За виданням: Ренат Польовий. Кобзарі в моєму житті. – Київ: Діокор, 2003. – 109 с.
Про Георгія (Юрія) Ткаченка я дізнався спершу як про чудового художника-аквареліста, автора великої кількості картин під загальною назвою “Мальовнича Україна”, які є окрасою багатьох музеїв. Якось до художника в його київську оселю (Повітрофлотський проспект, буд. 74, пом. 27) завітали ми з братом Василем Польовим – художником із Москви. Було це влітку 1969 року. Саме тоді пізнав я Ткаченка і як бандуриста. З того часу, особливо після свого переїзду з Донбасу до Бучі під Києвом, я часто відвідував його, бував на виставках картин Ткаченка та концертах за його участю.
Народився Георгій Кирилович Ткаченко 5 травня 1898 року в слободі Глушкове Рильського повіту на Курщині. Глушкове – українське поселення на українсько-московському етнічному пограниччі, розташоване на лівому березі річки Сейм. На правому березі лежать російські села (як згадував Ткаченко, відкритої міжетнічної ворожнечі там не було, але також і приязні не було ніякої; психологічно ці два народи були настільки далекими, що ніколи не виникали змішані шлюби).
Батько працював ткачем, та, осліпнувши, рано втратив працездатність. Сім’ю утримувала мати, заробляючи поденною працею. Вона була релігійною і сумлінно дотримувалася українських народних звичаїв. Ці якості характеру і працелюбність допомагали сім’ї долати труднощі і не відчувати себе знедоленими.
З дев’яти років Юрій навчався в Курському реальному училищі, де завдяки педагогічному хистові учителя малювання Михайла Якименка-Забуги набув відчуття краси природи й мистецтва – і почав малювати. Під впливом гоголівського “Тараса Бульби” усвідомив себе українцем.
Згодом ним заопікувався його дядько – банківський службовець, який узяв здібного юнака з собою до Харкова. Тут Юрко вступив до художнього училища. У Харкові і познайомився юнак із мандрівними сліпими кобзарями, які тоді ще співали на базарах та площах, біля університету та політехнічного інституту.
Навчався він у відомого бандуриста Петра Древченка. В репертуарі мав думи про Марусю Богуславку, Федора Безрідного, Олексія Поповича, братів Самарських, про бідну вдову, історичні пісні про Морозенка й про козака Супруна, псальми про Кінець Світу, про Правду й Неправду та багато інших.
У 1922 – 1929 рр. Юрій навчався в Москві у ВХУТЕМАСі, після закінчення якого працював архітектором, проектуючи паркові комплекси. Проживаючи на чужині, принагідно приїздив в Україну, де збирав етюдні матеріали для своїх майбутніх картин. Лише з виходом на пенсію вдалося йому повернутися на Батьківщину, де він знайшов притулок на квартирі своєї племінниці в Києві. Тут він повністю заглибився у малярство. Багато мандрував Україною, з натури малював краєвиди, пам’ятки культури, архітектури.
Малювання було потребою його патріотичної душі. Бувало, продавав свої картини за невеликі гроші до музеїв. Мистецтво його – чисте, у ньому Георгій Кирилович ніколи не кривив душею. Якось він утаємничено показав мені крізь лупу на титульній сторінці енциклопедії Брокгауза і Ефрона емблему, що являє собою оповиту стрічкою земну кулю. Внизу між кінцями стрічки там було ледь видиме зображення шестикутної зірочки і кисті рук зі складеними в дулю пальцями. Спитав моєї думки, що б то воно означало? Я губився у здогадках, так само як і він. Георгій Кирилович сказав, що мав замовлення збільшено намалювати в кольорі це зображення. За роботу давали хороші гроші, які в той час були потрібні. Уже було й узявся до роботи, але, розглядівши оті “дрібнички”, відмовився її виконувати.
