Вадим Щербаківський. Українське народне мистецтво. – Кн.3. – Орнаментація української хати. – Рим, 1980. – 104 с., іл.
З передмови автора:
“Матеріял, представлений у цій книжці, показує незначну частину того багатого етнографічного матеріялу, який перед великою російською революцією був зібраний по різних українських музеях і приватних збірках…
Я вважаю необхідним опублікувати цей матеріял… тим більше, що він має велику етнографічну цінність і насвітлює деякі особливі сторінки української народної мистецької творчости, невідомі навіть багатьом спеціалістам”.
Текст та ілюстрації до друку приготовив Святослав Гординський. Рисунок на обкладинці – Василь Кричевський.
Джерело: diasporiana.org.ua
ЗМІСТ І ТЕКСТ ВИДАННЯ:
| ЗМІСТ
Історія та еволюція хати на Україні Скатертини, килими, ковдри й рядна |
Від видавництва
Ця праця була написана ще в 1941 році, але, через воєнні і післявоєнні видавничі труднощі, не могла появитися друком і виходить щойно тепер, 22 роки після смерти Автора.
За цей час рукопис дбайливо зберігався в Лондоні в архіві Союзу Українців у Великій Британії.
Книжка “Орнаментація української хати” була заплянована як третій том серії “Українське народне мистецтво” (перший том – Вадим Щербаківський: Українське мистецтво, Львів-Київ, 1913, другий том – Данило Щербаківський: Українське мистецтво II, Прага, 1926).
Незважаючи на її давність, праця проф. Вадима Щербаківського не втратила своєї актуальности, тим більше, що на цю тему появилося дуже мало публікацій.
Хоч деякі ілюстрації може і не дорівнюють сьогоднішній репродукційній техніці, однак їхня документаційна вартість велика, бо вони друкуються вперше.
Видавництво “Богословія” вдячне Союзові Українців у Великій Британії за збереження і передання для видання цінного рукопису проф.В.Щербаківського. Тим зроблено велику прислугу і великому нашому науковцеві й українській науці.
Про автора
Він закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, а курс історії мистецтва пройшов у проф. Григорія Павлуцького.
Почавши від студентських часів, В.Щербаківський цікавився мистецтвом, їздив по селах Київщини, Поділля і Херсонщини та фотографував дерев’яні церкви, іконостаси, збирав старі килими, рідкісні рукописи та старовинні пам’ятки, а, крім цього, брав участь у кількох археологічних екскурсіях на Правобережжі.
В 1903 році, як член хору Миколи Лисенка, В.Щербаківський їздив до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському і там познайомився з Василем Г.Кричевським, з яким співпрацював довгі роки.
За політичну діяльність В.Щербаківський був заарештований у 1906 році. Після звільнення з в’язниці, він виїхав до Львова 1907 року, а зі Львова відбув кілька поїздок до Італії і Німеччини.
У Львові митрополит Андрей Шептицький запросив його на співробітника Національного Музею. З доручення Іляріона Свєнціцького, директора музею, В.Щербаківський об’їздив Галичину, Закарпаття і Буковину, обслідував і фотографував старовинні дерев’яні церкви, зразки народного будівництва, а також і типи селян. Він перший у Львові став уживати нововинайдені тоді кольорові фільми і фотографував народні типи в їх барвистих убраннях. Він зібрав для Національного Музею чимало вартісних предметів, найціннішим з них була гаптована плащаниця з XV ст. (із села Жиравки біля Львова).
Під час поїздок В.Щербаківський вивчав народний побут, звичаї, колядки й щедрівки, весільні обряди, що їх пізніше опрацював науково.
Трирічню працю в Львівському музею він зачисляв до найкращих років свого життя, називаючи її “працею у радості і радістю в праці”.
Під кінець 1910 року В.Щербаківський повернувся до Києва, а весною 1912 року дістав посаду директора археологічного відділу Земського Музею в Полтаві і на цьому пості пробув до 1919 року. Влітку 1918 року він провів два місяці у Відні як аташе при посольстві В’ячеслава Липинського. В поворотній дорозі з Відня він закупив у Львові українські книжки для новозаснованого українського університету в Полтаві.
В 1921 році В. Щербаківський був змушений виїхати за кордон і задержався в Празі. Від 1922 до 1945 року він був професором археології Українського Вільного Університету і на цьому пості розгорнув широку наукову діяльність, друкуючи археологічні та етнографічні праці в українських та чужих періодиках. Він брав участь з доповідями на міжнародних конґресах етнографів, археологів, антропологів, мистецтвознавців та істориків (18 міжнародних конґресів).
Від 1928 року проф.В.Щербаківський сповняв обов’язки Продекана, а від 1929 року Декана філософічного факультету Українського Вільного Університету. Він мав тісні зв’язки з чеськими та іншими науковцями, був засновником і діяльним членом Українського Історично-філологічного Товариства в Празі.
Коли радянська армія заняла Прагу в 1945 році, проф.В.Щербаківський виїхав до Мюнхену і там, разом з іншими професорами, відновив діяльність Українського Вільного Університету, ставши його Ректором в 1945-1946 р.
В 1951 році він виїхав до Англії, де помер 18 січня 1957 в санаторії в Брайтоні і похований у Лондоні на кладовищі Gunnersbury.
В. Щербаківський написав понад ЗО наукових праць. В ділянці археології він цікавився добою палеоліту в Україні, трипільською культурою, українською протоісторією (доби Геродота), понтійським мистецтвом та формацією українського народу. В мистецтві він досліджував українську народну архітектуру і народне мистецтво взагалі, а в етнографії старі обряди і символіку писанок.
РЕДАКЦІЯ
Передмова
Матеріал, представлений у цій книжці, показує незначну частину того багатого етнографічного матеріалу, який перед великою російською революцією був зібраний по різних українських музеях і приватних збірках. Чи уцілів увесь той давній матеріял, ми не знаємо. Відомо, що більшовики знищили в Києві дуже великі й цінні колекції ще в 1918 р. Так, наприклад, 20 січня 1918 р. більшовик Каск розбив гарматами з панцирного поїзду дім Михайла Грушевського, в якому загинули не тільки бібліотека й колекції самого М.Грушевського, але ще незрівняно цінніша числом предметів і особливо мистецькою вартістю музейна збірка маляра Василя Г.Кричевського. В ній нараховувалося більш як 250 найліпших українських килимів, що з них деякі мали понад 200 літ, і навіть один ґобелен української роботи, сотні дорогоцінних вишивок і більш як 300 мальованих ваз і мисок — усе найславніших полтавських (опішнянських і інш.) ганчарів, між якими багато було праць Начовника, особливо його баранці і навіть керамічна грубка в формі дідка. Так само була розгромлена тоді ж у домі Терещенка ґалерія образів Терещенка й різні дорогоцінні збірки. І так скрізь в інших містах.
Представлені тут малюнки належать здебільшого до колишніх збірок мого брата, трагічно загинулого б червня 1927 р. в Києві — Данила Щербаківського, а почасти до збірки інж. арх. К.Мощенка, колишнього директора Етнографічного Відділу Полтавського Земського Музею. Декілька малюнків із збірки проф.В.Г.Кричевського, відомого нашого архітекта й маляра, і врешті мої власні фотографії, зроблені з натури ще між 1900 і 1911 роками на Київщині.
