Букові ж різьблені скрині, хоч і були міцні та довговічні, ясна річ, не могли вироблятися в такій великій кількості.

Скринники Яворова користувалися фляндруванням. Ним прикрашали вільну від розпису поверхню скрині, зокрема краї передньої стінки. А посередині, у “вікні”, розміщували квіти. У XIX ст. в розписі яворівських скринь панував мотив квіткового букета або вазона. Інколи композиція мала вигляд двох симетрично розташованих букетів. Квіти малювали у вигляді “качечок”, що нагадують стручки перцю, зірочок, руж тощо. Склалася типова для цього регіону гама кольорів: тло замальовували переважно темнозеленою фарбою, квіти, плоди та листочки – світлозеленою, жовтою та червоною, а краї були коричневими з темними смугами. Білою фарбою окантовували вікна, а також малювали дрібні хвилясті лінії і цяточки.

На початку XX ст. замість букетів та вазонів на деяких скринях з’являються вінки з руж та листочків, які символізують дівоцтво і підкреслюють весільне призначення скрині. По закінченні малювання скриню покривали розведеним клеєм, а в пізніші часи – лаком, що згладжувало контрасти кольорів і надавало розпису м’якого теплого відтінку. Як і по всій Україні, в Яворові виробництво скринь припинилося, проте виготовлення традиційної мальованої іграшки продовжується.

 
Художня цінність скринь, що вийшли з ужитку, спонукає нас задуматися про використання їх сьогодні, наприклад, в оздобленні сучасних інтер’єрів. Багато збирачів української старовини з приємністю тримають їх дома. Часом виготовляють копії, переважно іноземці. На мою думку, скриня або ж скриня в мініатюрі – чудовий подарунок на весілля або на вхідчини в нову хату. Цей символ достатку і родинного затишку нагадував би нам про минуле, уособлюючи нерозривний зв’язок часів і поколінь.
 

^ вгору

 

ІКОНИ ТА КАРТИНИ. СЮЖЕТ “КОЗАК МАМАЙ”

 
До початку 1920-х років в Україні не було хати без ікони. Інколи вони займали цілу стіну (до 10 образів і більше), а їх кількість була ознакою статечності й заможності господаря.

Найбільшого поширення в Україні набули ікони, мальовані олійними фарбами на дошках, рідше – на полотні, а в регіоні Карпат – також і на склі. З кінця ХІХ ст. почали входити в побут літографії. Щодо манери письма народні ікони здебільшого реалістичні; вони відбивають світогляд селян, їхні естетичні запити. Богомази, вихідці з народу, писали образи зі своїх рідних та односельців, а то й із самих себе.

Ікони в селах називали “образи” та “боги”. Улюбленими святими, крім Спасителя й Богородиці, є ті, які вважаються покровителями господарства та ремесел і захищають від різних напастей – святі Юрій, Микола, Зосим і Савватій, Параскева-П’ятниця, Петро й Павло, Михайло, Варвара та інші. Зв’язок ікони з народною культурою часом яскраво виявлявся в одязі святих: голова Варвари могла бути оздоблена стрічкою та квітами, Юрій підперезаний поясом тощо. Ікони часто декорувалися рослинним орнаментом, як і мальовані скрині, килими та гончарні вироби. Цікаво, що в народних піснях – колядках та щедрівках – “боги” часто мають ті ж господарські заняття, що й прості хлібороби.


 

Народні ікони з різних історико-етнографічних регіонів України:


 


У народному побуті ікони мають не тільки культове призначення. Разом із рушниками, килимами та мальованими скринями вони є окрасою хати. Божники, на яких закріплювали ікони, оздоблювали різьбленням та малюванням. Завішували ікони спеціально виготовленими рушниками – “божниками”, “завісками”. Часто образи прибирали квітами, а у свята перед ними горіли лампадки.

До ікон моляться перед уживанням їжі й перед тим, як лягти спати; згадують у молитвах тих, хто в родині хворіє чи перебуває далеко від дому. Іконами батьки благословляють молодих до шлюбу; дають ікону синові на військову службу; кладуть покійному в домовину. Чумаки брали образи з собою в дорогу, козаки – у військовий похід [20].

