Тим-то одяг карпатських гуцулів цілковито відрізняється від одягу наддніпрянців, а разом з тим має чимало спільного з традиційним одягом румунів, угорців та словаків. А одяг волинян має спільні риси з одягом їхніх сусідів – поляків та білорусів. І все це разом утворює розмаїтий цвіт народної культури.
У минулому, в умовах натурального господарства, коли одяг виготовлявся власноручно, він стійко зберігав традиційний крій і техніки оздоблення. На жаль, сьогодні у багатьох місцевостях, навіть сільських, зникає традиційний одяг, а там, де він ще зберігся (у бабусиних скринях), господарі не дуже його цінують.
Більшість жіночих мистецьких колективів, у тому числі й фольклорних, одягають довгі запаски та блузки, вишиті нерідко далекими від народних місцевих традицій квітами на рукавах і на грудях. На головах (часто з коротко підстриженим волоссям) або ж немає головного убору або ж однакові вінки, які особливо карикатурно виглядають на жінках літнього віку. Без коментарів і не здогадаєшся, звідки походить той чи інший колектив. Не віриться, що в тих краях нічого свого не збереглося, музейні дослідження показують інше: самі учасники та керівники мистецьких ансамблів часто не шанують свого місцевого вбрання і намагаються все переробити на один кшталт.
Народне вбрання – витвір декоративно-прикладного мистецтва. Всі складники народного одягу позначені фантазією народного майстра, позбавлені випадкового і штучного. У численних народних піснях зустрічаються відомості про те, хто і як виготовляв одяг, з якої сировини, як його носили, як до нього ставилися люди. Зокрема, відбилися такі процеси, як прядіння, ткання, оздоблення одягу, а також його крій, назви окремих деталей. У минулому власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині, і в заможній, і в бідній, мати привчала дочок змалку прясти, ткати, вишивати. Довгими осінніми та зимовими вечорами пряли дівчата вдома і на вечорницях, вишивали, пасучи худобу, а під час роботи багато співали, складали пісні про своє життя і працю.
Ось як у Тараса Шевченка:
У неділю не гуляла,
та на шовки заробляла,
та хустину вишивала,
вишиваючи співала…
Виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу — виснажлива праця, яку майже повністю виконували жінки. Особливо було важко їм у великих сім’ях, нерідко доводилося працювати ночами:
Ой пряду, пряду,
Спатоньки хочу,
Ой, склоню я голівоньку,
На білую постілоньку,
Може я й засну…
Головним невід’ємним складником народного вбрання є сорочка. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі згідно звичаю якомога більше сорочок, вкладаючи в цю роботу свій мистецький хист і вміння. Пізніше, потрапляючи в чужий дім, до свекрухи, молода жінка вже не мала часу вишити собі сорочку. Тим-то весільну сорочку, вишиту ще замолоду, старі жінки ще й тепер часто зберігають як найдорожчу пам’ятку, показуючи її дітям, онукам і залишаючи собі на смерть. На будень шили сорочки з грубого сірого полотна, а на свято – з тонкого. Хоч шити й вишивати уміли майже всі, проте в заможних родинах дівчата мали більше вільного часу й можливості для праці на себе, їхні сорочки були більше оздоблені. Соціальна нерівність відбилась і в одязі:
А у тих багачок
Та й по сім сорочок,
А у мене одна,
Та й та біла щодня.
Я звечора намочу,
Опівночі полощу,
А до світа уберусь.
Ще й до хлопців сміюсь!
Людям завжди було властиве прагнення до краси, тому гарний чепурний одяг вони носили з почуттям гідності. Навіть найбідніший селянин у свято прибирався у чистий одяг. У одній з пісень дівчина, коли її парубок порівнює з панною, не дуже тому радіє, бо в неї інший ідеал, і з гордістю відповідає:
А я не панна, я господиня,
В мене полотен повная скриня!..
Повная скриня полотен і сорочок — це не тільки ознака достатку, але й працьовитості. Про це йдеться і в народній пісні:
Кума до куми приходила,
Кума кумі говорила:
Позич, кумо, сорочечку,
Хоч плоскінну та додільну,
З широкими подолами,
З вишитими рукавами!
Кума кумі одказала:
Зима була, – чом не пряла?
Весна була, – чом не ткала?
Літо було, – чом не білила?