Я вважаю необхідним опублікувати цей матеріял, щоб і він не загинув, як багато інших, тим більше, що він має велику етнографічну цінність і насвітлює деякі особливі сторінки української народної мистецької творчости, невідомі навіть багатьом спеціялістам. Я приношу тут сердечну подяку за дані колись у моє розпорядження малюнки й рисунки В.Г.Кричевському, К.Мощенку, а також С. аранушенку, за дані колись ним малюнки міщанської хати в Харкові. Сердечно дякую теж і за теперішню допомогу мені інж. арх. Артема Корнійчука, який дав до мого розпорядження гарні малюнки з середини і зовні тої хати на Волині, в якій він сам народився і виріс.
В. Щ.
ОРНАМЕНТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ
Історія та еволюція хати на Україні
Будова хат на території України відступає в глибоку давнину, в III тисячоліття перед Н.Хр., коли на українських землях з’явився осілий хліборобський нарід мальованої кераміки, або нарід т.зв. Трипільської культури. В тій добі ми знаємо на Україні два роди житла: 1) одне у формі т.зв. землянок (Erdhütte) [1], тобто круглих або чотирикутних ям, глибина яких досягала до двох метрів і більше, що в середині мали піч з комином для виходу диму, і до яких вели вирізані в землі сходи, і які зверху покривав дах невідомої форми й конструкції; 2) друга форма житла в тій самій культурі — це була наземна хата, подібна до наших теперішніх степових глиняних хат. Про форму тих хат нам дають поняття глиняні моделі хат, знайдені в розкопках глиняних точків з мальованою керамікою в селах Попудні і Сушківцях Уманського повіту, а також і самі точки з випаленої глини, відкриті вперше Хвойком, Штерном та іншими, і які представляють частинно долівки наземних хат для життя, а частинно долівки якихсь ритуальних будов, мабуть для спалювання трупів покійників або колюмбарії для їх попелу. В конструкції тих наземних хат, як показали розкопи цих точків, глина грала значно більшу ролю ніж дерево, але все ж таки дерев’яна основа ясно відбита на випалених кусках глиняної обмазки.
Отже, шукати якогось спеціяльного походження української хати, як це роблять деякі автори, я вважаю недоцільним і безплідним, тому що хати в багатьох місцевостях України могли мати різне походження, але всі традиції були незвичайно старі, бо скрізь були вже попередні хати, які могли служити зразком. З другого боку, і в давнині, як і тепер, матеріяльні, кліматичні та географічні умовини грали дуже велику ролю.
В лісах, де було під рукою дерева досхочу, легко було будувати хати з чистого дерева “на зруб”, навпаки в степах, де не було або не стало лісів, там приходилося і приходиться вживати глину з соломою, а дерево вживалося і вживається тільки на стелю і покрівлю та на вікна, двері, столи, лавки, полиці тощо, бо його треба привозити здалека і воно дороге. Таким чином відміни в матеріял і і конструкції хат не відповідають мовним діялектам, а відповідають областям розповсюдження дерева, що особливо яскраво помітно в Полтавщині, де, наприклад, Лубенський повіт різко ділиться на дві частини, лісову на північ від залізниці, та степову на південь від неї. Тут зараз же впадає в око й різниця в конструкції хат, ще яскравіше виступає вона в чисто степовім Константиноградськім повіті. Те саме помітно і в Київщині. На початку XX віку, коли почалося дуже сильне вирубування лісів, то навіть під Житомиром великі сільські школи почали будувати з чистої глини, що були двічі дешевші ніж з дерева. Київське, Волинське та Чернігівське полісся і Карпатське гірське пасмо завжди будували хати з дерева “на зруб” (Blockhaus), бо навколо було досить дерева. В пасмах лісо-степових, там де менше дерева, будували хати на сохах (стовпах), в заміт, при чому заміт із дерев’яних дельок обкладали вальками, зробленими з глини змішаної з соломою. Ще далі в під-степовім пасмі хати ставили теж на сохах, тільки заміт не робили з обаполів чи з дельок, а з лат переплетених ліщиною, яка була обмазувана глиною мішаною з соломою. [2].
Тип української хати
Ще далі на північ починаються пасма чорних курних хат, покритих уже не соломою, а дошками. Подібне бачимо і в Карпатських горах у гуцулів. На північнім сході України на границі з Росією таких поступових переходів нема, в східній частині Курської та Воронізької губерній без жадних переходів стикається біла чепурна українська хата з чорними хатами російськими, в яких і покрівля двосхильна, а не чотирисхильна, що відрізняє українську хату; біля російських хат нема й сліду садків та іншої рослинности. Проф. Ф.Вовк каже: “Зовсім однаковий на цілому просторі країни цей загальний тип української хати став одною з найголовніших та найвиразніших етнографічних ознак українського народу”.
Загальний тип української хати один на цілім просторі українського народу, але в подробицях існує ряд місцевих відмін, які залежать не від етнічних традицій, смаку, нахилів і інш., тільки від різноманітности місцевих умов, що відбиваються на будівельнім матеріялі, а через нього й на способі будування.
Північна стіна світлиці не мала вікна, хіба дуже невеличке віконце з одною маленькою шибочкою, яка завжди буває затулена шматтям або дощечкою. Куток між дверми і північною стіною займала вариста (кухонна) піч.
Вариста піч
Вже в XVIІ і XVIII віках у багатших козаків печі і груби обкладали кахлями на зразок голляндських (іл.53), і в Полтавщині часто можна було знаходити печі, обкладені кахлями. Ці кахлі були розмальовані узорами різнобарвної поливи і часто були оздоблювані теж випуклими візерунками, витисненими у відповідних дерев’яних формах. Від комина до сінної стінки, в якій була вироблена відповідна дірка, йшов горизонтально лежак, себто горизонтальна труба, яка в стінці закінчувалася каглою, себто круглою діркою, з якої дим виходив на сіни під бовдур і комин.
Миті хати
Митими хатами звалися хати зроблені на зруб з будь-якого дерева, в середині не побілені, тільки гладко вистругані, так що такі гладко вистругані стіни можна було мити водою. Такі хати були більше розповсюджені раніше, коли було багато лісів, особливо кленових, або липових. В наших піснях особливо було улюбленим кленове біле дерево, і це вказує на те, що воно було й у великім домашнім ужитку, також і явір, як одна з пород клену.
Звичайно, в таких хатах спідні вінця зрубу, або т.зв. підвалини, робили з добре усохлого дуба, бо він не так хутко гнив, як м’які породи дерева і, можливо, що ще один або два спідні вінці робили з дуба, а далі клали вінці з легшого дерева, з клена, вільшини, липи, берези і т.п. Такі вінці дуже акуратно прикладали один до одного, щоб щільно прилягали, і з середини дуже гладко й рівно їх вистругували. Кленова хата в середині бувала така біла, як вимазана крейдою, або білою глиною. Але найчастіше миті хати робили з дуба, бо дубових лісів було найбільше в Україні, а на півночі з сосни, бо в Радомисельщині і на Волині та взагалі на Поліссю росла здебільшого сама сосна.
