Стаття “Традиційні техніки покриття дахів на Бойківщині” – Михайло МАТІЙЧУК

Хата 1841 р. з Бойківщини. НМНАПУ

Михайло МАТІЙЧУК. Традиційні техніки покриття дахів на Бойківщині / Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.47. – Львів, 2012. – С.373-392.

У статті розглянуто традиційні техніки покриття дахів соломою та смерековою дошкою, які побутували на Бойківщині; проаналізовано технологічні особливості кожної з них, починаючи від заготівлі матеріалу і закінчуючи покрівлею даху; подано їх порівняльну характеристику.

У додатку – словник будівельної термінології Бойківщини, пов’язаної з покрівельними технологіями.

Дослідження ґрунтується на польових матеріалах автора, апробованих у Національному музеї народної архітектури та побуту України.

 
В Українських Карпатах протягом ХІХ − І пол. ХХ ст. існувало два основних види покриття дахів будівель, пов’язаних із застосуванням різних матеріалів – соломи та дерев’яної колотої дошки. Соломою здебільшого покривали дахи на Бойківщині та Лемківщині, дошкою – на Гуцульщині. Рідше зустрічалися комбіновані дахи, де для перекриття даху однієї будівлі застосовувалися і солома, і дошка.

 


 

Специфіка функціонування українських скансенів має ряд проблем, з якими щоденно доводиться мати справу музейним працівникам. Найбільшою проблемою такого музею є збереження архітектурних експонатів та їх інтер’єрів просто неба в умовах, наближених до українського села. Але у сільському побуті будівлі зберігаються значно краще – насамперед, тому, що хати опалюються і у них постійно живуть люди.

Архітектурні експонати музею, перебуваючи у природному середовищі, зазнають атмосферних впливів, які не найкращим чином впливають на стан їх збереження. Насамперед страждають конструктивні частини будівель, які знаходяться у землі, безпосередньо при землі і на відкритому повітрі. Влітку спека й дощі, взимку сніг і мороз руйнують їх. Значної шкоди зазнають покрівлі дахів архітектурних споруд. На превеликий жаль, українські скансени не мають практичних розробок і системних наукових напрацювань щодо реставрації народної архітектури загалом та покрівель дахів зокрема.

Фото 11. Хата 1841 р. з Бойківщини, НМНАПУ Останнім часом перед Національним музеєм народної архітектури та побуту України постала проблема перекриття дахів будівель. Після обстеження стану покрівель в експозиції “Карпати” стало очевидним, що значна їх частина потребує негайної заміни. Міняти покрівлі абияк, не дотримуючись традиційних технік, притаманних цьому реґіону, означало знехтувати засадами реставрації та музеєзнавства. Головним завданням при проведенні покрівельних робіт є неухильне дотримання автентичних технік, які передбачають застосування відповідного інструментарію, засобів виробництва, матеріалів і технологічних прийомів.

Дослідники народної архітектури не надавали належного значення вивченню традиційних технік покриття дахів. Їхні праці, присвячені народному будівництву, охоплюють ряд питань, пов’язаних із вивченням типології народної архітектури, планування, будівельних конструкцій [1]. Покрівельні техніки цікавили їх настільки, наскільки вони вкладалися у контекст поставленої ними проблеми. Зазвичай це обмежується назвами технік, а в кращому випадку – це короткий їх опис. Нас цікавить цілий спектр питань, які розкривають суть технологічних процесів, притаманних тим чи іншим традиційним технікам.

Робота по вивченню традиційних технік покриття дахів в Українських Карпатах проводилася шляхом аналізу літературних і наукових джерел та на основі польових досліджень. Основним джерелом інформації стали польові дослідження, які проводилися протягом 2005-2010 років на Гуцульщині і Бойківщині, та власні спостереження за проведенням покрівельних робіт майстрами у Національному музеї народної архітектури та побуту України [2].

 


 

Солома як вторинний продукт злакових культур успішно використовувалася у народному будівництві України. Вона була одним із основних складників глинобитних конструкцій будівель. Соломою обшивали стіни хат, але найчастіше її застосовували як покрівельний матеріал. Для покриття дахів використовували житню солому. В Україні культивується і ярове, і озиме жито. Щодо його використання існують різні думки. Одні вважають, що для покрівлі необхідно брати солому озимого посіву. “Озимина була ліпша…Тверда солома, вона так не гниє” [3]. “З озимини робили китиці, бо яре жито то не йшло… через ото шо солома була дуже мніконька і крутка” [4]. Інші стверджують, що для покрівлі даху слід застосовувати солому ярового жита. Перевагу її перед озимим пояснюють так: “Озимина була гірша бо була тверда” [5]. “Так озиме воно не годиться… воно дуже ламається… воно дуже стебло товсте…Стебла у ярового тоньші, а у озимого стебла набагато товщі, і тому воно ламке становиться і протікає сильніше” [6]. Яре жито при густому посіві мало міцні тонкі стебла. “При великій густоті посіву стебла тоньші. При рідкому – вони товстіші і більше ламкі” [7].

Хоча думки респондентів розходяться, доцільнішим видається для в’язання “китиць”, “головачок”, “жуп”, “бога” застосовувати солому ярового посіву жита. Перевага його перед озимим очевидна. Солома з ярого жита має удвічі менший діаметр, ніж озима. Це дозволяє мати у снопі більшу кількість стебел, що у свою чергу при покриванні утворює щільніший шар і краще захищає будівлю від проникнення вологи. Інша не менш важлива перевага ярової соломи полягає в тому, що вона набагато пластичніша від товстої, крихкої і ламкої озимої соломи, а тому легше піддається крутінню перевесел (“повересел”) та в’язанню жуп. З соломи ярового жита жупи виходять тугі й міцні, ними легше і зручніше крити (“пошивати”) дах. Такий дах довше служить і краще захищає будівлю від опадів.