За народним звичаєм, ікону передавали з рук у руки не інакше, як накриту рушником чи хусткою. Їх не можна було віддавати чужому, а тим більше продавати кудись із хати. Старі ікони, що вже вийшли з ужитку, тримали в коморі чи на горищі, інколи спалювали або ж пускали на воду.

Купували ікони на ярмарках, у крамницях, замовляли місцевим іконописцям. Робилося це найчастіше з нагоди одруження, вхідчин у нову хату, при наближенні свята тощо.

Як і всі твори народного мистецтва, ікони в кожній місцевості мають свої характерні риси.

І в наш час, як у старих сільських хатах, так і в нових будинках можна бачити ікони в світлиці на покуті, прибрані рушниками та квітами. Їх і сьогодні використовують в Україні у весільному та похоронному обрядах.
 

Картини на дереві та фанері також були чи не в кожній селянській хаті Центральної України. Ще в 1950–60-х рр., рідше в 1970-х можна було зустріти майстрів, які продавали свої твори на ярмарках або малювали їх на замовлення. Але ця тема потребує окремого докладного дослідження. Зокрема, цікаво побачити в ній взаємозв’язки аматорського малярства, художнього промислу та народного вжиткового мистецтва.


 

Козак Мамай, Козак-бандурист, Запорожець:


 


Одним із найулюбленіших мотивів українського народного малярства ХVІІ–ХVIII століть була постать козака (“Козак Мамай”, “Козак-бандурист”, “Запорожець-козак”). Його малювали на дереві й на полотні; на стінах хат, дверях, скринях, картинах, кахлях; навіть на вуликах та посуді. Зображення варіюються, зберігаючи при цьому усталені риси: зазвичай козак сидить по-турецькому, вбраний у дорогий жупан та шаровари, в руках тримає кобзу чи бандуру, в роті люльку; на голеній голові в нього довгий козацький чуб – “оселедець”. Неподалік на нього чекає вірний товариш – кінь, поруч шабля, мушкет та спис, устромлений в землю. “Козак-Мамай”, виплеканий народною художньою уявою,– це хоробрий воїн-патріот та співець славного минулого. Це символ нашого вільнолюбного народу, уособлення його поетичної душі, що підтверджують і традиційні гумористичні підписи на зразок:

Хоть дивись на мене, та ба, не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє вгадати.
А в мене ім’я не одно, а єсть їх до ката, –
Так, як налучиш на якого свата…

Сьогодні чимало зображень “Козака Мамая” зберігається в музеях та приватних колекціях. Найбільше “Мамаїв” на картинах, є десяток гарних скринь з “Мамаєм”, кілька дверей.

Про малювання “Козака Мамая” на вуликах згадує К.Шероцький [21].

До нашого видання включаємо двері з “Козаком Мамаєм” із Черкаського краєзнавчого музею, скрині із ДМУНДМ та МНАП і скриню з приватної збірки Бориса Ткаченка.
 

^ вгору

 

МИСКИ, МИСНИКИ, ВІКОННИЦІ, ВОЗИ, ВУЛИКИ…

 
Мальований мисник З-поміж інших мальованих речей селянського побуту поширеними були дерев’яні довбані миски, які мали здебільшого ритуальне призначення. Так, в експозиції музею Інституту етнографії та художнього промислу НАН України (Львівське відділення) є полтавська довбана миска – “коряк”. На її чорному тлі намальовано гірлянду стилізованих квітів, по центру в колі – зображення риби. Кольори стримані, охристі; крізь них просвічується чорне тло, даючи додаткові відтінки. В таких мисках носили святити паску на Великдень.

Поширені були на Полтавщині й мальовані тарілки, з яких роздавали на весіллі порізаний коровай. На тарілках часто зустрічається квітковий мотив. Одна з таких тарілок зберігається в МНАП України: на її денці та стінках зображено букет із двох великих квіток світловишневого кольору та маленьких рожевих і червоних квіточок. Давніша тарілка з Полтавщини є в експозиції ДМУНДМ. По її вінцях розміщена гілка зі стилізованими листочками та квітами, замкнена в коло. На денці – стилізована квітка з білим обрамленням. Кольори охристі, червоні.