“Топографическое описаніе” 1788 року відмічає, що на Слобожанщині (Харківщина) і в кінці третьої чверти XVIII в. трапляються світлиці, в яких стіни не білені, а тільки гладко вистругані з липового дерева (Ч.44, ст.58). Те саме говорить і Левченко (Ч.18, ст.138).
Такі миті хати траплялися при кінці XVIII в. на Слобожанщині, де дерева порівняно мало, бо переважають степи, але там, де лісів багато, як, наприклад, у північній Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, там такі миті хати мусіли траплятися значно частіше.
І мені самому доводилося бачити такі миті хати на Київщині, і на Полтавщині. Наприклад, дім, в якому народився відомий український композитор Лев Ревуцький, був з чистого дуба, всередині гладко виструганий. Сіроватий, спокійний тон хати всередині робив на мене дуже приємне враження. На Київщині ще наприкінці XIX віку збереглося чимало столітніх митих хат у духовенства. Вони здебільшого були три-камерними хатами селянського типу (світлиця, сіни, кухня), тільки трошки більших розмірів, і пізніше бували перегороджені (світлиця і кухня) додатковими перегородками (ці перегородки робили паралельно до поздовжних стін хати), але сіни лишалися без стелі, як у звичайних селянських хатах. Секрет, чому митих хат у селян можна було бачити не так часто, пояснюється тим, що вистругувати стіни була загайна праця, вимагала спеціяльних інструментів і обходилася дорого. Тому ми і бачимо миті хати переважно в багатших людей. Звичайно ж хату майстри викінчували сокирками, і потім було вигідніше такі негладкі стіни обмазувати білою глиною, крейдою і т.п.
Комора
Комора відділена від світлиці широкими сіньми, не критими стелею. Це тому, що з печі світлиці дим через каглу виходив просто у сіни і підіймався в комин. Кагла – це невелика кругла дірка в стіні недалеко тих дверей, що ведуть до світлиці, і трошки вище від них, і вона є закінченням комина, через який дим з печі випускається в сіни. Над цею дірою стоїть звичайно т.зв. “бовдур”, плетений з лози і обмазаний глиною конус або піраміда (іл. 4), що звужується догори і закінчується верхнім комином, що держиться над верхом (гребенем) даху, і через нього дим виходить уже горою понад хату. Горище служить теж місцем складу всього, чого тільки треба було. В сінях, звичайно, стояли жорна, щоб молоти муку і крупи, а також стояла і ступа, щоб товкти крупу.
В деяких хатах замість комори роблять другу світлицю; тоді комору дають окремо від хати як самостійну будову. В такій другій світлиці вікна роблять симетрично до першої світлиці.
Міщанська хата
Зовнішня орнаментація хати
Сам дах сільської хати, принайменше ще в XIX в., був критий соломою. При тім спосіб криття соломою на правім і лівім боці Дніпра був різний. На лівім боці Дніпра, тобто в губерніях Полтавській, Харківській, Катеринославській і т.д. дах був критий соломою гладко без виступів, без зубчиків (іл.7).
Навпаки на правім боці Дніпра включно по Галичину і Карпати солом’яна стріха не була гладка, тільки орнаментована на рогах зубчасто тими самими солом’яними сніпками (іл.1,4,5), якими був укритий дах, тільки інакше покладеними. Таким чином сильвета хати представляла собою шостигранник, який у верхній своїй частині, на правім боці Дніпра, був ще якийсь зубчастий. В зв’язку з естетичним нахилом до ритміки, яким відрізняється український нарід, шостикутність хатньої форми викликала і шостикутність форми дверей, що особливо часто виступала на лівім березі Дніпра. Особливо багато можна було бачити таких дверей у селі Єреськах і в селі Шишаку на Миргородщині, Полтавської губернії [4].
Дуже різноманітно і часто барвисто розмальовували віконниці і обрамування вікон зовні, при чім обрямовування оздобляли як різьбою, так і малюванням разом, досягаючи часом дуже приємних ефектів (іл.11-17).
Треба ще додати, що і комин, який виступає над гребенем даху, також часом представляв собою цікавої форми і оздоби ганчарський виріб, але здебільшого комин був дерев’яний, прикритий маленьким двосхильним дашком, щоб захистити від дощу.
Гребінь стріхи, себто самий верх даху, прикривався рядом маленьких дерев’яних кроквочок, які закінчували дах ніби рядом ріжків.
Оздоби дверей і вікон
В північній лісовій Україні та в карпатських горах, де хати роблять на зруб і мають темний вигляд, там переважно обрамування малюють на біло.
Віконниці рідше бувають в українських хатах, і то в багатших людей, але їх теж розмальовують звичайно не дуже крикливо. А взагалі в розмальованні дерева виступають в Україні комбінації зеленої, червоної та білої барви. Коли в оточенню хати дуже сильно виступає зелень садових дерев, то мальовання робиться тільки на один червоний тон, доповнюючи до зеленого, а біла обмазка хати дає вже білий тон. Коли ж стіни хати підведені жовтою або червоною глиною, то віконниці та обрамування малюють зеленою барвою.
Внутрішня орнаментація хати
До другої орнаментації, незалежної від конструкції, належать образи на покуті і стінах, малюнки на вільних стінах і на печі (іл.18-32), миски на миснику і горшки мальовані на полицях (іл.33-52), вишивані обруси на столі, вишивані рушники на образах (іл.54-57), наволічки на подушках, що лежать на полу і часто килими на стіні strongstrongнад полом (іл.58-60).
Оздоби зовні хати — це мальовання стін, обрамування вікон і розмальовання віконниць, які намагаються своїми барвами стояти в гармонії з зеленню садових дерев і квітів довкола хати.
Внутрішня орнаментація української хати творилася протягом тисячоліть і була тісно зв’язана з магічними віруваннями народу і з різними обрядами магічного характеру, які колись відбувалися в цій хаті. Дещо в конструкції і орнаментації хати було пристосовано до цих обрядів, і деякі обряди були пристосовані до форми і конструкції хати, варто, наприклад, згадати про обряд т.зв. Калити або також про весільний обряд.
Цей сніп “дід” і тепер у деяких господарів стояв на покуті не тільки на різдвяні свята, але і на інші великі свята, а часом і круглий рік від Різдва до нового урожаю і від нового урожаю до Різдва. На покуті ж, або на покутних стінах під образами зберігалися теж і обжинкові вінки, знову ж таки як символи духа урожайности, а може, навіть як і приміщення для самого цього духа. їх зберігали від обжинків до посіву, коли з цих вінків вимикалося зерно, щоб ним почати перший засів тої пашні, з колосків якої ці вінки були сплетені під час закінчення жнив. У висліді присутности на покуті таких святих чи священних предметів і символів цей куток, і в давнину, і тепер уважався і вважається “священним” і всі урочисті родинні події відбуваються в цім кутку. Тут стоїть і стіл, завжди вкритий білою, чистою, часто вишиваною скатертю або спеціяльним тонким килимом, і на нім обов’язково хліб з грудочкою солі. І сам хліб в Україні почитали святим і про нього говорили завжди “хліб святий”. Теперішні християнські ікони з покутя розвішувалися по обох стінах, обов’язково оздоблені вишиваними рушниками (іл.2,8). Такі ікони були розміщені часом навіть і в два ряди вздовж східної і південної стіни. Далі на свобідних стінах можна бачити символічні малюнки, зроблені жінками, а теж і на стінках печі.
