Народні картини Козаки Мамаї – Платон БІЛЕЦЬКИЙ, 1997

Кримський Запорожець (Козак Мамай). Кін.18-го – І пол.19-го ст.

Платон Білецький. Народні картини Козаки Мамаї // Журн. Родовід. – Київ. – 1997. – Ч.2(16). – С.28-35. – PDF.

Слід зважити на те, що на час написання автором цієї статті давніх зразків народної картини “Козак Мамай” у науковому обігу було значно менше, аніж сьогодні. Тут подана сучасна вибірка тематичних ілюстрацій.

Не лише в Україні, а повсюди, де б не опинялися нащадки вільних козаків-запорожців, улюбленою прикрасою їхніх хат були мальовані на полотні олійними фарбами картини, що звалися “козаками-мамаями”. Можна їх було бачити по українських селах ще у 1930-х роках.

Моє особисте знайомство з такою картиною відбулося в селі Білики на Полтавщині, коли я мав років 15-16. Запросив мене один дядько до своєї хати. Стара хата, на крокві надпис: “Цей будинок спорудив раб Божий Василь Коба року Божого 1877”. На стіні, дивлюся, картина висить у простій дерев’яній рамі, теж стара, почорніла від часу. Бачить господар, що я зацікавився, та й каже: “Ось тут щось написано, а що – мені того не знати. Може, ви, люди освічені, прочитаєте?” Дійсно, на картині був довжелезний напис церковно-слов’янськими літерами, для мене незвичними. Пробую розібрати і читаю: “Ага, читаєш, мати твою…!” Засоромився, а господареві того тільки і треба було…

Домінік П'єр Де ля Фліз. Розбійник Мамай. 1854 У розкішному виданні “История русского искусства” під редакцією І.Е.Грабаря, у томі, присвяченому живопису 17-18 ст., вміщено було статтю про українське мистецтво, яке, звичайно, у мистецтвознавчих працях не згадувалося. Там і про “мамаїв” побіжно сказано презирливими словами: мовляв, “належать вони до числа творів вкрай наївних і брутальних”. З таким ось тавром увійшли улюблені народні картини до історії світового мистецтва, а зганьбив їх взагалі-то досить обізнаний мистецтвознавець Кузьмін. Щоправда, згадувалися наші картини й раніше: в “Записках о Южной Руси” Пантелеймона Куліша, доктор Деляфліз, наполеонівський офіцер, який перейшов на російську службу, інспектуючи “державних селян” на Україні, записав народну розповідь про гайдамаку Мамая і змалював у своєму подорожньому альбомі картину з його зображенням (поряд з козаком на ній сидить песик – єдиний у своєму роді варіант композиції).

У О.Скальковського в розвідці “Мамаї” про художній бік картин не йшлося. А в монографії К.Широцького “Убранство украинского дома в прошлом и настоящем” (PDF) йдеться про “мамаїв”, і проведена аналогія між ними та іранськими мініатюрами.

У роки громадянської війни у Харкові виходив часопис “Творчество”, в якому вельми освічений художник-ліногравер К.Е.Костенко опублікував статтю про “мамаїв” [Костенко К. “Мамай” и “Предместье Запорожской Сечи” (к иллюстрациям) // Творчество. — Харків, 1919. — № 4. — С.28–29], де порівняв їхній колорит з улюбленими венеціанськими живописцями доби Ренесансу сполученнями барв. Іранська мініатюра, венеціанський живопис – то є загальновизнані видатні явища світового мистецтва. Отож, і наші “мамаї” біля них? Так! Бо ж цих картин обмаль залишилося (кажуть, екзотичних сувенірів), та й власники не дуже-то їх берегли, замінюючи розфарбованими аніліном фотографіями красунь і красенів у декольте та фраках з підписами: “Люблю тебя, как ты меня!” Добре, якщо на всій нашій планеті залишилося зараз яких-небудь сто картин. Невідомо чому вони до порівняно недавнього часу вважалися проявом українського буржуазного націоналізму і ховалися у музейних фондах. Коли ж потрапляли до експозицій, то з рядками написів, заклеєних папером (лякало слово “жид”).