Осінь була, – чом не пошила?
Потяг до гарного одягу найбільше властивий молоді:
Ой мамо, люблю Гриця,
Люблю Гриця-чорнобривця,
Сива шапка до лиця,
Люблю Гриця молодця!
Або:
Кожух білий, комір чорний,
Хлопець гарний ще й моторний.
Або ще:
А в нашого Василя вишивані рукава,
Вишиваний комірець, і сам хлопець молодець.
Без уваги жіночий одяг не лишають і чоловіки, особливо коли помічають якісь недоладності:
Моя жінка знакомита –
Задрипана ззаду свита.
В Україні існують численні повір’я, звичаї та обряди, пов’язані з виготовленням та носінням сорочок. Дівчата часто вишивали сорочки та хустки своїм коханим, нареченим:
А вже ж тая слава по всім городочку,
Що дівчина козакові вишила сорочку.
Вишиваючи сорочку чи хустину протягом кількох днів, а то й тижнів, кожна дівчина встигала багато передумати про того, хто її носитиме, про його та своє життя. Тим-то так тепло і ласкаво сказано в пісні:
А на нашій юлойці
Всі купаві молодці.
Та нема купавшого
Над Василька нашого.
На йому кошулейка
Та як біль, біленькая,
Та як біль, біленькая,
Та як шовк тоненькая.
Не дивуйте мні, люди, –
Мені мати напряла.
Мені мати напряла,
А сестриця виткала,
А милейка пошила
Та й на мене наділа.
Малая нічка-петрівочка,
Та не виспалась наша дівочка.
Усю ніч не спала, біль сукала,
По горі ходила, біль білила,
Та до тої білі говорила:
Ой біле ж моя тонесенька,
Кому ти будеш вірнесенька?
Чи я тебе, біле, не білила?
Чи я тебе, біле, не золила?
Я над тобою, біле, ізниділа,
І всю петрівочку просиділа,
А я тебе, біле, шануватиму,
На великий празник надіватиму…
Насамперед, вишивали рукав та низ сорочки. Найпоширеніші узори – “ламана гілка”, “хміль”, “зірки”, “кривулька”, “безконечник”. На щодня жінки одягали чорну дергу або запаску, на свято – плахту “хрещату”, “червонятку”, “синятку” та ін… Плахти були повні (з крилами) і станки (пів-плахти). Поверх плахти одягали попередницю або запаску. Було також багато різновидів очіпків і способів вив’язування хусток. Носили різної довжини керсетки, оздоблені за допомогою аплікації або вишиття.
Чоловіча сорочка завжди заправлялася в широкі штани-шаровари. Взимку жінки одягали свити, юпки (різновид свити), кожушанки, кожухи, а чоловіки – жупани, киреї, кожухи. Взувалися жінки в чорні, червоні та жовті чоботи. А з прикрас обов’язковими були червоні коралі та дукачі. Такий в основному характер народного вбрання Наддніпрянщини…
Загалом, історично склалося так, що жіноче вбрання центральних областей стало образом України. Адже саме такою, у білій вишиваній сорочці і барвистому вінку з різнокольоровими стрічками та рясним червоним намистом на грудях знають її і в широкім світі, завдяки виступам Державного Українського народного хору імені Григорія Верьовки, ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших мистецьких колективів.
В українців, як і в багатьох інших народів, зберігся давній звичай ховати небіжчика в сорочці – “наряджати на смерть”. Для цього стара жінка заздалегідь готувала гарну сорочку:
Надінь мені ільняну сорочку,
Сховай мене в вишневім садочку.
Ніде, мила, льняної узяти,
Будеш, мила, в плоскінній лежати…
В багатьох селах і нині живе гарний звичай дарувати чоботи майбутній тещі на весіллі. Добрі чоботи та черевики в минулому мав не кожний, тому їх берегли і взували лише на свята та в церкву:
Ой надіну черевики
Та й піду я на музики.
Черевички мої,
Та й Іван при мені,
То ж то милий, то ж то любий
Сподобався мені!
Як ми вже зазначали, народний одяг кожної місцевості формувався під впливом природних, історичних, соціально-економічних умов. За особливостями народної культури, зокрема одягу, Україна поділяється на такі історико-етнографічні регіони: Середня Наддніпрянщина, Полтавщина й Слобожанщина, Поділля, Полісся, Карпати, Південь України.