Фото 20. Китиця Для в’язання як “головачок”, “жуп”, “китиць”, “бога”, так і “плескачів”, “сніпків”, “ручок” та “пучків” використовували зжату серпом і вимолочену ціпом солому. Тільки з такого матеріалу виходили якісні околоти, з яких виготовляли покрівельні модулі (в’язали вищевказані деталі покрівлі). В’язали їх пізно восени, коли закінчувалися роботи у полі, або взимку. По-перше, в цю пору у селянина з’являлося більше часу для роботи біля хати. По-друге, солома після збору врожаю і обмолоту була дуже сухою і не піддавалася в’язанню. В осінню дощову пору солома набирала (натягувала) вологи, ставала м’якою, а отже пластичною і більш придатною для в’язання. “Зимою або в дощові дні, коли нема праці в полі, крутять китиці” [8]. “Це робилося все зимою, батько в’язав. Вона отсиріла, тоді не ламалася” [9].

На Бойківщині побутували два основні види покрівельних елементів, які мали свої назви, певні форми, параметри і, відповідно, способи виготовлення, продиктовані технологічними прийомами. “Головачки”, “китиці”, “бог” і “жупи” – це елементи покрівлі даху, що виготовлялися за одним принципом і з застосуванням однакової технології. Фактично це були солом’яні снопи, які мали форму конуса і завершувалися вгорі невеликою кулеподібною “головкою”. Для в’язання цих елементів використовували якісну довгу житню солому, зв’язану в “околоти”. “Вибирають як найдовші й як найгарніші, чисті околоти. Беруть в’язанку соломи, грубу 10-15 см, вирівнюючи кінець, вдаряючи о землю” [10].

Фото 19. Китиця Береться сніп, лівою рукою охоплюється його верх, а правою витягується зі снопа 10-15 соломинок (пучок), з яких скручується перевесло (“повересло”), і ним обкручується верхня частина снопа. Майстер усе це робить стоячи, ледь зігнувшись вперед, тримаючи околот соломи між ногами. “В’язанку беруть межи ноги й притримують її наче ножицями, щоб солома не розтряслася” [11]. “Витягуємо пучок десь, я знаю, не будеш її там міряти, шість, сім стебел, витягуєш на довжину руки… і прокручуєш отак [обв’язує верх снопа перевеслом – М.М.]. Для чого це крутиш – аби зібрати всі колоски в пучок” [12]. “Береться межи ноги… крутиться. Я китицю кручу. Витягаю із середини пару колосків, так догори… і увиваю її голову… тогди беру закручую. Тогди беру знов пару колосків… і беру закручую і прив’язую її… шоби була зав’язана. Я тогди безпечний, шо її трудно розв’язати. Вна зійде, а голова сі лишит” [13]. “У першу чергу треба закрутити китицю…типу як кінський фіст в’яжеться… але оден пук треба лишати соломи, шоби ту солому обкрутити і закрутити її отак, шоби вна була кругла. Отойво де було зерно, суда обкручуєте солому і запихаєте туда, – та’, як сніп, – би вна міцно стояла” [14]. “Околот хтось робив – в’язав, називали “бог” або “китиця”; крутив – отака головка – закручував її, зав’язував…” [15].

Верх околота обв’язується за годинниковою стрілкою (гвинтоподібно). Після цього приступають до формування “головки” снопа. Для цього згинають (заломлюють) верх околота, скручуючи його так, аби утворилася кругла форма. Далі правою рукою утримується головка снопа, а лівою витягується пучок соломи, з якого скручується перевесло (“повересло”) і обмотується під утвореною головкою, тим самим фіксуючи її. Після цього права рука звільняється, і вже тоді обома руками докручується перевесло, яким ще раз обмотується сніп під головкою і заправляється під першу обв’язку перевесла так, щоб хвіст його лягав на сніп по ходу соломинок. Потім сніп кладеться на землю і, притримуючи його ногою близько головки, обома руками перевесло міцно затягується.

Слід зауважити, що вся ця процедура проводиться з околотом, на якому зберігається первинна його польова обв’язка, і тільки після того, як головку було затягнуто, знімали старе перевесло. “…Протягуєм це повересло… ставимо на землю, приступаємо ногою і затягуємо… Тоді, коли вже тут зав’язано… розв’язуємо повересло, яке зав’язано на полі” [16]. Тепер сніп піднімають із землі і, тримаючи його в одній руці, іншою витрушують із нього зайву солому, яка не увійшла у зав’язку. “Витряхуєм. Ці стебла вільно висуваються, витряхуються. Ми потрусили… лишні стебла, які висять, ми відобрали рукою… воно всьо равно не є рівним” [17]. “Часть китиці від долини до повересла називають “подолок”. Від перев’язання колоса, це “головка”, колосся, яке вистає, називають борода. По скрученню китиці витрясають з подолка коротку солому” [18].

Готові китиці для зберігання складували у стодолі, боїщі чи току, на горищі хати або у в’язанках на повітрі. “Китиці переховують у в’язанках по тридцять штук, – це в’язка китиці” [19]. Готові покрівельні елементи (“китиця”, “головачка”, “бог”, жупа) мали різні розміри. Для зручності покривання даху їм необхідно було надати однакової довжини. Для цього застосовували косу, сокиру або ніж, якими обрізали гузир. Для цього застосовували мірну лату, по якій відміряли довжину китиці, жупи чи головачки, і обрізали сокирою на дошці [20].