Усі ці окремі елементи орнаменту, тобто зірки, кружки (сонечка), очі, мали в глибокій давнині своє магічне і т.зв. власне апотропеїчне значення, щоб відвертати нечисту силу, вроки, погані очі. Ми їх бачимо на грецькій теракоті, на грецьких античних вазах, мисках, саркофагах і т.п., бачимо їх на ще старшій неолітичній передньоазійській кераміці (в Месопотамії, в Сузах і т.д.). Скрізь вони служили то символами божеств (Сонця, богині Венери і пр.), то магічними апотропеїчними знаками.
Що ж торкається дерева, то ми знаємо в магічній символіці старої Месопотамії таке дерево: це “дерево життя”, ідея якого виникла в старім Еламі серед передньоазійської раси, серед осілого хліборобського населення Месопотамії та почасти й Ірану.
Одна з колядок каже нам таке:
| “Ой, плило, плило райське дерево, Ой, як приплило край із Дунай, Тай ся приймило, корінь пустило, красно зацвіло, А як зацвіло — вино зродило”. Гнатюк, т.II, ст.195. Грушевський, Іст. Укр. Літ., т.І, ст.273. |
До цього ж іншого варіянта підходить продовження:
| “На тім кудрявці (дереві) сив сокіл сидить, Сив сокіл сидить, далеко видить”. |
Інша космогонічна колядка говорить нам так:
| “Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, їдна водонька, На тій водонці їдне деревенько, На тім деревеньку шовкове гніздо. А в тім гніздоньку три голубоньки, Не три голубоньки — три янголоньки”… |
В іншім варіянті говориться далі:
| “На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати… (Ходаковський, див. Грушевський, Іст. Укр. Літ., т.І, ст.272-73). |
Знову ж маємо весільну пісню, що співається тоді, коли роблять т.зв. “гільце” на весілля:
| “Благослови, Боже і Божая Мати, деревця вбирати! Райське деревце перед раєм стояло, В рай ся похиляло, сильно зацвітало”. (Головацький, т. І, ст. 99) |
Вишивані рушники
Але крім птахів, трапляються ще часом, як окремі елементи орнаменту, риби, сітчасті ромби, дволезі сокирки, дубове листя, спіралі, грецькі хрести і т.зв. ломані або гачкові хрести і т.п. Усі ці символи, як я вже згадував, відомі нам з Егейсько-Месопотамського культурного кола, ще задовго перед Р.Хр. Тепер зовсім забуто значення цих символів, і ніяка господиня ні її дочки не можуть їх пояснити, але тільки знають, що для такої-то цілі годяться саме такі орнаменти, а навпаки не годяться інші.
Тут грало велику ролю християнство, яке хотіло усунути поганські традиції, тому воно давало свої пояснення для одних орнаментів і забороняло інші, через що занепало розуміння старовинної символіки, а деякі символи прийняло за свої, як, наприклад, рибу. Ці оздоби і символи вживав український нарід, так як і старовинні пісні: колядки, веснянки, купальські і т.п. Вживали їх, не питаючи пояснення, тільки тому, що “так годиться”. Тільки після докладної аналізи цих вишиваних орнаментів на рушниках, і після порівняння з іншими етнологічними матеріялами, стають зрозумілими і значення цих орнаментів і їх джерела.
Скатертини, килими, ковдри й рядна
Щодо самої орнаментації коврів, то тому, що коври були призначені для оздоби стіни, то на них виступали ті самі сюжети, що й в мальованні стін, тобто рослинні мотиви деревця або квіти, між якими ходять пташки, а часом і звірі, або видніють апотропеїчні знаки-символи; тільки всі ці мотиви були стилізовані, здебільшого геометрично, відповідно до вимог самої техніки килимарського виробництва. Часом, правда, такі коври були орнаментовані чисто геометричними узорами. Головна особливість українських коврів полягала в тім, що вони були однаково оздоблені з обох боків, власне, в залежності від самої техніки проплітання барвних ниток на вертикальній нитяній основі. Ця особливість, як і сама орнаментація українських коврів є спільна для українських, польських, румунських і балкано-слов’янських коврів. Росія зовсім не знає народних сільських коврів, а в Польщі вони з’явилися пізніше ніж в Україні.
На українській території коври і, власне, орнаментовані однаково на обидва боки, були відомі в глибокій давнині, у всякому разі, в ґотський період їх вживали дуже широко на Україні, як про це свідчать історичні джерела.
Матеріял, тобто нитки, на основу йшли конопляні або вовняні, але в переплет, тобто в узори, виключно вовняні, які були побарвлені на той чи інший тон.
В селянських хатах росіян не було ні малювання на стінах, ні коврів. З одного боку це було тому, що російські хати були і знадвору і в середині чорні, так, що на чорнім або на темнім тлі стін малюнків не було б видно. Але тут могли грати ролю теж і інші мотиви, бо російські селяни належали до зовсім іншого культурного середовища, ніж українці, а саме, почасти до арктичного або палеоарктичного культурного кола, почасти до центрально-азійського, в яких релігія характеризується фетишизмом, а водночас і магічні апотропеїчні засоби є зовсім інші ніж в українців, навіть прямо протилежні. Так, наприклад, у них стіни хат бувають часом густо вкриті тарганами або прусаками, тому, що їх не вільно вбивати або виганяти з хати; знищити тарганів — значить знищити або вигнати з хати щастя. При тім це повір’я існує не будь-де в глухих кутках Росії, не в Камських і Уральських лісах, а в самій Москві, де я сам своїми очима спостерігав такий факт [7].
Керамічна оздоба хати
Кераміка на території України має такі самі глибокі традиції, як і в центральній та західній Европі, тобто виходить з неолітичної доби, з III тисячоліття перед Р.Хр., коли на території України процвітала т.зв. мальована трипільська кераміка, хоч одночасно при самім кінці III і на початку II тисячоліття існувала ще “шнуркова кераміка”, “гребінцева”, “ямкова” й інша. Потім ішли безперервно кераміка бронзової доби, кераміка гальштадська, кераміка імпортована грецького виробу, потім лятенська, римська, кераміка т.зв. полів похоронних урн (або ґотська) і пізніше городиська і нарешті кераміка Київського княжого періоду, яка в самім Києві і інших містах досягла незвичайно блискучого розвитку в оздобах стін великих мурованих церков і князівських хоромів, де вона з пишністю заміняла мармур візантійських церков і навіть вкривала підлоги церков і палат. Тоді ж прийшло до Києва від греків і мистецтво емалі (перегородчастої емалі).
Такі оздобні керамічні вироби XI і XII віків по Р.Хр. репрезентували поліхромні полив’яні кахлі, при чім часом ці кахлі були поливані високотемпературними емалями. їх багато знайдено під час розкопів у княжому городі Володимира Великого, себто в Білгороді (тепер це село Білгородка вище Києва). Останки такої орнаментації збереглися на стінах вівтарних абсид Софійського Собору в Києві і в Переяславі.
Гончарство
В козацькі часи ганчарство стало розвиватися з новою силою, яка збереглася в традиціях сільських ганчарів до останнього часу.
В росіян подібних мистецьких ганчарських традицій не було ні раніше, ні тепер. Що було — то пізні міські фабричні вироби. Сам російський нарід задовольнявся самим деревом для виробу мисок, а до глиняних недовго тривалих виробів, очевидно, охоти не мав.