 

Мальовані тарілки Полтавщини:


 


 
З-поміж експонатів, зібраних працівниками Черкаського обласного краєзнавчого музею на території колишніх Смілянського та Чигиринського повітів, цікавим є, зокрема, мисник із Боровиці (Чигиринщина): зелені наличники (лиштву) оздоблено стилізованими “яблуками”, розташованими в один ряд упереміжку з “вічками”, що нагадують крильця метелика “павичеве око”. На дверцях також “яблука”, згруповані симетрично по четверо між пір’ястими листочками. Малюнок легкий, невимушений, типовий для народного розпису.

Мальована тарілка На Київщині теж був поширений мальований дерев’яний посуд. Чимало гарних зразків тамтешніх мисок зберігається в ДМУНДМ. У МНАП України є дерев’яна миска з села Шевченкове Звенигородського району – зовні темновишнева з золотистим відтінком, на вінцях два темні кола, а над ними гірлянда з цяточок чорного та темнокоричневого кольорів.

Фрагмент мальованої довбанки Мальована довбанка Оригінальною пам’яткою народного мистецтва Київщини є велика мальована довбанка (МУНДМ). На тлі природного кольору дерева по всій поверхні розкидані букети стилізованих червоних квітів, перевитих зеленими гілочками й листочками (іл.1). Розпис близький до настінного, але не скутий обмеженнями лінійних геометричних форм; напевне, це й зумовило його вільний характер.

Мисники та спинки лав на Закарпатті оздоблювали рослинним орнаментом. У збірці НЦНК “Музей Івана Гончара” є гуцульська мальована баклажка на фігурних ніжках, зроблена з суцільного шматка деревини. Стінки по краях оздоблені різьбленими колами, в центрі композиції фігурний хрест, на вужчих боках – гірлянди квітів; кольори червоний, зелений та синій.

На Східному Поділлі малюванням та різьбленням оздоблювали спинки саней. У 1911 р. двоє мальованих саней виявив в Уманському повіті Ф. К. Вовк. На одних поряд з різьбленням намальовані на чорному тлі птахи, зірки, квіти. Велику цінність становить колекція акварельних малюнків спинок саней з Уманщини (125 одиниць), які зберігаються в Державному Музеї етнографії Санкт-Петербурга. На одному з цих малюнків на чорному тлі дві жовто-червоні рибки та жовті кружальця, на інших – на червоному тлі посередині зелено-жовті геометричні фігури, по краях – квіти [22]. Є тут і малюнки спинок возів з подільського Гайсина. На одному зображені кружальця та білі лілеї на зеленому тлі. На іншому – геометричний малюнок: у центрі зірка, обрамлена листям, по краях – стилізовані квіти, по кутах – кружальця; тло синє. Як і всюди в Україні, на Поділлі в цьому жанрі народного мистецтва панує багатство творчої фантазії, потяг до оздоблення ужиткових предметів, опоетизування побуту.

Як свідчать наукові джерела та матеріали польових досліджень, малюванням рублених хат, меблів, дерев’яного посуду займалися часто ті ж самі майстри, які малювали ікони, розписували храми, фігури святих, кіоти, свічники, хрести.

На жаль, про деякі мальовані дерев’яні предмети можна довідатися лише з народних пісень та художньої літератури. Наприклад, мальована дитяча колиска згадується в колисковій, яку записала етнограф Світлана Щербань на Полтавщині:

Люлі, люлесі, шовкові вервесі,
Мальовані бильця, пішли до Кирильця…

В інших піснях ідеться про мальовані ярма та мальований віз:

Попід гори сірі воли,
Мальовані ярма.
Заплати ми, дівчинонько,
Що-м тя любив дарма… [23]

Помер чумак, помер молоденький
В мальованім возі,
Поховали чумака молодого
При зеленій діброві. [24]

У Тараса Шевченка є згадка і про мальовану труну:

Іде військо, іде друге,
А за третім стиха –
Не дивися – безталанна! –
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту. [25]

Мальована труна зображена на народній іконі, що зберігається в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику (іл.70–71).
 

Загалом народне малювання по дереву, як і інші види українського наївного мистецтва, має світлий, сонячний характер. У ньому відчувається відкрита, життєрадісна вдача нашого народу, основним заняттям якого здавна було землеробство. Праця на землі, тісний зв’язок з природою, сповненою яскравих сонячних барв і буйного цвітіння, мали безпосередній вплив на творчість народних художників. Це виявилося в усіх різновидах малювання по дереву: від оздоблення хати й предметів повсякденного вжитку до малювання ікон, у яких бачимо олюднене народне сприймання Бога.