“…Била така скринька, така, як січку ріже… така скринька била низька і такий бив різак з коси і вони обрізали, рівнали. Сходи били рівні… стебла били такі ладні, єднакі” [21].

“Готові китиці перед пошиванням стріхи обтинають “ножом різової скриньки”, шоби кінці китиць були рівні. Інакше “карби” стріхи не випадуть добре. При роблені китиць доходять до такої вправи, що виглядають вони, неначе з машини, одна в другу рівна, гарненько зав’язана, ні одне стебло не вистає десь у бік” [22].

Починали крити дах будівлі з нижнього ряду, обходячи весь його периметр. Першу жупу, головачку, бога чи китицю (далі – покрівельний модуль, або елемент) укладають на перший ряд гузирем донизу, починаючи від умовного перпендикуляра, опущеного з кінця гребеня даху на низ стріхи.

Покрівельний модуль укладали так, щоб його головка знаходилася вище другої лати. Головка, маючи виступ, слугувала своєрідним фіксатором. Після цього з подолка витягували жмут соломи, з якої скручували перевесло. Кріпиться модуль до другої лати шляхом пропускання перевесла через верх лати. Потім беруть наступний покрівельний елемент, укладають головку над латою і перевеслом у той самий спосіб прив’язують до лати, щільно підбиваючи його до попереднього. Аби прив’язати наступний модуль, залишок попереднього перевесла надточують соломою, витягнутою з подолка нового. Таким чином кожне наступне перевесло, доточене до попередього шляхом скручування, має цільну довгу форму, що нагадує канат.

Другий і подальші ряди покрівлі кріпляться до наступного ряду лат. Покрівельні модулі укладають так, щоб кожен наступний шар покрівлі наполовину перекривав попередній. На кутах (рогах) даху додають один або два покрівельні елементи, по яких зверху проходить основний ряд покрівлі, укріплюючи перекати стріхи і зберігаючи товщину покриття. Останній ряд покриття укладається так, аби вгорі на стику двох схилів даху (на гребені) головки покрівельних модулів якомога щільніше прилягали один до другого.

Майстри-покрівельники розповідають: “Починаєм крити на лату. Стараємось ложити на лату, аби головка туда перевисала, і щільно притискаєм його до другої жупи. Тут беремо, підправляємо оцей край жупи – попередньої, – стараємось ложити на оцю [жупу – М.М.]. Таким чином у нас получається рівна стріха. Тут лівою рукою держимо, тоді витягуєм попід низ, попід лату беремо… протягуєм – і вна тут жупа прив’язана. Но ми тут ше підстукуємо так… [лівою рукою тримає перевесло, а правою б’є по ній, притискаючи жупу до попередньої – М.М.] Пристукуємо, ущільнюємо, тут підправляємо, шоб було рівно. Тоді шо робимо? Як у нас тут хвост короткий, беремо оп’ять, стараємось брати чим подовшу солому… доплітаєм тут. Таким чином ми продовжили хвіст цей, повересло стало довшим. Беремо другу жупу, слідуючу…[при цьому лівою рукою тримає надточене перевесло, а правою бере наступну жупу; сидячи на латі, ногами опирається на нижню лату, лицем уперед – М.М.], ложимо так само її, тут край піднімаємо [піднімає край попередньої жупи, під яку заводить частину маси нової жупи – М.М.], отак підсовуємо, підправляємо [розпушує гузир попередньої жупи, накриваючи ним частину нової – М.М.]; беремо затягуємо, пристукуємо, попід лату беремо… [заводить перевесло під лату і прив’язує жупу – М.М.]. Беремо оп’ять же… повересло добавляєм, скручуєм… скрутили, підправили всьо тут. Беремо наступну жупу… Притискаєм головку до головки, шоб плотніще було, шоб не протікало потім. Оп’ять же таким чином беремо, і так безконечно… Шо получається у нас на вуглах? Тут у нас іде товщина у певній кількості. Тут у нас уже іде… головки ідуть, а знизу розходяться, становиться тоньший слой. До того я добавляю іще тут коротку жупу, шоб тут… не протікало. Я ще добавлю тут, шоб більша була товщина… Оце вже піде по ній [показує, як по нижній жупі накладається основний шар покриття – М.М.]. Додаткова нижня, розумієте, для того шоб тут уплотнити, шоб більша товщина була” [23].

Мал.6. Покриття сніпками А так описує покриття даху відомий дослідник Бойківщини В. Кобільник: “Пошивання хижі китицями, чи сніпками (мал.6), зачинається від долини й йде вгору. Цей, що пошиває, сідає на лату, а другий стає на стриху, званім “під”, і подає китиці. Зачинається пошивання від рога хижі. До найнижчої лати, що лежить на кролі, пришивати не можна. Зачинається від другої лати. В цей спосіб, що на першій латі спочиває подолок, а до другої лати пришивається головку китиці. Привязується в цей спосіб, що з подолка китиці береться трохи соломи, скручується її в повересло й обвязується ним лату з правої сторони, потому з лівої, переходить попід бороду китиці й в’яжеться в “ключку” по тій самій стороні, з котрої зачато. Як китиця вже привязана, береться повересло знова з першої, вже привязаної китиці, з її подолка. Береться опісля другу китицю й повереслом першої перевязується попід бороду другої й так само першої. Всі три китиці стискає робітник разом, щоби тісно до себе прилягали, й обкручує повересло коло лати. Кінець повересла втискає під головки китиць. Так робить дальше, все по три китиці разом. Рядок пришитих китиць, через один цілий бік стріхи, називають “один шар”. Звичайно не роблять одного шару до кінця, тільки 3-4 шари разом. На латах нашиті китиці творять “карби”, т. є у формі сходів поверхню. Цілість пошиття називають “пошов” (пошов на хижі)” [24].