ПОЛІССЯ. Регіон Полісся в минулому мав уповільнений суспільний розвиток через бездоріжжя, віддаленість від великих міст. Різні поселення жили відособлено, тож і характер народної культури в них різний. В одязі тут збереглося чимало праслов’янських рис. На Волинському Поліссі це “вуставкові” чоловічі й жіночі сорочки, з відкладним чи стоячим (пізніше) коміром. Рукава, комір і чохли святкових сорочок прикрашалися червоними суцільними або ж орнаментальними смугами, з вкрапленням вузьких синіх та жовтих смуг, витканих чи вишитих технікою “занизування” або ж “настилування”.
На Київському ж Поліссі, як перехідній території до Лівобережного Полісся та центральних районів, були поширені керсетки та картаті плахти. Майже на всій території Волинського Полісся поділ сорочки не виставлявся з-під поясного одягу. Тут, як ніде, довго зберігався в побуті жіночий головний убір – намітка, з різними способами вив’язування. Чоловіки носили сукняні шапки-рогатки, мегерки, шоломки, солом’яні брилі. Давні чоловічі сорочки за кроєм і оздобленням були подібні до жіночих, заправлялися у вузькі білі полотняні або з крапної тканини штани. В холод жінки та чоловіки одягали білі, сірі та коричневі свити (“до вусів”, “до заборів”), оздоблені вовняним кольоровим шнуром або вишивкою.
Побутували білі та коричневі кожухи вільного крою або до стану, оздоблені смушком, вишивкою кольоровими вовняними нитками. Підперізувались поліщуки вовняними кольоровими крайками та поясами. Ходили в ликових постолах, а також у чорних чоботях та черевиках.
Народне вбрання Лівобережного Полісся за кроєм та оздобленням має багато спільного з одягом центральних районів України. В жіночих сорочках – круглий призбираний виріз горловини, виставлявся щедро оздоблений поділ сорочки. Давні чоловічі й жіночі сорочки вишивали біллю. Носили тут картаті плахти, вовняні запаски, різноманітні широкі спідниці, в деяких районах з пришитими нагрудниками. На відміну від Правобережного Полісся свити й кожухи тут мало оздоблювались.
Крім наміток, жінки носили різноманітні очіпки, доморобні та крамні хустки, а чоловіки – смушеві шапки та солом’яні брилі. Взуття було таке ж, як і на Правобережному Поліссі.
З такої загальної характеристики одягу великого за територією регіону Полісся, випливає, що одягаючи мистецький колектив, слід зважати на місцеві особливості. Літник не можна переносити на схід, далі від Київського Полісся, так само плахту не слід одягати колективам Житомирщини і далі на захід.
ПОДІЛЛЯ за характером народної культури можна умовно поділити на Західне, Східне та Подністров’я. Для одягу північних районів Подністров’я властивий чорний колір вишивки на сорочках та поясний незшитий одяг – горбатка. На південному Подністров’ї – червоний колір горбаток і вишивок на сорочках і горбаток-гунь. Для всього Поділля характерна одноколірна та у вузькі кольорові смуги горбатка. На півночі Західного Поділля, як і на Правобережному Поліссі та Волині, носили літники з запасками. В давніх подільських сорочках, крім рукавів і на грудях, вишивали поздовжніми смугами і спинку сорочки. Найпоширенішими техніками вишиття були тут лічильна гладь, низь, мережка, пізніше – вишивка бісером. У кінці ХІХ ст. горбатку витіснили спідниці, замість фартуха підв’язувалися хусткою. Жіночі свити рясно призбирувалися по талії, а гуньки розширювалися донизу. Одяг Поділля в суміжних районах мав спільні риси з одягом Буковини, Покуття, Волині.
У Карпатах та Прикарпатті ледве чи не кожне село має свій одяг. Для гуцульського жіночого одягу характерні сорочки з рясним призбируванням біля горловини, запаски червоного та інших кольорів. Жіночі кептарі й сардаки подібні до чоловічих. Порівнюючи з поліськими, прикраси гуцулок багатші: дукачі, згарди, шелести, різноманітне намисто, чільця для дівчат. Гуцульська сукняна гуня нагадує плащеподібний одяг княжої доби. Гуцулки на очіпок одягали перемітку, рантух, хустки. Доповнюють одяг жінок вовняні сумки – тайстри, у чоловіків – шкіряні тобівки.