Для виробу свого посуду українські сільські ганчарі користуються дуже простими технічними засобами, як, наприклад, зовсім примітивним колесом, яке приводиться в рух ногами ганчара (іл.65). Замість профільованих пристроїв (шабльонів), у них служать власні пальці, якими вони вміють швидко надати безформному кусникові вим’ятої глини незвичайно різноманітного, часто дуже складного, але бажаного профілю. Цілу майстерню в невеликій коморі, в тій самій хаті, де живе господар, видно досить ясно на фотографії ч.65.
Все горно виліплюють з тієї ж самої доброї ганчарської глини, з якої робиться і посуд. Міститься він у ямі, приблизно півтора метра глибокої і приблизно на метр виступає понад землю (іл.66). Глиняною горизонтальною дірчатою решіткою горно ділиться на дві частини: верхню і нижню. Верхня має широкі челюсті, через які вона наповняється ще сирими, тільки висушеними на повітрі, горшками, а спідня частина, через узеньку дірку, протилежну до челюстів, знизу заповняється дровами, які розпалюють (іл.68). Огонь зісподу проходить через дірки решітки і випалює посуду.
Долучені фотографії висвітлюють справу виробу. В горні поміщена посуда ще немальована. Ганчарі вміють тільки самою реґуляцією доступу повітря до вогню в горні досягти зовсім нежданих ефектів. Так, наприклад, вони можуть залишити поверхню горшків світлою, тобто цілком природного жовтуватого кольору, або навпаки, покрити її чорною, блискучою, гарною поволокою (карбонізацією, задимленням), яка не змивається і ніяк не вичищується.
Мальований посуд випалюється в такім самім горні, тільки процес випалювання є подвійний.
Для варення звичайно вживають неполивані вироби. Поливані вироби являються здебільшого предметом певного люксусу і їх звичайно й орнаментують. Правда, неполивані горшки теж часом орнаментують червоною хвилькою попід шийкою або хвилькою, зробленою залізним цвяшком по м’якій ще глині. Ці хвильові орнаменти мабуть удержалися традиційно ще від великокняжих часів.
Горщик має одне паскове невелике вухо від вінця до плеча, а вінце загнуте до середини, хоча часом буває і коротке широке пряме горло. Глечики мають дуже довгу циліндричну шию і одне велике вухо, яке одним кінцем починається трошки нижче вінця, а другим опирається на плече глечика. Гладущик має широку, але не циліндричну, а вигнуту шию, яка непомітно переходить у тулуб, хоч узагалі він подібний до глечика. Вони бувають і без уха. Макітра звичайно буває великого розміру, а формою нагадує ніби горщик зрізаний на половині висоти. Вінці в неї мало зазначені. Великі макітри мають по два паскові широкі, але невеликі вуха, а менші і зовсім без вух. Головне призначення — розтирати мак. Ринка має циліндричну форму або лише злегка донизу звужену, при чім висота не сміє бути більша від діяметра дна. Ринка має циліндричну руркову ручку горизонтально направлену і приліплену приблизно на середині її висоти. Покришка буває плоско конусова і вушко маленьке паскове внизу при вінці. Близнюки (іл.49) – це два або три горшечки зліплені докупи з кільцевою ручкою, приліпленою вгорі у вертикальній площі.
Усі ці посудини стають непромокальними під час варення товстих страв.
Цей утилітарний посуд часом теж буває поливаний олов’яною безбарвною прозорою поливою, злегка зеленкуватою або жовтоватою, або ж червонуватою.
Посуд, орнаментований різнобарвними орнаментами, звичайно весь буває поливаний на орнаментованій поверхні і всередині. Орнаментують звичайно миски і полумиски, глечики і вази для квіток, куманці і баранці.
Часто дуже прості, але ефектовні взори роблять так, що по свіжо нанесеній спіралі ганчар проводить залізним гвіздком декілька поперечних коротких рухів, які зрушують барву і утворюють поперечні виступи, ніби борідку. Цей орнамент був дуже розповсюджений в київських майстернях ще за княжої доби і зберігся до цього часу. При крученні миски, дуже простим радіяльним рухом ріжка утворюється найпростіша чотирираменна зірка.
Ці прості технічні орнаменти зустрічаємо на цілій території України від Карпат аж до басейну Дону і там, де живуть або куди перенесли з собою ганчарство українські переселенці.
Серед маси ганчарських осередків України (ганчарі існують в кожнім повіті, а часто буває декілька сіл на повіт, в яких живуть ганчарі) особливу увагу музейних діячів звернули на себе два села: Опішня, Зіньківського повіту, на границі Полтавського і Зіньківського повітів, і Дибинці, Канівського повіту на Київщині.
У Начовника був такий великий вроджений мистецький смак, що він, наприклад, кинувши ложкою на миску чотири плями фарб, досягав тим простого, але незвичайно мистецького ефекту. Теж віночки з крапок були унікальними в нього; він теж виробляв незвичайно гарні формою і барвами баранці, і дуже вишукані ориґінальні грубки в формі фантастичного діда, для швидкого огрівання хати. Також цікаві були і його дитячі забавки: свистунці, верхівці, жінки і головочки тощо.
При малюванні рослин ріжком, ця техніка вимагає дуже сильної стилізації квіток і інших рослин.
Поруч з рослинними мотивами, бачимо намагання передати теж і тваринні мотиви. Наприклад, коня, оленя, півня, рибу (іл.42). Часом і тут майстри досягали дуже щасливих вислідів у своїй сміливій стилізації.
Квіти були стилізовані зовсім подібно до килимових узорів і зображали їх у перекрою. Але цей перекрій не є дійсний, тобто ботанічний перекрій квітки, а якийсь уявний, фантастичний (іл.33,34,39,40,45).
Подібно як миски, орнаментували і глечики, яких уживали для прикраси хати, наприклад, для квітів, букетів і т.п.
Взагалі мальований посуд призначався для декорації хати. Ці речі ставляли на видноті, наприклад, у декілька рядів, у спеціяльнім миснику, що містився в кутку напроти печі по другому боці дверей. Цей куток з мисником служив прекрасним мистецьким урівноваженням до покуття, обставленого іконами, і гармонізував із сусідньою піччю, дуже часто розмальованою по білій глині барвистими орнаментами рослинного характеру, зробленими водними фарбами. Часом піч бувала викладена барвистими кахлями (іл.53).
Це значення мальованої кераміки на Україні, як складової частини цілої орнаментації хати, стояло в зв’язку з технічною досконалістю української селянської хати, з білизною її глиняних стін, і тому з ясністю всередині, і належним її освітленням, для того, щоб око могло приймати всі ці різні і тонкі барви і любуватися ними.
Треба відмітити ще одну керамічну галузь, це оздобу церков орнаментованими барвними полив’яними керамічними розетками. Так були орнаментовані: головна Лаврська церква в Києві і старий собор у Переяславі на Дніпрі. Здається, що ця орнаментика прийшла від італійських ренесансових впливів.
Звичайно, народне мистецтво в Україні, як і скрізь, не є ориґінальним, спонтанним (самостійним) витвором “некультурних” низів населення, це є тільки здемократизування великих мистецьких досягнень, створених багатими культурними верствами нації під час її періодичного розвитку, або краще сказати, під час періодичних піднесень економічного і культурного розвитку нації.