Фото 17. Хата кін.19 ст. з Закарпаття Мал.7. Покриття китицями У Турківському районі Львівської області зафіксовано інший спосіб пошивання даху китицями. Подолок нижнього ряду китиць лягав на першу й другу лату, а головка в’язалася до третьої лати (мал.7). Наступні ряди китиць кріпилися через лату (тобто одна лата пропускалася) – і так до верха даху.

“Перший сніп в’яжеться до третої лати… пропускається одна лата і в’яжеться… так доходило до самого верху” [25]. “…До третої лати… [в’яжеться перший сніп – М.М.] і пішли, пішли… а далі знов до третої, і знов до третої…то одна пуста [лата, до якої не в’яжеться головка китиці – М.М.]” [26].
 

Хата 1841 р. з Бойківщини. НМНАПУ Фото 16. Хата кін.19 ст. з Закарпаття Існував ще один вид пошивання даху китицями, де перший ряд китиць, як і у вище описаному способі покриття, кріпився до третьої лати, а наступні ряди – до кожної лати. При такому покритті китиці укладалися так, що перекривали одна другу в три шари. Починаючи від другої лати, над кожною наступною лежало по три китиці [27] (мал.1, фото 16). Товщина такого покриття сягала п’ятидесяти сантиметрів, а то й більше. Такий дах надійно захищав будівлю від дощу й холоду.
 

Завершальним етапом покривання хати було зведення на гребені даху солом’яної “шапки”, яке мало свої технологічні особливості, притаманні тій чи іншій території регіону. Верх даху бойківської хати не мав такої яскраво вираженої форми, як гребені дахів наддніпрянських чи подільських хат.

Зазвичай на Бойківщині гребені зводили з різної соломи (жито, ячмінь, овес). Довжина і якість соломи тут не була визначальною. Для цього використовували “мервисту солому”. “як докупи сніпки дійшли, потому клали таку мервисту, то то-во, шо сі стрєсувало… такої дрібної. Солома така мервиста, і наклали, би вно не текло… так грубо… так-во що метер, чи як там” [28]. Існує також думка що житня солома для зведення гребеня є малопридатною: “Житна ні, бо житна довга була і тверда. А вівсяна солома – від ціпа, вона була мніконька” [29].

“Вирх (“знимати вирх”). Якщо китиці дійдуть до верху стріхи, то головки китиць сходяться зі собою. Однак межи ними позістає ще шпара. В цю шпару кладеться “мерву”, це є, “мервисту” солому, яку добре утоптується. В коші по драбині приносять паздіря, яким засипують щілини” [30].

Гребінь даху – “шапку” – зводили шляхом укладання соломи “внатрус” на місці стикування голів покрівельних модулів. Для зведення шапки слугувала солома, якої чимало залишалося після в’язання елементів покрівлі. Солома подавалася на дах і рівномірно укладалася по гребеню даху. По мірі подавання на дах її утоптували ногами, поступово нарощуючи схил, який закривав половину довжини верхнього ряду в’язаних покрівельних елементів. В результаті утворена цільна солом’яна маса справді нагадувала форму смушкової шапки висотою 60-70 сантиметрів. По всій довжині шапки накладали шар довгої соломи і притискали “уключинами” (“кізлинами”, “ключинами”).

“На це кладуть повздовж довгу житню солому й притискають “кізлинами”. Кізлини, це дрючки, проверчені й збиті зі собою в однім місці кілком, зв. “сворінь”. Вони нахилені до себе під кутом 45°. Кізлини притискають верх пошиття й хоронять його перед зірванням через вітер. На 1 м. дають пять кізлин. Пошитий в цей спосіб дах є так щільний, що не пропускає води” [31].

“Кізлини складалися з двох частин. Одну частину обтесували з двох боків, другу розколювали і вставляли в обтесану. Виходило майже півколо, яке закладалося на “гребінь” даху” [32].

“А на горі то робили такий, як то називали, ключинє з дерева – з патиків, з таких круглєк. Ключинє такво шо метер, чи як там…і так клали, би то вітер не здирав би тото” [33].

“То вже під самий верх, то вже клали вздовж пласточки невеликі. Ключини з дерева, такі коли, і там зв’язували, ади на хаті… клинцями дерев’яними, цвяками збивали” [34].

Уключини виготовляли з тонкомірної деревини хвойних порід (смереки, сосни, ялиці), рідше з граба чи берези. “Сідлали з смерекового [уключини – М.М.], а як не було нічого, то з граба” [35]. Призначення їх – ущільнювати шапку гребеня і оберігати дах від впливів вітру.

Крайні уключини збиті кожна з трьох жердин у вигляді рівнобедреного трикутника, який кріпиться верхньою частиною на палі даху, а основою лежить на причілку. Решта уключин закріплюються по всій довжині гребеня і мають форму літери Л – складаються з двох жердин довжиною понад два метри. “По два метра ключиня довге таке було. Довге таке, шоб сідлала гет… а посередині під ключиня ше клалося жердку таку, і вно сідало на ту жердку, розумієте, на солому” [36].
 