Бойкині, подібно до поліщучок, носили рясно призбирані біля пояса білі спідниці. В холод одягали лейбики, курти, бунди. Очіпки оздоблювали по-різному. Вони обов’язково входили у весільний посаг нареченої. Як і гуцули, бойки носили шкіряні постоли.
ЛЕМКИНІ носили короткі сорочки і спідниці (фартухи), поверх них – вишиті запаски. З плечового одягу у лемків є лейбики, камізельки. Жіноча сорочка Закарпаття має рукав, унизу призбираний, що розходиться ліхтариком. У багатьох районах до сорочки одягали “плат” – фартух. Сорочки вишивали на рукавах, на плечі та зап’ясті. Як і по всій Україні, зимою одягали кожухи й гуні.
Окремого розгляду заслуговує Південь України з численним робітничим населенням (вихідців з різних областей України та Росії). На півдні свого часу поселилося чимало сербів, греків, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Проте українці все ж переважають, вони ж найкраще й зберегли свій традиційний одяг. Великий вплив на селянський одяг Півдня України мав одяг робітників. Разом з тим, в одязі робітників були помітні впливи селянського. Додільна сорочка з домашнього або крамного полотна найчастіше вишивалася червоно-чорними нитками хрестиком. Керсетки, спідниці, хустки виготовлялися з крамної тканини. За кроєм, способом носіння одяг Півдня України найближчий до одягу Центральної України.
Поряд із домотканою матерією, яка переважала в сільському побуті і використовувалась для пошиття одягу, була й так звана крамна, купована матерія фабричного виробництва:
Брешете, дружки-панянки!
В мене сорочка з китайки,
Мене мати виряджала,
Із скрині сорочку давала.
Китайка (шовк) була дорожча від полотна і нерідко становила предмет гордощів сільських парубків і дівчат:
Що на дівочках плаття –
Все клин та китайка,
Все клин та китайка
Да зеленая байка.
Або:
Там дівчинонька хусточки шила,
Та шила хусточки із китаєчки.
З кінця ХІХ ст. у побуті села з’являється також коленкор (перкаль) – біла бавовняна тканина фабричного виробу. Відбувається посилений вплив на село міської культури.
З дорогих, переважно заморських тканин, з давніх-давен шила одяг козацька старшина:
Оце ж тобі, пане Саво,
Сукні-адамашки,
Що ти нажив, вражий сину,
З козацької ласки!..
Отже, маємо чим пишатися і що показати людям. Але постає питання: як зберегти цю багату культурну спадщину, щоб вона не лежала мертвим скарбом у фондах музеїв? Це тема окремої розмови, а тут ще раз наголосимо: насамперед, про народний автентичний одяг мають постійно дбати аматорські фольклорні ансамблі, які є в кожному районі і культивують народну пісню, танець і звичаї свого краю. Саме тут, на сцені, народний одяг вигравав би всіма барвами, надаючи колективам яскравого святкового вигляду.
І це справа реальна, прикладів є чимало. Адже зрозуміло, що до одягу фабричного, купленого в крамниці, не можемо виявляти такої уваги і шанобливого ставлення, як до виготовленого власноручно. Це майже те саме, що порівняти випадкового перехожого з родичем або сусідом. Чи не в цьому криється одна з причин того, що купованим одягом люди особливо не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинної моди? Та й справді, які спогади чи асоціації може викликати стандартизований костюм, виготовлений хтозна-де і хтозна-ким? Якщо ним і дорожить наш молодий сучасник, то хіба лише через емблему модної закордонної фірми. Але вийде костюм із моди, і його викинуть без жалю. Реліквією він не стане.
Останніми роками спостерігається підвищення інтересу широкої громадськості до традиційного народного мистецтва. На ярмарках та виставках народних ремесел в музеях народної архітектури та побуту, на святі “Країна мрій”, що на Співочому полі Києва вишиванки користуються підвищеним попитом як серед людей літнього віку, так і серед молоді. В якійсь мірі це має, ми б сказали, демонстративний характер і показує, що українці, навіть в урбанізованому російськомовному оточенні все ж пам’ятають, хто вони є, і не мають бажання перетворюватися на безлику стандартизовану людську масу…