Удруге зустрівся я з “Козаком-мамаєм”, гостюючи у відомого київського професора, знавця давньої української літератури, друга мого батька, – Сергія Івановича Маслова. Висів собі на стіні чорний, та ще й прострілений якимось бандюгою при погромі фамільного хутора Маслових у героїчні революційні роки. Коли Сергій Іванович помер, я придбав цю фамільну реліквію у його родичів за триста карбованців, на згадку про добру людину, хрещеного батька моєї дочки. Віддав у реставрацію. Засяяв народний витвір фарбами – венеціанськими, яскравими, милуючими око. Повісив над своїм письмовим столом, на якому стояла у мене, між іншим, японська статуетка Будди. Звернув увагу на схожість поз. Потім замислився над тим, що це: випадковий збіг, чи, може, існує якийсь таємничий зв’язок між далекосхідним твором і нашими “козаками-мамаями”?

Мамай – славной козак. 19 ст. Зі Сходом перегукується козак вже своїм іменем (Мамай – татарський хан). В околицях колишної Запорізької Січі є річка Мамайка та Мамай-Сурка, вираз: “Піти на мамая” – тобто вдатися до чогось дуже ризикованого. Типових для українських степів “кам’яних баб” (половецькі середньовічні статуї) в народі теж звали “мамаями”. Хан Мамай – ворог українців, але часи, коли його орди нівечили та грабували Україну, вбивали або гнали в неволю її мирних мешканців, давно вже відійшли у минуле, а пам’ять про Мамая, як-не-як хороброго вояку, жила в народі і переплуталася з пам’яттю про героїв-козаків. Могло ж таке статися, чому б ні? Слово “козак” – тюркського походження і означає вільну людину, мешканця степів, який нікому не кориться та швендяє верхи неозорими просторами (“казах” – теж назва степовика). Мимохіть згадаємо, що у грузинській мові слово “мамалікаці” означає “батьків”, “мужній” (може, і це не випадковий збіг?).

Отак собі розмірковуючи, написав я розвідку “Козак-Мамай” – українська народна картина”. Виявилося, однак, що написати порівняно легко, а ось видати – майже неможливо, даремно, що була у мене і міцна протекція в особі мого батька-академіка. У Киє–ві з цією справою так-таки і не пощастило, але знайшлися розуміючі люди у Львові. Побачила світ моя книжечка у видавництві Львівського університету, видана, щоправда, накладом автора, що на титульному аркуші не було зазначено. З’явилися схвальні рецензії як у нас (М.Рильського, О.Ільченка), так і у Чехословаччині (М.Мельникової-Папушкової). Як кажуть, з посміху люди бувають.

І дійсно, завдяки мамаям став я кандидатом мистецтвознавства. А почалося моє з ними знайомство з прочитання глузливо-лайливого напису… Потім якось надибав ще одного “мамая” з подібним написом, але ж тільки одного (мабуть, вони не часто траплялися). А ось чарочки срібні та олив’яні з мамаями і рядками “сороміцьких” пісень бачив часто-густо.

Козак Мамай. 18 ст. Підписи під зображеннями козаків, як правило, починаються так: “Хоч ти на мене дивишся, та ба не вгадаєш відкіль родом і як зовуть нічичирк не скажеш, так зовуть, як на якого налучиш брата: жид з біди за рідного батька почитає, милостивим добродієм ляхва називає, а ти як хоч назови – на все позволяю, аби лиш не крамарем, бо зате-то й полаю…” Це звернення є пародією на епітафійні написи під портретами козацьких полковників, обозних, сотників та іншої старшини, які починаються в таком ж роді: “Ось ти на мене поглядаєш і відати бажаєш як звуть, в якому чині…” Козацькі портрети – виключно старшинські, а теоретично жоден член козацької громади, у якій всі рівні, не мав права на особисте уславлення. Старшини намагалися себе увічнювати за прикладом польських магнатів. Козацько-старшинські портрети, як і мамаї, – явище вельми своєрідне. їм я присвятив свою докторську дисертацію. Ось як істотно збагатило мене наше козацтво!

Гумористичний елемент до мамаїв вносять підписи, а на картинах запорожці серйозні, ба – навіть сумуючі. Чого б це? А ось чого: козак – це колишній мирний селянин-землероб, якого лише лихі обставини примусили взятися за зброю, піти на війну, залишивши хату з родиною напризволяще. Недаремно говориться у народній пісні: “Знати, знати козацькую хату, вона не тинькована, гонтом не вкрита, призьба не підсипана, у запічку ані зернятка, сидить в ній козацька жінка околіла, а з нею дитятка…” Гульня, пияцтво, солоні й перчені жарти, залицяння козака до шинкарки Хвеськи, – все це лише ховає його душевний біль і тугу за рідною хатою. Справжні ж його думки і почуття сумні, трагічні. Пригадую лише одну картину з веселим козаком (Чернігівський музей). Перед ним не штоф з оковитою, як на інших картинах буває, а кошик з виноградними гронами – символ страждань Христа в українському іконописі. Цей козак, як і чимало інших, зайнятий війною зі шкідливими комахами. У підписі герой скаржиться, що постарів, знесилів: “Тепер і воша сильніша за ляха здається, плечі і нігті болять, як день поб’єсся…” Цей сумний підпис, контрастуючи з веселістю козака, викликає гумористичний ефект. А бувало, малювали старого й сумного козака, додаючи розвеселий підпис про його невичерпну молодечу силу…