Інший спосіб завершення покрівлі даху зафіксовано від майстрів, які в Національному музеї народної архітектури та побуту НАН України покривали хату із села Медведівці: накладений внатрус гребінь (“шапка”) закінчувався довгим масивним “валком”.

Перед подаванням соломи для нарощування гребеня до крокв (кролів) даху вздовж гребеня набивали високі загострені палі. Кріпили їх по одному до крайніх парних крокв і по декілька на проміжку між ними. Після цього нарощували гребінь соломою. Солому подавали нагору, пошарово укладаючи її у напрямку схилів даху і ретельно утрамбовуючи ногами. Коли висота гребеня сягала 60-70 сантиметрів, навколо паль в’язали перевесла, ущільнюючи солом’яну масу гребеня. Палі виступали над гребенем на 25-30 сантиметрів; на їх кінці насаджували “валок”.

“Це вже виведена доверху стріха, але немає ще валка. На чотири палі цей валок одягається” [37].

Виготовляли валок на землі. Для цього брали довгу смерекову або грабову жердину, “одягали” її в солому, обкладаючи снопами по всій довжині, і обв’язували перевеслом або міцним шнуром. Жердина ховалася у солом’яній масі і надавала конструкції валка жорсткості. Валок мав видовжену форму діаметром 20-25 сантиметрів. Готовий валок піднімали на дах, насаджували його на гострі палі, тим самим ущільнюючи солом’яну шапку й укріплюючи верх стріхи. Зверху валок сідлали уключинами.

На причілкових скатах даху (щитах) під шапкою облаштовували невеликі круглої або трикутної форми отвори, що слугували вікнами для освітлення горища (поду) – через них виходив дим. Шапка даху нависала над отворами, захищаючи їх від попадання дощу і снігу. “Вгорі зіставляють трикутній отвір, “вікно в щиту”. Воно служить до освітлення поду й туди виходить дим” [38].
 

На Східній Бойківщині побутував звичай завершувати солом’яні дахи будівель дерев’яними дашками з колотої, рідше пиляної дошки. Для дашка виготовлявся каркас із лат, на які набивалася драниця. Такий дашок зазвичай мав один ряд драниці; рідше зустрічаються конструкції з двома рядами дошки. Дерев’яну конструкцію встановлювали на шапці гребеня так, щоб вона лягала на задній і лицьовий схили даху. Вздовж верхнього закінчення дашка набивали драниці. Торець дощок одного ряду схилу впирався в площину дошки протилежного ряду. У іншому випадку дошки заднього схилу виступали над рядом дощок лицьового [39].

Техніка покриття даху в “жупи” (“головачки”, “боги”, “китиці”) формувала сталий об’єм даху, що мав східчасту форму. Дах, покритий у такий спосіб, за свідченнями респондентів, слугував не одне десятиліття.

“Як китицями покрив, – тими, шо я вам говорю, – то він стояв сто літ” [40].

“П’ятдесять літ стояла та солома, тоті китиці. Бо я пам’ятаю, як моя хата… то тоже п’ятдесять літ” [41].

“То буде стояти і триціть, і дваціть п’ять, а потому треба поправляти, де попротікало” [42].
 

На Бойківщині відома й інша техніка покриття дахів соломою, яка, на відміну від попередньої, мала гладке покриття. Для пошиття даху теж використовували житню солому, але технологія в’язання покрівельних модулів і порядок їх укладання на лати (пошиття) відрізнялися від описаної вище техніки й мали свої особливості. Тут покрівлю даху формували солом’яні елементи, які при різних своїх назвах мали спільні форми, технологічні прийоми та методи й способи виробництва. Покривали дахи “плескачами”, “пласкачками”, “сніпками”, “ручками”, “пучками”, “косицями” [43].

Техніка виготовлення покрівельних модулів з такими назвами мала свої способи виготовлення. Околот соломи розділяли на дві частини і нижче його середини перев’язували перевеслом. Після цього сніпки прокручувались навколо перевесла доти, доки гузирі сніпків знову не зійдуться. Під час прокручування перевесло щільно затягувало пару сніпків, утворюючи цільну форму. У такому вигляді її використовували як елемент покрівлі даху [44].

“Били сніпки пласкачкі і били сніпки головачкі… Пласкачкі просто як сніп… І бралосі тото де гузір з соломи – так-во, ну і звізали, і тогди взєли наполовину розділили, перекрутили…То била така сніпка пласката…То шо в’їзали сніп, то називали перевесло… Я коло діда, а дідо робив головачкі, а я робила сніпки, і я помагала” [45].

“Беруть дві “жмені соломи” й звязують їх у грубіших кінцях так, що вони творять “плаский сніпок” [46].

Дах починали покривати знизу. Перший ряд сніпків укладали гузирем донизу і кріпили перевеслом до другої лати. Другий і наступні ряди укладалися “колоссям” вниз. При дальшому покритті даху сніпки в’язалися до кожної лати. Завершувався дах солом’яним гребенем, зведеним з “пазір’я” внатрус, “сідланий” кізлинами. Така техніка покриття передбачала рівну й гладку форму даху. Дах інколи завершувався одним або двома рядами дошки-драниці.
 

Мал.2. Покриття ручками На Бойківщині побутувала також техніка покриття дахів, яка передбачала застосування покрівельних модулів, форм та способів кріплення, відмінних від попередніх. Ця техніка мала назву покриття “ручками” або “пучками” (мал.2). Для покриття використовували звичайні снопи житньої соломи, перев’язані посередині перевеслом, які укладалися на лати у тому ж порядку, що й при попередній техніці. Кріпилися снопи до лат “ліскою” [47]. На настелений в один ряд шар сніпків накладали тонкі довгі жердини – “ліску”. Через ліску й шар соломи пропускали перевесло або дріт, який прив’язували до лати даху. Ліска притискала солом’яну масу, утримуючи її від сповзання. Наступний ряд снопів укладався таким чином, що перекривав ліску попереднього ряду. У такий спосіб пошивали весь дах будівлі, завершуючи його традиційним для Бойківщини гребенем “внатрус”.