Бандура була ще одним його великим захопленням. Бандура старосвітська, гра на якій провадиться у харківський, а точніше, у зіньківський спосіб. Характерною особливістю цього способу є те, що бандура спідняком притискується до грудей того, хто грав, а резонатор звернений до слухачів, до яких таким чином линув звук від струн. На відміну від сучасної, так званої київської бандури, старосвітська давала можливість грати обома руками – як на басах, так і на приструнках, розширяючи тим самим виконавську спроможність кобзаря. Стрій струн такої бандури діатонічний. Вона має характерне (бандурне) звучання, необхідне для супроводу співу дум, псальмів, кантів. При так званому київському способі бандура ставиться на коліна виконавця ребром до грудей, права рука грає на приструнках, ліва – на басах, а звуки линуть у навкісному до слухача напрямку.
1969 року Георгій Ткаченко в числі невеликої групи уцілілих після більшовицько-московського погрому бандуристів увійшов до організованого при Музично-хоровому товаристві УРСР Об’єднання співців-кобзарів. Головою товариства було обрано Олександра Чумака, але фактично всіма організаційними справами заправляв колишній учасник перших радянських капел бандуристів Михайло Панасович Полотай. Ткаченко – людина надзвичайно лагідна і незлобива – характеризував його як натуру нетерпиму й амбітну. Полотай організовував концерти, в тім числі й виїзні, комплектував склади їх учасників. Дбаючи про належний “ідейний рівень” концертів, цензурував репертуар, наполягав на виконанні “радянського” фольклору. Пам’ятаю, як Полотай сказав мені, що збирається Ткаченка зовсім усунути від участі в концертах, мовляв, за схильність “вступати в дискусії” (зважаючи на притаманну Ткаченкові природну делікатність, можу собі уявити форму тих дискусій!).
Георгію Кириловичу Ткаченкові належить особливе місце в історії кобзарства. Поки він перебував на чужині, в кобзарстві відбулися, здавалося б, незворотні зміни. Разом із традиційними бандуристами комуно-московська влада фактично знищила й старосвітську бандуру та спосіб гри на ній – зіньківський, або ж харківський. Несподівано для себе Ткаченко виявив, що в усій Україні він єдиний грає по-старосвітському. Перспектива зникнення цього питомого українського бандурництва вжахнула його – і він заходився повсякденно про це говорити, доводити, переконувати, пропагувати його відродження.
Тоді запанувала київська бандура, яку Ткаченко вважав не бандурою, а новоутвором, що не має справжнього бандурного звучання. Ця “бандура” продукувалася музичними фабриками. На ній навчали грати в музичних училищах та консерваторіях. Звинувачував він у цьому майстрів-новаторів, що прагнули “удосконалити” інструмент до такої міри, аби вони здатні були відтворювати твори світової класики (за таке новаторство особливо діставалося знаменитому музичному майстрові Олександру Корнієвському). На переконання Ткаченка, для світової класики є відповідні музичні інструменти, а для українського народного мелосу придатна саме старосвітська бандура. Адже не прагнуть, наприклад, казахи збільшити на своєму струнному інструменті домбрі кількість струн, а для своїх національних мелодій обходяться двома чи трьома.
З музейної бандури XVIII століття Ткаченко зробив робочі креслення та опис. Написав підручник навчання на старосвітській бандурі (“пальцівку”). З’явилися у нього й кілька учнів, серед яких найздібнішими були науковий співробітник Переяславського історико-краєзнавчого музею Микола Товкайло, робітник Микола Будник та пожежник Сергій Радько. Їх я найчастіше зустрічав у Ткаченка. Вони навчалися на власноручно виготовлених інструментах. Відвідували його й капельні бандуристи. Ходив до нього за порадами Володимир Кушпет, який тоді почав працювати над відтворенням кобзи (кобза і бандура – різні інструменти: різний стрій, кількість струн і спосіб гри). Пізніше Кушпет написав і видав “Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах” [djvu], де є розділ гри на старосвітській бандурі Георгія Ткаченка.