Селянство засвоювало і перетворювало по-свойому, тобто демократизувало ті великі всесвітні стилі, або стилі тих великих культурних кіл, до яких належали багаті культурніші та інтеліґентніші верстви, які й передавали ці стилі в селянську масу. Але завдяки цілком зрозумілому запізнюванню, селянська народна маса зберігає такі давні впливи і традиції, які інтеліґентна культурна верства або кляса, забула вже давно. Селяни вживають попередні стилі всуміш з пізнішими, і часто дуже щасливо вони переплітаються і синтезуються, і тим селяни творять щось цікаве і оригінальне, цілком нове.
Писанки
Писанки в Україні є двох типів:
1. Крашанки, тобто монохромно побарвлені яйця в червоний або рідше в синій, зелений, жовтий і т.д. тони.
2. Писанки, тобто поліхромно розмальовані яйця різними, часом дуже складними орнаментами.
Різниця між цими двома типами великодніх яєць полягає не тільки в орнаментації, але і в багатьох інших прикметах, дуже істотних.
Крашанки (монохромні) звичайно бувають варені. Ними розговляються, тобто на Великдень починають з них їжу з певною урочистістю, що до деякої міри нагадує причастя. Ними ж граються в “котки” і в “битки”>, або інакше — “христосуються”, себто хотячи похристосуватися, один підставляє одному з двох учасників христосування свою крашанку, а другий своєю крашанкою б’є її і, розбивши, обоє промовляють “Христос Воскрес” і цілуються. При тім той, у кого показалася розбита крашанка, віддає її другому, в кого крашанка лишилася ціла. Люди приносять крашанки в церкву на другий день Великодня і віддають їх по парі на церкву, (тобто на священно- і церковно-служителів). Дуже можливо, що колись такі крашанки або й писанки, приносили жерцям поганських богів.
На “Проводи”, себто на поминальне свято Томиної неділі, люди кладуть крашанки на могили покійників, вірячи, що коли першу одержану на Великдень крашанку покласти на могилу, то покійник буде чути все, що йому сказати [8]. Колись ходили з крашанками або з писанками на ріку христосуватися з русалками; качали ці писанки чи крашанки по березі, а потім роздавали їх хто кому. Очевидно, люди бажали качанням крашанок по березі не допустити русалок до берега, бо після качання, апотропеїчна сила крашанок переходила, по їхній вірі, на беріг.
Як обов’язковий закон, дівчата дарували писанки своїм нареченим, яким вони на м’ясницю чіпляли колодку [10]. Звичайно писанки лежали від Великодня аж до Вознесення в мисці на столі або на покутті на лавці, або під образами на невеличкій угловій поличці у покуті, на видноті, щоб завжди були вони під рукою для ритуальних потреб. Українські селяни вірили, що писанки мають вплив на здоров’я людини і охороняють її від хворіб. В хаті держать писанки для охорони від пропасниці [11] або від грому [12]. Окрушки свячених пасок і шкаралущі писанок закопують у землю і вірять, що на тім місці виросте зілля “Маруна” (Chrysanteum Parhenicum), яке додають до горілки [13]. Коли помирала дитина, давали писанку старцям, щоб померла дитина тішилася на тім світі писанкою [14]. Також померлому клали писанку в домовину [15].
В Куп’янському повіті, на Харківщині, щоб охоронити збіжжя від мишей, клали крашанки або хоч їх шкаралупу під стіжок, під перші чотири снопи, покладені нахрест. Туди ж клали і кістки від великодного поросяти [16].
Ці апотропеїчні знаки мають за собою дуже довгу історію і ми знаходимо більшість з них між орнаментом ще навіть перед-сумерійських часів у Месопотамії і в Ірані, а теж трохи пізніше в Малій Азії та на Егейщині.
Особливо часто і виразно виступають ці апотропеїчні знаки в першій половині І тисячоліття перед Р.Хр. в Малій Азії та Греції в зв’язку із зображеннями богині Кібели. Ми знаємо, що на Україні зберігся звичай святкувати свято Кібели, під трохи зміненою назвою Купала, при літнім звороті сонця. Дуже можливо, що її свята починалися при веснянім рівноденню, а кінчалися при звороті сонця в літі, і можливо, що писанки та крашанки належали до атрибутів її свят.
Відомо, що писанки “писали” не тільки в нас та в західних і південних слов’ян, а в цілій Західній Европі, але їх зовсім не знали в Московії. Так само відомо, що майже в цілій Західній Европі існував культ Кібели, одначе під різними льокальними назвами тієї богині, але його не було в Московії. Отже, можна з того зробити висновок, що писанки в Україні і в центральній та західній Европі в давнині були зв’язані зі святами Кібели. Таким чином, коли ми в орнаментах на стінах української хати знайдемо для них потвердження в космогонічних колядках, то для орнаментики писанок знаходимо сліди в традиціях веснянкових пісень і святкувань “Купала”-Кібели, що в своїх традиціях відходять до архаїчного періоду йонійської Греції, а може й далі в глибину віків.
Само собою зрозуміло, що нарід тепер уже забув колишнє значення писанок у старих релігіях і вірив, що писанки належать до християнського свята “великодня”, і писав писанки, бо “так годиться”.
Жінки, що писали писанки, не вміли пояснити змісту окремих орнаментів і вони стають нам зрозумілими тільки з порівняльної студії. Область розповсюдження писанок указує на область розповсюдження старих передньоазійських релігій і зв’язаних з ними обрядів, при чім різко видно, що на територію Росії ці релігії не доходили (мабуть тому, що там панував шаманізм і не було осілої хліборобської культури).
Побіч історично-релігійного значення, писанки варті великої уваги і з мистецького погляду, бо їх орнаментика показує дуже цікаву композиційну вмілість складати гарну цілість з різних елементів за певним принципом. Одначе теперішні народні назви окремих писанкових орнаментів не відповідають колишньому їх значенню.
Значення української хатньої орнаментації
Простудіювавши орнаментацію української хати всередині і орнаментацію кераміки та писанок, ми бачимо, що в цій орнаментації головну ролю відограють символи і різні апотропеїстичні знаки, які мають своє коріння в дуже старовинних релігіях і через те вказують на незвичайно глибокі традиції нашої хатньої орнаментації. Одночасно з тим треба прийти до висновку, що в основі цієї орнаментації початково міг лежати не естетичний принцип, лише релігійно-апотропеїчний, який одначе привів пізніше до розвитку естетичного смаку в населення і незвичайно високо розвинув орнаментаційний хист у нашому народі, як це видно не тільки в хатній оздобі, але й в оздобі одежі і навіть таких речей як вози і сани. Шлях, яким апотропеїстична орнаментика хати привела до естетичного смаку, міг бути такий:
Хліборобство, а з ним осілість і хату принесли на територію України з передньої Азії колоністи т.зв. Передньоазійської раси, ще в III тисячолітті перед Р.Хр., і тут мало-помалу перемішалися з племенами індо-ґерманської раси, які вели, як здається, життя напів-пастирське, напівловецьке, на зразок племен, знаних за часів Геродота як Трацькі. Це мішане населення України приймало і надалі культурні впливи, як з південного передньоазійського сходу, так і з Заходу і північного Нордійського заходу.