“Брали тоту ручку, брали ліску, кусень дроту і зав’язували. Ліска йшла згори… Котрий був багатий, шо він мав, доста сіяв тої озимини, то він робив китиці. А котрий був бідніщий газда… то він просто робив ручки. А відтак крив соломою, як колосся було, розумієте. Котре було довше – він тото обтяв і давав так ліску і дріт, розумієш, і дротом зав’язав. Ліска згорі йшла, а ту зав’язав ї на покрівлю – і так дальше… ліска просто тримала. У долину він давав перший ряд, розумієш, тим січеним… а другий ряд він вже обертав, давав колоссям. І то вже лата від лати на півметра ішла” [48].

“Та такі люди були бідні… шо не крутили… а так снопками уже такої соломи наклали так густо… з одної сторони лату, і з другої сторони лату таку з смерічки. Така тонка з того боку і з того боку, і прив’язали дротом, і всьо” [49].
 
Описані вище техніки відносяться до типу покрівель з гладкою конфігурацією даху, мають давні традиції й сьогодні подекуди зустрічаються на Бойківщині [50].
 
У Турківському районі Львівської області зафіксовано цікаву інформацію про оригінальний метод укріплення подібних солом’яних дахів. Давні витоки і глибокі традиції подібних свідчень завжди викликають сумніви та наводять на роздуми щодо їхньої достовірності. Наведемо слова майстра-покрівельника, старожила Турки: “А зверха, як дощ пішов, ми потому брали полови з вівса і тим цвітом, після дождя, посипав, і вно заростало так, шо на нім аж мох був, трава росла нагорі, і він стояв коло сто літ. Його ниц не брало, хіба тоті-во козли нагорі міняли, тоті кізлиня… По дахови посіяв, тото ся укоренило на тім… із того-во із сіна такий цвіт. Вна як ся укоренит – всьо… вна стоїт так, шо мох на горі на даху є, і будьте мені здорові. Вна стоїт віками, як заросте” [51].
 

Мал.5. Покриття внатрус Фото 6. Хата 17−18 ст. з Закарпаття, НМНАПУ На Бойківщині побутувала техніка покриття дахів соломою “внатрус” (мал.5, фото 6,7,8,9), або соломою-“мервою”. Відомі два, найбільш розповсюджені, способи покриття внатрус. Перший спосіб – коли на острішки укладалися товсті околоти соломи, що утворювали горизонтальні площини для накладання покрівельної маси соломи. “Острішки у межах припусниць пошивали товстими у гузирях китицями” [52]. Другий – коли замість солом’яних околотів накладали дошки, які також слугували основою солом’яної покрівлі. Площа основи облаштовувалася під невеликим нахилом. Така конструкція не тільки слугувала основою покрівельної маси, але й убезпечувала від замокання (в пору затяжних дощів) стіни будівлі.

У першому випадку товсті околоти укладалися гузирем на нижню лату, а колоссям на верхні вінця зрубу стін будівлі. У другому – накладалися дубові дошки, зберігаючи конструктивно-технологічний принцип попереднього.

На лати каркасу даху набивали кілки (тиблі). Цікава технологія їх набивання. На сирих смерекових латах каркасу даху свердлили (“вертіли”) отвори, у які вбивали сухі дубові кілки. Лати при висиханні зсідалися, отвори в них звужувались, стискаючи кілки. Густо розміщені на латах кілки були невід’ємною частиною цільної конструкції каркасу даху; завдяки їм утримувалася вся солом’яна покрівельна маса. Висота кілків сягала 25 сантиметрів.

Для покриття “внатрус” використовували коротку житню солому. Перед початком покривання даху солому піддавали спеціальній обробці. Солому як покрівельний матеріал необхідно було підготувати таким чином, щоби вона набула пластичних властивостей і легко піддавалася укладанню на дах і трамбуванню. Для цього суху й крихку солому слід було розмочити і ретельно розім’яти. Велику масу соломи розстеляли на землі, змочували, поливаючи водою. Розм’якшували мокру солому шляхом катання важким кам’яним або дерев’яним валком по всій її масі. Потім всю масу соломи перекидали вилами, перемішували, ще раз змочували і розкачували валком. Цю процедуру повторювали кілька разів.

Після такої обробки солома ставала пластичною. Її подавали на підготовлену основу даху і трамбували ногами. Укладали рівномірно, пошарово, по всьому периметру даху – і так шар за шаром нарощували солом’яну масу до самого верху. Верх даху (гребінь) щільно трамбувався і сідлався уключинами [53]. Відомі випадки, коли по гребеню даху насипали дрібної соломи (пазір’я), яку привалювали довгою жердиною, а зверху накладали уключини.

“А верьх присипали тим пазір’ям, шо терлося, шо лен терли жінки… то від тих терниць падало пазір’я з того… і тим пазір’ям присипали верх” [54]. “Гребінь даху набивали мервою, а поверх неї накладали відходи з конопель чи льону (“клоччя”, “паздір’я”)” [55].
 