Часті відвідини Ткаченка викликали роздратування чоловіка племінниці, який якось на моє прохання запросити до телефону Георгія Кириловича сказав: “Ви б уже не турбували стару людину!” Коли через деякий час я пояснив Ткаченкові причину припинення своїх візитів, він скрушно похитав головою: “Не зважайте на те, мій любий. Я тільки й живу спілкуванням з хорошими людьми”. Про прихильність бандуриста свідчили його слова, стиха сказані Федору Жарку стосовно мене: “То дуже патріотично настроєна людина”.
Ще до мого переїзду на Київщину, в будинку-інтернаті ветеранів сцени в Пущі-Водиці помер щирий приятель Ткаченка, відомий сліпий бандурист Єгор Хомич Мовчан, який, маючи подаровану йому інститутом етнографії фабричну бандуру київського типу, тримав її і грав по-харківському. Юрій Кирилович часто відвідував хворого. В одній із бесід Мовчан показав із-під ковдри свої опухлі сині з виразками ноги і впевнено сказав: “Це мені за моє лицемірство!” Ткаченко почав відраджувати Мовчана від такої думки. Яке, мовляв, за твоєю душею може бути лицемірство? “А дума про Леніна?” – була відповідь. Отже, його мучив гріх складення фальшивої думи “Була зима з відлигою”, за яку його постійно відзначали офіційні публікації.
Інколи моєю автомашиною ми їздили до Яготина, де в музеї виставлялися його картини, чи до села Крячківки слухати самобутній хор. А одного разу поїхали до села Лавіркова, що на межі Чернігівської та Сумської областей, до бандуриста Ігоря Рачка. Ігор був вражений старосвітською бандурою, її звучанням, особливо в супроводі до дум. А ще вразила її мала у порівнянні з фабричною чернігівською бандурою вага. Зрештою, він запалився бажанням придбати й собі таку. Місяців через 3 – 4 ми повезли Рачкові новеньку бандуру, зроблену київським майстром Сніжним, із надією швидкого ним її опанування.
Виявилося, що з усіх можливостей старосвітської бандури Рачок використав лише найнесуттєвішу – її малу вагу. Він перестроїв її на хроматичний лад, від чого вона втратила старосвітське звучання. Це засмутило Ткаченка, і він висловив Рачкові з цього приводу свій щирий жаль.
Із великою увагою і здивуванням слухав Ткаченко під час останньої нашої поїздки мої розповіді про дисидентський рух у країні, про академіка Андрія Сахарова, про генерала Петра Григоренка, Миколу Руденка тощо. Ткаченко щиро визнав, що нічого про це не знав, пояснюючи тим, що вже багато років перейнятий тільки одним – прийдешньою зустріччю з Богом.
У зв’язку з очікуванням кінця свого життєвого шляху турбувався Георгій Ткаченко місцем свого поховання. З цією метою ходив по київських кладовищах. Розповідав мені, що найбільше вподобав кладовище на Совках, бо розташоване в тихому негамірному місці. Непокоїло лише те, що було воно вже закрите для поховань. Тож він вирішив заздалегідь домовитися про своє поховання саме там. Для розмови з директором кладовища зібрав усі публікації в пресі про себе як про художника і бандуриста. Зрадів, що директор мав українське прізвище, був молодим, вродливим, із типово українською зовнішністю. Саме це підбадьорило Ткаченка на відверту розмову “як українця з українцем”. Але той слухав байдуже, не глянув на викладені перед ним матеріали і категорично російською мовою відмовив. “Мене й попереджали, що без великого хабара такі справи не задовольняються…” – закінчив сумно розповідь Георгій Кирилович.
Помер Георгій Кирилович 11 грудня 1993 р. у скрутний час. Громада не змогла зібрати коштів на місце для могили. Тому тіло його піддано кремації, а попіл розвіяно на Совському кладовищі. Пам’ятником йому залишилися кобзарські братства, що тепер наслідують старосвітське зіньківське бандурництво.
1998 року шанувальники таланту Георгія Кириловича Ткаченка відзначили його 100-літній ювілей. Хай пам’ять про славного мистця і музику навіки залишиться в наших серцях!