Козак Мамай. 19 ст. Частіше козаки не воюють з комахами, а грають на бандурі, сидячи під дубом, на гілках якого розвішена їхня амуніція: шабля, мушкет, рідко – порохівниця, пістоль, сумка; на другому плані – прив’язаний до списа, уткнутого в грунт, випасається вірний товариш козака, його “кінь баский”, “коняка-розбишака”. Інколи на дереві бачимо картуш з гербом козака – конем (запорожці бували нерідко на польській службі, чому в підписах зустрічаються слова про ляхів, що вгадали єство козака і подарували йому коня).

Геть усі складові частини композицій наших картин є образотворчими символами: зброя – постійна готовність до бою з ворогом, бандура – заповітні мрії козацького люду.

Павло Миколайович Жолтовський, видатний знавець українського старожитного мистецтва, який писав про мамаїв, коли автор цих рядків ще пішки під стіл ходив, вважав, що картини є своєрідним переможним гімном, який народився за часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Чому ж цей козак не мчить на коні, не рубає шаблею ворога, не протинає його списом, а втомлений перепочиває у затінку дуба після виснажливої подорожі степовими неторованими шляхами або, ймовірно, – двобою з турком чи ляхом? Ми вже казали, що козак аж ніяк не агресивна, а миролюбна людина. Невже у картинах висловлювалося йому співчуття, а не захоплення його подвигами? Проте виходить, що таки висловлюється співчуття, а не уславлюється його безмежна відвага, здатність на самопожертву заради братів і сестер.

Вищезгаданий Скальковський розповідає про козака-гайдамаку на ім’я Мамай, що громив замок містечка Сміли, був страчений, а справу його продовжував інший гайдамака, який одягнув капелюха загиблого героя і назвався його ім’ям. Можливо, існував такий гайдамака, але ж не зрозуміло, чому з усіх інших народ обрав для уславлення його ім’я? Його, а не Ґонти, не Залізняка?

Козак Мамай. 19 ст. Цікаво знати, й чому козаки на картинах називаються різними іменами – Баняк, Палій, Хома, Чалий, а ім’я Мамай бачимо лише на одній картині (зі збірки Петра Панча, зараз – в Архіві-музеї літератури та мистецтва)? До тогож – у словесному українському фольклорі немає ні пісень, ні переказів про Мамая, принаймні не згадується. На картині зі збірки Панча написано: “Мамай із Жалкого”. Жалке – мабуть, назва зараз зниклого з карти України села. А ось Мамай тут, певно, не ім’я, адже з тексту випливає, що мамаї бували і по інших селах. Отже, не лише запорожців, а й гайдамаків у народі звали мамаями. Це підтверджує і картина, на якій єврей, спійманий у лісі гайдамаками, звертається до бандуриста: “Змилуйся, пане мамаю, ні копійочки грошей не маю!”, а той йому відповідає: “Мені твоїх грошей не треба, за таких, як ти, платять спасенієм з неба!” (Національний музей українського образотворчого мистецтва, Київ). Отож, мамай – не ім’я певної особи, а назва козаків, що перейшла і на їхніх спадкоємців – гайдамаків.

Гайдамацьку розправу над шинкарями-євреями бачимо на кількох картинах, – і це природно, оскільки малювалися вони, коли пам’ять про Коліївщину ще була свіжою (жодної картини, старшої за початок XIX ст., не збереглося). Чому ж не малювали козака-вершника, козака в бою, козака-переможця? Висловлювалося припущення: тому, що майстрам, авторам картин, важко було впоратися з малюнком вершника, та ще й у русі. З цим не можна погодитися, адже ж малювали-таки іконописці святого Георгія, вершника, вражаючого змія. Отож, не у слабкості сільських малярів справа, тим більше, що багато мамаїв мальовано вправною рукою. Розв’язати це питання допомагає дивовижно стала композиція картин, які, очевидячки, відтворювали давні першовзірці, а не компонувалися щоразу наново.