Але Україна не приймала цих впливів пасивно, вона їх переробляла по-свойому, досягаючи ориґінальних ефектів, як це показує нам українська хата. Очевидно, що естетика, яку ми конкретно бачили при розгляді української хати, не була готова в такім вигляді вже в III тисячолітті перед Р.Хр., тільки поступово розвинулася протягом дальших тисячоліть. Хід розвитку мистецького смаку міг іти в такий спосіб: пантеїстичний характер української поганської релігії, віра в магічну силу певних символів божеств, примушувала малювати ці символи на стінах хати, на різних виробах тощо. Щоб діяння цих символів-знаків було сильніше, вони мусіли бути ясно видні, яскраво виступати на світлім тлі, а для цього треба було побілити стіни і на білому тлі намалювати знаки яскравими фарбами – червоною, жовтою, зеленою чи синьою. І білити стіни треба було часто. А завдяки цьому біленню стін була нищена всяка погань, всяке нехлюйство, хати від того дезинфікувалася, причини для пошестей зменшувалися, мешканці, і особливо діти, були здоровіші. Господарі переконувалися з того про користь для здоров’я апотропеїчних мальовил на стінах, частіше перемальовували стіни і тим побільшували гігієнічність хат, одночасно старалися комбінувати магічні знаки на стінах так, щоб вони ліпше притягали увагу на себе. А само собою ясно, що увагу більше і довше притягали кращі і гарніше скомбіновані та розміщені узори. Люди помічали, яка орнаментація притягає більше їхню увагу, і старалися наслідувати такі орнаменти та спосіб їхнього розкладу на стіні чи на мисці, чи на писанці. Таким чином ліпші орнаменти переходили в традицію і поліпшували смак покоління за поколінням. В цей спосіб українська хата, під впливом чисто релігійного повір’я, знаходилася в умовинах, які сприяли її чистоті, красі та привітності, і поступово набула той, так би сказати, канонічний вигляд, який був розповсюджений як типовий по цілій території України, принаймні до приходу радянської російської влади.
Красота в хаті розвивала відчуття краси і подив до неї в дітях, що жили в хаті. Зв’язок орнаментики з релігійно-ідейним змістом традицій, зв’язаних з “деревом життя”, підтримувався і розвивався традиційними казками, оповіданнями і поученням відповідного етичного характеру. Це все своєю чергою впливало на формацію світогляду та етики. Зміст хліборобських традицій не має тієї кровожадности, як зміст традиції ловецької і номадських народів, і його розвій іде в напрямку, що наближається до християнства.
І тоді у Києві і цілій Київській Державі не було в XI віці жодних спротивів християнській релігії (принаймні в будь-яких помітних розмірах), то навпаки, на Московщині московські шамани ще довго бунтувалися і повставали проти християнства.
Українська хата з її естетичним виглядом дає важний причинок до розуміння психіки чи характеру українського народу і робить цей характер, цю психіку дуже різко неподібною до психіки і характеру деяких інших народів, що говорять нині слов’янськими мовами. Ця неподібність не обмежується тільки характером хати, але проявляється й у всіх інших галузях психічної творчости, в поезії, в пісні, в просякненню християнською релігією і в перетворенні її та пристосуванню до свого внутрішнього світогляду, у відношенні до інших народів, у родинних відносинах, словом, у всіх проявах духової і матеріяльної культури.
Резюме французькою мовою
RÉSUMÉ
Prof. VADIM SHTCHERBAKIWSKY, L’Art Ukrainien Populaire.
L’ornamentation de la maison rustique ukrainienne.
Vadim Chtcherbakiwsky (1876-1957) décrit l’habitation rurale ukrainienne, laquelle n’a pas changé d’aspect au cours des derniers siècles et s’est maintenue presque sans novations jusqu’au milieu du XX-ème siècle et même jusqu’à ce jour dans plusieurs régions.
L’auteur a effectué cette description du point de vue de l’ornamentation – extérieure et intérieure – traditionnelle et, pourrait-on dire, stéréotypée sur l’ensemble du territoire ukrainien.
Quels que soient les différents types d’architecture – qui dépendent des matériaux de construction – (bois dans les régions boisées, glaise dans les steppes) le plan et l’ordonnance intérieure de la maison sont pratiquement identiques à travers toute l’Ukraine.
La maison rustique ukrainienne est composée de trois pièces: le vestibule au centre, la pièce de séjour à droite du vestibule et la resserre à gauche du vestibule.
Dans le cas d’une famille nombreuse, la resserre est transformée en pièce d’habitation; un bâtiment indépendant constitue alors la resserre.
Les paysans aisés et les prêtres de campagne possédaient les mêmes maisons, mais de dimensions plus importantes; de plus, les pièces à droite et à gauche du vestibule étant divisées en deux chambres séparées, l’on obtenait, outre le vestibule, quatre pièces.
L’entrée dans la maison se fait par le vestibule, la porte d’entrée étant généralement orientée vers le sud.
L’angle sud-est de la maison — face à la porte — constituait la place d’honneur dans la salle de séjour. Là est placée la table, sur laquelle on trouve en permanence le pain et le sel.
C’est également dans ce coin-là que sont accrochées les icônes, ornées de broderies (“rouchnyki”).
A gauche de la porte se trouve le poêle maçonné et à droite le vaisselier.
Le lit avec ses coussins brodés est disposé le long du mur au nord. Un tapis mural pend au-dessus du lit.
Des bancs sont posés le long des murs de l’angle sud-est de l’habitation.
La toiture à quatre pentes de la maison est recouverte de chaume.
Les demeures ukrainiennes se caractérisent par ce toit à quatre pentes, une des différences avec les maisons des nations voisines.
Sur la rive gauche du Dniepr, la surface des quatre pentes du toit est plane, tandis que sur la rive droite les plans du toit sont en gradins.
Les murs extérieurs et intérieurs de l’habitation sont blanchis à la chaux; dans certaines régions les maisons en bois ne sont pas blanchies mais périodiquement lavées. Le bois d’érable ou de chêne lavé fait également des murs clairs.
L’encadrement des fenêtres constitue l’unique décoration extérieure de la maison; il est sculpté et peint, généralement en vert, en rouge et en blanc.
Eléments faisant partie de la décoration intérieure de l’habitation:
— les murs et les parois du poêle peints
— les icônes et les tableaux
— les draperies (“rouchnyki”) et les coussins brodés
— les tapis
— les pièces de vaisselle en céramique peinte
— les décorations périodiques: les “pysanki” (oeufs peints), de Pâques jusqu’à l’Ascension.
Les peintures murales, les motifs des broderies et les dessins des oeufs peints ont des caractéristiques propres, qui ne sont pas uniquement des structures esthétiques, mais qui ont également une signification symbolique d’origine très lointaine.
Un thème constant qui se retrouve dans les peintures murales, les broderies et les tapis est “l’arbre de vie” et très souvent “les oiseaux de paradis”.
Pour les “pysanki”, par contre, l’auteur distingue les motifs de trois thèmes principaux: svastika, triquètre et étoile à huit branches.