Тож погляньмо на ці витвори людських рук…
 

^ вгору

 

Малювання на дереві в українських народних піснях

 

^ вгору

 

Окремі ілюстрації

 


 

^ вгору

 

Використана література

 

^ вгору

 

Умовні скорочення

 
НМНАПУ – Національний музей народної архітектури та побуту України (Київ)

МУНДМ – Музей Українського народного декоративного мистецтва (Київ)

НЦНК “МІГ” – Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” (Київ)

ЧКМ – Черкаський обласний краєзнавчий музей (Черкаси)

ЧІМ – Чернігівський історичний музей ім.В.В.Тарновського (Чернігів)

ПХМ – Полтавський художній музей (Полтава)

 

^ вгору

 

Примітки

 
[1]. У “Нарисах з історії українського декоративно-прикладного мистецтва” (Л., 1969 р.) значну увагу надано Поділлю, але мало сказано про інші регіони України. Набагато повнішу інформацію про мальоване дерево маємо в працях, присвячених окремим осередкам та регіонам. Це публікації А.Ф.Будзана, Р.В.Чугай, Н.О.Глухенької, Я.Коваля та ін.

[2]. Будзан А.Ф. До історії художньої обробки дерева на Україні (V ст. до н.е. – ХІІ ст. н.е.) // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. – Вип.VI. – К., 1961. – С.65.

[3]. Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII століття. – К.: Наукова думка, 1980. – С.91.

[4]. Чубинский П. // Записки Юго-Западного Отдела.- Київ, 1874. – Т.II.

[5]. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. – Київ, 1999. – С.329.

[6]. П.Г.Юрченко в книзі “Дерев’яна архітектура України” (К. 1970) згадує, що близько тридцяти дерев’яних церков на Придніпров’ї, Галичині та Закартатті мали настінні розписи, виконані в 17-18 столітті. Найвідоміші – церква Св.Юра та Здвиженська церква в Дрогобичі, Святодухівська в Потеличі (Львівська обл.) та інші.

[7]. Таранушенко С.А. Хата по Єлисаветинському пр. під ч. 35 у Харкові. Харків, 1921.— С. 9.

[8]. Добрянська І.О. Розпис лемківських хат // Матеріали з етнографії та художнього промислу. – К.: Вид АН УРСР,1954. – С. 47-52.

[9]. Ткаченко Б. Лебедія. – Суми, 2000. – С. 317-331.

[10]. Гудченко З.С. Пам’ятки української дерев’яної архітектури // Культура і життя. – 1976. – 31 жовтня.

[11]. Кустари и ремесленники Полтавской губернии.— Полтава, 1905.— С. 125.

[12]. Рукописні фонди ІМФЕ АН України ім. Рильського. – Ф.1-4/319.

[13]. Таранушенко С. Мистецтвознавство. // Зб. праць. – Х., 1928-29. – С. 9.

[14]. Слабеєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. – К.: Наукова думка, 1964. – С. 53.

[15]. Сумцов К.О. Очерки народного быта.— Х., 1902— С. 43.

[16]. Будзан А.Ф. Українські народні скрині // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. – К.: Наук. думка, 1975. – С. 113; Коваль Я. Весільні скрині села Ценяви // Народна творчість та етнографія. – 1970. – № 1. – С. 65.

[17]. Будзан А.Ф. Яворівські мальовані скрині // Народна творчість та етнографія. – 1968. – № 5.

[18]. Рукописні фонди ІМФЕ України. – Ф. 14-2. – С. 245, 252.

[19]. Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини. – К.: Наукова думка, 1979.

[20]. Лихач Л., Корнієнко М. Ікони Шевченкового Краю. – К.: Родовід, 2000. – С. 18.

[21]. Шероцький К. // Журнал “Православная Подолия”. – Кам’янець-Подільський, 1912.

[22]. Музей етнографії в Санкт-Петербурзі, колекція 125, 2695-2; колекція 477в – 7, 8.

[23]. Східне Поділля; записав Леопольд Ященко.

[24]. Чумацькі пісні. – К., 1976. – С. 311.

[25]. Шевченко Т. Твори. Т. І. – К., 1949. – С. 370.