Уперте повторення в усіх варіантах композицій сидячої постаті, яку оточують (а то й ні) порівняно маленькі фігурки інших козаків, що рибалять, полюють, варять у казанку на вогнищі борщ або куліш, танцюють, підвішують корчмарів догори ногами, головою вниз, наводить на думку: в першоджерелі була сидяча постать, до якої згодом додавалися атрибути козака і зображення його друзів та ворогів. На картині зі збірки Панча бачимо козака, що б’є булавою уніатського попа, польського жовніра, що стріляє у козака з рушниці (без наслідків), і, нарешті, козака у смертельному зашморзі (звичайна доля гайдамацька). Поки все це відбувається, бандурист грає собі та грає (його постать зовсім з іншими персонажами не зв’язана).

Є і такий варіант: з козаком стоять дівчата – Гапка та Маруся в українських строях (підпис: “Сидить козак під вербою, держить кобзу під полою, грає, грає, виграває, жалібно співає – чужі жінки, як ластівки, моя жінка, як жидівка”). Ще й така є картина: з дерев якісь чоловічки у кашкетах стріляють у спину козакові з пістолей, а він не звертає на ворогів жодної уваги, бо вбити його звичайною кулею неможливо, а тільки срібною, чаклуном заговореною (цей мотив навіяний народною п’єсою “Про жидівську війну”).

Козак Мамай. Поч.19 ст. Події тих часів відбивалися у картинах: після ліквідації Січі було створено з колишніх запорожців Чорноморське військо, – відповідно чорні мундири цього війська з’являються на козаках замість колишніх жупанів і кунтушів. Козак старих часів грає, а під звуки його бандури танцює чорноморець з дівчиною, судячи з її вбрання, перемальованою з якоїсь голландської гравюри. Пан у вбранні початку 19 ст. частує козака горілкою, той не бере, не звертає на пана уваги (підпис: “Житіє козацькоє з ляхом разговор”). Подібний мотив бачимо у вертепній інтермедії “Пан та коваль”, у якій пан у пропонує випити, а той категорично йому відмовляє. Як бачимо, п’єси-вертепи народного театру впливали на композиції картин. В іншому випадку чорноморець підносить келих за здравіє своїх друзів, серед яких (показово!) бачимо і єврея у національному строї (за те, щоб одягатися за своїм звичаєм, євреї мусили сплачувати чималенький податок, який встановив київський генерал-губернатор Д.Г.Бібіков, що його Шевченко називав Капралом Гавриловичем Безруким). Є ще й інші варіанти композицій, зокрема без жодного антуражу, але геть у всіх козак або грає на бандурі, або чавить комах між пальцями: або бандурист, або сидячий у буддійській позі “дх’яні мудра”, очевидячки, й був на тих картинах, від яких пішли наші мамаї.

Козак Мамай. Кін.18 − поч.19 ст. Якщо це були буддійські ікони, то на них можна було часто бачити Будду в позі “дх’яні мудра”, інколи й музику. Значення специфічно буддійської пози, стулених пальців не буддисту не зрозуміле. Отож і могли його витлумачити згідно з обставинами козацького побуту (просмолювання сорочок не виганяло комах, доводилося їх чавити, складаючи пальці на зразок “дх’яні мудра”).

Але ж виникає питання: звідки в Україні могли з’явитися буддійські ікони, та ще й у такій кількості, що народ запам’ятав їх навіки? Виявляється, що в кибитках кочовників-завойовників тібето-монгольські ікони не лише могли бути, а й, безумовно, були. Вільгельм де Рубрук (Рубруквіс, Рюісбрук) 1253 року в зв’язку з хибною чуткою, згідно якої монгольський хан Мангу прийняв християнство, вирушив до нього з дипломатичною місією імператора Людовика IX. У книзі Рубрук докладно описав свою подорож, маршрут якої пролягав через Україну, де він бачив ікони тібетського письма. Йому пояснили кочівники, що це портрети поважних померлих, замовлені рідними після їхньої кончини: або самі не знали, кого на картинах зображено, або Рубрук щось наплутав. Так і українці могли свого часу брати ікони за портрети хоробрих завойовників, яких згодом ототожнили з козаками. Зайвим підтвердженням справедливості цієї гіпотези є вираз обличчя більшості мамаїв, пронесений копіїстами крізь віки: козак примружив очі, на вустах його затаїлася типово буддійська ледь помітна посмішка. У лавах батиєвих військ воювали не лише татари, які сповідували іслам, а й буддисти-ламаїсти, уйгури та інші монгольські племена, у чиїх кибитках були ікони засновника їхньої сексти – Дзунхави у позі “дх’яні мудра”. Ось звідки пішли наші українські мамаї!