При покритті даху “внатрус” у випадку, коли лати не мали кілків, використовували додаткові сучкуваті лати-жердки. Коли перший шар солом’яної покрівлі досягав 80-100 сантиметрів, по всьому периметру даху накладали сучкуваті жердки, які розміщувалися на середині товщини солом’яної маси і кріпилися перевеслом або дротом до лат каркасу даху. Сучкуваті лати укладалися через кожні 80-100 сантиметрів по мірі нарощування маси покрівлі. При висиханні мокра солома ущільнювалася, утворюючи суцільний міцний масив, і при товщині 80 см (а інколи й більше) чудово захищала будівлю від опадів. Такі дахи взимку оберігають будівлю від холоду, а влітку від спеки: “А як було добре зимов, студени не чути, літом не пропікало сонце. Не так, як тепер: на стрих вийдеш вліті – господи, дихнути нема чим. Жарит черепиця… шифер. А там – нє, спок, ійно…” [56].
 

На Бойківщині, окрім соломи, для покриття дахів застосовували смерекову дошку, використовуючи як колоту, так і пиляну. Покривали дахи ґонтом і драницею. Вибір і заготівля деревини, технологія виготовлення дошки – драниці, ґонти – та технічний інструментарій фактично не відрізняються від традиційних покрівельних технік, які побутували на Гуцульщині [57]. Відтак конструктивні особливості бойківських дерев’яних дахів мають багато спільного з гуцульськими.

 


 

На Бойківщині зафіксовано ряд свідчень, пов’язаних з технологічними прийомами покриття дахів дошкою: “Ґонту вкрили. Я її сам робив. Береся десь над потоком смерека, яка мала галуззє в долину; по тому брали її, різали. Брали грубу смереку, шоби мала коло 40-80-60 см грубини. І тогди вна була без сука, різали на 60 см довжини. Тогди кололи напів, на четвертини. По тому, розумієш, колов її отак довкола, її колов шоби з єдного боку була грубша, з другого була тонча. Сокирою, більше нічим… І був такий ніж – біручний ніж називався… Був такий столець, тоже з головкою – ногою ту’ притис ту ґонту, і собі стругав. По тому вбернув собі назад, постругав – і на бік. По тому був такий ніж другий, такий з двома ручками – фуґовочний називався. Клав, розумієш, ґонту на тото. Серединою, розумієш, тим ножом… тягнув два рази – він зробив ярок, з єдного боку він встрогав, і з того боку встрогав рівно, шоби була і по тому вже заходила в той ярок. Ніж такий фуґовочний. По тому у штабель собі переклав, розумієш, – шар у той бік, а шар у той бік… Таку клітку поставив собі, і вна собі висхла. Чимос прикрив в разі дощу, шоби не замокало, і вна собі висхла і всьо. Бо так-во зразу сиру якби побили, розумієш, вна би сі колола на хаті, пукала, а так суху вже били. Так вна заходила у фуґ єден… і там вна собі стояла. Поєдинче як крили, то йшло у два шари, а як дубельтово крили, то йшло у три шари. У три шари – так єдна, друга, то йшло в три шари, розумієте, – зверьха була єдна, а ту’ вже було три, і так дальше перейшов… Дошками не крили, бо дошка була дорога, ліс був дорогий, то було панське” [58].

Майстер розповів про вибір і заготівлю деревини, виготовлення колотої дошки для ґонти, інструменти, які застосовували при роботі. При покритті даху ґонтою цікава інформація про покриття у два шари, “дубельтово”. При техніці покриття “дубельтово” майстер очевидно мав на увазі спосіб покриття, коли три дошки ґонту пошарово лягають на одну лату. Така техніка покриття відома у гуцулів [59].

Інший майстер розповідає: “Ґонту? Пам’ятаю. Я там крив, хату свою-м крив. Ту під сподом, під шифером є ґонти… А я по тих ґонтах дав шифер. Пам’ятаю… Ішов у ліс та вибирав таку смереку, би вна ся колола рівно… бо не хоче ся дерево колоти кожне. А я вам не скажу, коли рубали, бо то в нас не рубали… я сам купував. Я купив уже за руских. Як рускі прийшли, то купив-ім дві тисячі ґонт – ну а люди ся бояли за руских робити. То я приїхав, а ше не було готового, і він [майстер – М.М.] пішов, сусідську дівку закликав, а сам сховався. І тота сімсот штук на день нафуґувала, сім соток за день. Сусідська дівчинка, ще не була віддана” [60].

Ця інформація засвідчує, що до виготовлення гонти залучали жінок, довіряючи їм виконувати один з важливих технологічних циклів – “фуґування гонти”. На Бойківщині для покриття дахів використовували довгу пиляну дошку. “У нас хіба як нема гонт, то дошки – такі дошки довгі давав, і давав єдну до другої… Дошки різані на пилорамі, та й всьо” [61].

“Декуди покривали дах дошками. Це стрічається у бідаків. Дошки ріжуть самі пилою” [62]. “Доска, так і називали. Була гонта, а то просто доска… Я би сказав знаєте шо: мені було дев’ять років, я жив там на горі, не ту’… Дідо крив хату, стріху отуту нижню. Замінював доски тоті… то хата була примірно колис курна. І не стало дідові колотих досток – так метра два докрити. У діда були нарізані… то називали давно тертиця. Ну потом не буде стояти, бо то різане. Та й які є укрили. То оказалося пізніше я десь у сорок років чи й у підесять дивлюся – то та доска колота зогнила таке во, а тота, шо стояла, якби десь років п’ять” [63].