D’après Chtcherbakiwsky, la “pysanka” provient du culte du soleil. Analysant cette ornementation de façon plus détaillée, l’auteur commente les motifs et relie leur symbolique à celle des textes de chansons et de rites anciens, dont l’origine remonte à la civilisation préchrétienne. Cette symbolique montre une certaine analogie avec celle de l’ancienne Mésopotamie et c’est là qu’il faut rechercher son origine.
Il est intéressant de remarquer, par exemple, que dans les habitations rurales russes il n’y a ni broderies (“rouchnyki”) ni vaisselle de céramique peinte, ni tapis de fabrication artisanale, ni même de “pysanki”. Tout ceci différencie nettement l’habitation ukrainienne de l’habitation russe, et prouve par là-même les foyers culturels différents des deux nations voisines.
Бібліографія
|
|
ПРИМІТКИ
[1]. Поняття про такі землянки можуть дати нинішні вірменські Erdhütte або Erdhaus, або грузинські: див. Strzygowski: Asiens bildende Kunst, Abbildung 252. I.Schwieger, Kunst und Naturtatsachen, Armenica, B.I. 1926, S.79-89. Nolde, Reise nach Innerarabien, Kurdistan und Armenien im Jahre 1892, S.244 ff.
[2]. Бувають ще хати “глинобитні”, коли стіни виводять з глини, збиваючи глину між двома дошками. Теж роблять хати з цегли висушеної на сонці.
[3]. Правда, проїздивши в 1929 році від Любека до Берліна, я помітив у однім селі при станції Штрокірхен теж чотирисхильні дахи на деяких хатах, хоч і не на всіх, теж і в Німеччині.
[4]. В Росії ні такої покрівлі, ні таких дверей не зустрічається. Там дах завжди двосхильний.
[5]. К.Мощенко, на основі своїх дослідів зроблених на Поділлю в 1926 році, приходить до висновку, що селянське будівництво в околицях Кам’янця-Подільського своїм загальним типом є характеристичне для західньої України, наближається до будівництва в Галичині і відмінне від будівництва східньої України.
І тут, як і по інших частинах України, хата є справжнім твором мистецтва, але декоративні принципи тут інакші. Тоді, як на Полтавщині, скажемо, будівничий хати шукає архітектурних форм, добивається певного ефекту пропорціями мас, грою світлотіні (піддашки), мистецьким обробленням деталів (коники під стріхою, випущені кінці сволоків, різьблені лиштви, двері та інше), на Кам’янеччині, здається, вся увага будівничого ввернена тільки на красу даху та його мистецьке оброблення. Окрім даху та вікон, які тут часто-густо бувають ніби подвійні – двоє близенько одне біля одного, будівничий не звертає особливої уваги на інші частини хати. Закінчення будівлі, як твору мистецтва, бере на себе жінка-декоратор, справжній мистець. Вона викінчує будинок, підкреслюючи поліхромією всі складові частини будівлі, та оздобляючи їх орнаментом. Тут не побачите хати з піддашком, що дає глибоку тінь і відділяє дах від стіни, але зате побачите часто під стріхою широкий орнаментований фриз, що закінчує площину стін і відтінює стріху, і чи не навмисне цей фриз малюють на більш-менш темному сірому тлі, щоб тінь від стріхи, що падає на стіни, зробити ще густішою, ще інтенсивнішою.
Вікна і двері майже скрізь виділено з загальної площі стіни спеціяльним обрамуванням, кольоровою гладенькою смугою чи з орнаментом. Мисткиня прекрасно розуміє значення для фасади (чола) цих очей хати і вона ще підкреслює, ще поглиблює це враження; тоді ще додає над вікнами і дверима оздоби орнаментом, але в міру, не висуваючи його занадто, добре відчуваючи, що головну ролю має грати не оздоба орнаментом, а обрамування.
Само собою зрозуміло, що призьба, так би мовити, цоколь будівлі, не може бути не відтіненою; призьбу завжди помазано якоюсь більш-менш темною глиною і по краю, там, де сполучається з білою площиною стіни, ще підведено вузенькою смужкою більш яскравого кольору.
Таким чином, кожну складову частину будівлі підкреслено й виділено відповідно до її значення й ролі в цілому спорудженні, й одночасно все зв’язано між собою так, що являє собою один суцільний і гармонійний організм, до якого нічого не можна додати, та нічого й викинути з нього не можна.
К.Мощенко, Досліди селянського будівництва на Кам’янеччині. Коротке Звідомлення Всеукраїнського Археологічного Комітету за 1926 рік. Київ, 1927.]
[6]. Під час екскурсій по Україні я не раз бачив, що людина не розуміла, що то значить заборона якогось закону і жодними логічними арґументами не можна було її переконати, навіть заслання в Сибір і смерть не лякали, але коли до моїх арґументів будь-яка стара баба або дід додавали своє “не годиться”, це робило магічне враження і людина зразу ж погоджувалася.
[7]. Будучи студентом Московського університету в 1897 р., я зайшов до одного колеґи, який наймав мешкання (“большой светлый угол”) у якогось дворника (домовника) в центрі Москви. Його “угол” з вікном був за великою піччю. Там стояло ліжко і на ньому лежав хворий товариш. Я зараз на стіні спостеріг багато тарганів. “Чому ти не зметеш тої погані”, – спитав я його. “Боже, борони, – відповів він, – мене хазяїн зараз вигнав би з хати, коли б я забив хоч одного таргана, бо тут вірять, що це щастя”. Я не міг довго сидіти у цього товариша в таких умовах нечистоти і смороду.
[8]. Сумцов, Писанки, ст.204-206.
[9]. Останніми часами, себто в XX віці, нарід уже стратив розуміння різниці між крашанкою і писанкою, не розуміючи їх, і записувачі фольклору, в тім числі теж і Сумцов, бо не розуміли значення малюнків на писанках.
[10]. Парубки зберігали такі писанки, одержані від дівчат, дуже довго, часом декілька літ.
[11]. Село Голе, Равського повіту в Галичині. Д-р М.Кордуба (Зап.НТШ, ч.16, ст.180-181).
[12]. Село Пристань, Жовківського повіту. Д-р М.Кордуба, там само.
[13]. Це в селах Сушно, Полове, Вулька, Витків пов. Жовква. Д-р М.Кордуба, там само, ст.181.
[14]. Село Підгірці, повіт Золочів, там само, ст.180.
[15]. Село Голе, повіт Рава Руська, там само, ст.181.
[16]. Сумцов, Писанки, ст.240. Кіевская Старина, 1891 р., травень, т.V.
[17]. Писанку вважали святою і чудодійною вже з хвилини нанесення на неї орнаментів, і навіть воду, в якій вони були миті, вважали святою і її не сміли виливати в помиї, тільки під кущі квіток або під овочеві дерева, вірячи, що це допоможе для їх росту і врожаю.
[18]. Triquetrum, das in diesen Gegenden (Pamphilia) einheimische Symbol einer dreigestaltigen Gottheit, welche auf späteren Münzen dieser Stadt als Hecate Triformis erscheint. Ginder, Die antiken Münzen des Königlichen Museums in Berlin, S.68. Одна постать з цих трьох представляла Гекату як світле божество, нагадуючи Кібелу або Деметру.
Галерея ілюстрацій:
Книга “Орнаментація української хати” − PDF (RAR) − 15,5 Mb
Книга “Орнаментація української хати” − DJVU (RAR) − 2,6 Mb