Сцена з загиблим воїном. Близько 7 ст. до н.е. Є ще давніша аналогія їм: скіфо-алтайська золота бляха, вірогідно, сьомого століття до н.е. з сибірської колекції Петра І, в якій бачимо і сидячу постать людини, стриженої “під макітру”, і коня, і дерево, і повішену на ньому зброю. Проте, звичайно, цей твір генетично з мамаями не пов’язаний: він доводить, що у побуті кочівників-степовиків, якими були і алтайські скіфи, і українські козаки, протягом віків істотних змін не відбувалося, і відпочинок у затінку дерева лишався щасливою, бажаною метою. Зображення бандуристів, хоч і не настільки розповсюджене у мистецтві степовиків, все ж стало українською традицією, бо спів під акомпанемент бандури, кобзи, що походять від половецького тюрбана, був типовим для козацького побуту.

Картини копіювалися з оригіналів, які вважалися достовірним відтворенням козаків, будь-які вигадки та фантазії художників були недоречні, як і в іконописі, де зображення Христа походить від його Нерукотворного образу (він відбився на хустці, як Христос приклав до обличчя, і вельми схожий на обличчя, закарбоване у мить воскресіння на Туринській плащаниці – тканині, в яку загорнули тіло Розіп’ятого). Богородицю з дитятком (типу Одигітрії) малювали за портретом, виконаним апостолом Лукою з натури. Ось вона звідки, на перший погляд дивуюча, стала традиційність і іконопису, і козаків-мамаїв, що вважалися єдино правдивими козацькими зображеннями! Козакам-мамаям не вклонялися і не молилися, як іконам, але їх шанували, як своєрідні пам’ятники героїчним часам козацтва. Спис з “прапорцем” на вістрі, що його бачимо у картинах, – глибоко змістовна деталь, що відтворює історично достовірну реалію: поховавши товариша, насипали, носячи шапками землю, курган над його могилою, встромлювали замість хреста спис з прапорцем, – ось так і насправді козаків ховали. Значення своєрідного надгробка, краще сказати, живописної епітафії, виключало веселий настрій, – от і були картини елегійним сумом.

Козак-бандурист. 1928 р. Малювали козаків не лише у вигляді станкових картин. Свидницький у романі “Люборацькі” згадує “мальовану корчму з мамаями на віконницях”. У Черкаському музеї зберігаються двері з зображенням мамая. А відомий письменник Олександр Ільченко у вступі до роману “Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця” розповідає, буцім у дитинстві залізав до скрині, на кришці якої був Мамай намальований, і роздивлявся його (маловірогідно, що козака малювали на внутрішньому боці кришки). Уже в XX ст. з’явилися картини з зображенням козака-вершника, який, їдучи, грає на бандурі. Є їх два примірники, обидва з підписом Стовбуненка (нема чого казати, що ситуація неприродна – грати їдучи, – бо при цьому не можна тримати узду й управляти конем). Показово, що Стовбуненка інші малярі не наслідували, малювали козака, як сотні років тому.

Тарас Шевченко. Дари в Чигирині 1649 року. 1844 Крім свого змісту, походження і назви, прикметні мамаї ще й неабиякими художніми якостями: і колоритом, і випискою реалій, і ритмікою, побудованою на варіаціях плавних колоподібних ліній. Українські художники-професіонали як несвідомо, так і свідомо сприймали символічне мислення і стилістику народних сільських малярів. Насамперед це стосується Шевченка-художника. Він ніде не згадував ці картини, але, безумовно, бачив їх у великій кількості ще в дитинстві та юнацтві (не випадково в офорті “Живописной Украины” він на стіні вітальні Богдана Хмельницького вмістив популярну народну картину як типову ознаку козацького побуту).

Тарас Шевченко. Катерина. 1842 Картина Шевченка “Катерина” побудована за композиційною схемою мамаїв і така ж, як вони, символічна – уособлює спаплюжену Москвою Неньку-Україну; дуб – її силу; селянин, що стружить ложки біля куреня під дубом, – народ, що, співчуваючи матері, не в силах їй нічим допомогти; москаль-вершник, що накоїв на Україні лиха, а тепер дере геть, – Москву, головного ворога України; гілочка дуба, кинута на курний шлях, – надламану силу України. Цілком у дусі мамаїв!