Завжди вважалося, що колота дошка слугує довше від пиляної. В її активі є ряд факторів, випробуваних часом, які заперечити важко. Колота дошка краще від пиляної переносить атмосферні впливи. Завдяки своїй структурі менше піддається проникненню вологи, а значить деформації і розтріскуванню. При обробці пилою руйнується поверхня структури дошки, через що вона стає вразливою і залежною від зовнішніх впливів. Технологія ж виготовлення колотої дошки передбачає збереження природньої фактури дерева і продовжує її вік.

 


 

Фото 1. Млин кін.19 ст. з Бойківщини, НМНАПУ Мал.4. Комбінована техніка покриття Традиційні техніки покриття на Бойківщині вирізняються своєю багатоваріантністю. При покритті одного даху часто використовували дві, а то й три техніки покриття, де нерідко поєднувалися солома й дерево. Поєднання дерев’яного і солом’яного покриття маємо у випадку, коли по низу периметра стріхи настеляли два-три ряди колотої дошки. Вище над дошками кріпили три-чотири ряди “жуп”, а всю решту площі даху заповнювали соломою “внатрус” [64] (мал.4, фото 1,2,3,4,5,18).
 

Мал.3. Покриття дошкою й сніпками Фото 13. Хата кін.19 ст. з Бойківщини Інший спосіб покриття передбачав поєднання соломи й дерева, де пошитий “плескачами” дах завершувався дерев’яним “дашком” [65] (мал.3, фото 12,13,14,15).
 

Фото 10. Хата 1841 р. з Бойківщини, НМНАПУ Часто зустрічаються комбіновані дахи, де поєднуються декілька технік покриття соломою. У Міжгірському районі Закарпатської області практикували поєднання технік “в жупи” і “внатрус”. В цьому випадку причілки (щити) даху повністю зашивалися жупами, а на чільній і зачілковій сторонах жупи укладалися знизу в 3-4 ряди, а далі схили даху покривалися технікою “внатрус” [66] (фото 10).

Такі комбіновані покриття мали свій порядок укладання і кріплення покрівельних модулів; від цього значною мірою залежали малюнок і форма даху. Стрімкі дахи визначали “лице будівлі” і відігравали важливу роль у формуванні образу бойківської хати [67].

 


 

ВИСНОВКИ

 
На Бойківщині зазвичай дахи будівель покривали соломою; рідше зустрічаються споруди з дерев’яним покриттям. Матеріал диктував способи і методи покриття, які протягом століть набули певних ознак з яскраво вираженими технічними прийомами, що викристалізувалися в окремі техніки. Кожна техніка мала свою назву і притаманні тільки їй технологічні особливості, які формували конфігурацію даху будівлі.

Покриття соломою передбачало формування двох типів даху. Перший мав ступінчасту (в карби, сходинки) конфігурацію. Інший був гладкий (рівний). Перший тип даху формувався при застосуванні покрівельних модулів, які мали назви “жупа”, “китиця”, “головачка” і “бог”. “Жупа” відома у Закарпатській Бойківщині і Лемківщині. “Головачка” – у Старосамбірському районі, “бог” – у Сколівському, “китиця” – у Турківському і Сколівському районах Львівської області.

При покритті техніками “внатрус”, “плескачами”, “сніпками”, “ручками”, “пучками” дах набував гладкої обтічної форми. Ці техніки покриття відомі на терені Львівської та Івано-Франківської Бойківщини.

Обидва типи покриття передбачали завершення покрівлі “шапкою внатрус” або “мервою”, в окремих випадках приваленою довгою жердкою, і тільки при техніці покриття “в жупи” на довжину всього гребеня накладали солом’яний валок. Гребені сідлали ключинами.

Техніка покриття соломою мала свої особливості. Це виявлялося у підготовці соломи і в’язанні покрівельних модулів. “Жупа”, “китиця”, “бог”, “головачка” мали форму конуса, який завершувався “головкою”. “Плескач”, “сніпок”, “ручка”, “пучок” складалися з двох частин і були пласкими. Покрівельні модулі відрізнялися між собою як за формою, так і за способом кріплення.

Велике значення надавалося відбору і заготівлі соломи та її підготовці до покрівлі даху. Для покриття даху переважно застосовували як ярову, так і озиму житню солому, надаючи все ж таки перевагу яровій. Ярова більше використовувалася при в’язанні “жупи”, “китиці”, “бога”, “головачки” через те, що була тоншою і пластичнішою. Озиму солому застосовували при підготовці “ручок”, “пучків”, “плескачів”, “сніпків”. При покрівлі технікою “внатрус” солома проходила вологу та механічну обробку. Техніка покриття “внатрус” мала свої особливості, при яких солома укладалася на дах пошарово і щільно трамбувалася.

На Бойківщині покривання колотою і пиляною дошкою було менше розповсюджене, ніж соломою. Покривали дахи ґонтом та довгою пиляною дошкою. Ґонт – загальноприйнятий покрівельний матеріал, який широко використовувався у всьому Карпатському регіоні (особливо на Гуцульщині). Техніка покриття пиляною дошкою не мала широкого розповсюдження, оскільки сам матеріал був дорогий і не витримував випробування часом.

У роботі проведено аналіз конфігурації дахів, а також впливу покрівельних технік на формування архітектоніки будівель.

 


 

ІЛЮСТРАЦІЇ

 


 


 

ПРИМІТКИ


 

Словник будівельно-покрівельних термінів,
які побутували на Бойківщині


 

Резюме АНГЛІЙСЬКОЮ


 

Резюме РОСІЙСЬКОЮ


Стаття “Традиційні техніки покриття дахів на Бойківщині” − PDF (RAR) − 16,9 Mb