Та найвражаючіші наслідки впливу мамаїв на Шевченка бачимо у серії його малюнків “Притча про блудного сина”. Він збирався, за його словами, створити сатиру на “півдикий російський середній стан”, бажано “добру й розумну, як “Сватання майора Федотова” і “Свої люди – порозуміємось” Островського, але під впливом оточуючої дійсності, муштри, пияцтва, тортур, в’язниць, цвинтарного мовчання в його уяві з’явилися “картини, здатні роздерти душу” (вираз Шевченка). Герой серії – “людина взагалі” (недаремно він у будь-яких ситуаціях зображується напівоголеним) – нічого відворотного у своїй зовнішності не має, а в одному з малюнків є автопортретом самого художника. Постать героя, як і в мамаях, в усіх малюнках на першому плані, решта елементів у середині композиції є символами його побуту, атрибутами, що характеризують його вдачу (як і у мамаях).

Тарас Шевченко. Програвся в карти. 1856-1857 …Блудний син програвся в карти. Партнер несе закладати до шинку його верхній одяг. Герой, як козак на коні, сидить на лаві у хвацькій позі. Біля нього символ його звичаю – свиня. На другому плані – крамничка, з якої сумно дивиться старий крамар, із співчуттям поглядає хлопчик-жебрак під смугастим верстовим стовпом (символ Росії часів Миколи І).

…У генеральському капелюсі стоїть у корчмі, спираючись на лівер (корчемну зброю), “як переможець на шаблю”, герой, який став “корчемним генералом”, тут-таки його “військо”, напів і вщент п’яне. У глибині корчми, біля стойки, з-за якої корчмар відпускає горілку, бачимо стареньку, що привела “причастити” хлопчика-жебрака оковитою.

… У напівзруйнованій стайні спить герой зі своєю подругою свинею і недопитою карафкою горілки в руці, над його головою ярмо і зашморг: прокинеться – і обере, що більше сподобається. Тим часом півень віщає початок нового дня. У долині корчма і, вірогідно, її власники – пристойно вдягнені чоловік і жінка… Цвинтар. Ніч. Пугач – символ нещастя. Руїни склепу. Герой у позі мамая сидить біля могильної плити і чавить, подібно до нього, комах.

…Казарма. До нар закрученими назад руками прив’язаний солдат. Його покарано: у роті в нюго кляп, аби мовчав, як всі народи Російської імперії від “молдаванина до фіна”, бо “благоденствують”!

…Сцена приготування до “проведення крізь стрій” і побиття “шпіцрутенами” солдата, напередодні за щось закутого у кайдани. Удалині видніється Новопетровська фортеця.

…В’язниця. На холодній кам’яній підлозі сидить в’язень, схожий на Шевченка обличчям. Сумно, безмежно сумно і безнадійно дивиться. До нього ланцюгом прикутий інший в’язень.

…Лісова хаща. Розбійник щойно зарубав героя, зняв з нього хрестика і поспішає до товаришів похвалитися своєю здобиччю, як у євангельській притчі: Бог-Отець прийняв до себе блудного сина, але той, як ми бачили, нічого лихого, крім того, що пив забагато, нікому не робив.

Корчма, стайня, цвинтар, казарма, тюрма, вертеп розбійників-убивць, – такі символи самодержавної Росії намалював Шевченко. З гнівом і ненавистю, співчуваючи герою, “несвідомому негіднику” (вираз Шевченка), намалював, закликаючи не до виправлення звичаїв напівдикого російського міщанства, а до повалення вбиваючої людину катюжної влади. Такої революційності, подібної сили пристрасті, таких вбивчих узагальнень в усьому світовому мистецтві його часу сягали тільки Франсіско Гойя в офортах “Капріччос” та Оноре Дом’є у композиції “Вбивство на вулиці Транснонен”. А підґрунтя “Блудного сина” Шевченка – український фольклор, козаки-мамаї зокрема!

Формальну, суто мистецьку красу в загостреному тлумаченні відтворив Георгій Нарбут (обгортка часопису “Мистецтво”, обкладинка збірки віршів Володимира Нарбута “Алілуя”). Художній сенс і принаду наших народних картин він збагнув раніше за вчених-мистецтвознавців.

Ось такі наші Мамаї!

 

26 серпня 2018   (оновлено 29.08.2018)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ     Концепція:           Заняття, ремесла: