У культурі кожного народу гончарство займало важливе місце, і ремесло гончаря було дуже шанованим. З матеріальної культури найдавніших часів до нашого часу найбільше збереглося саме гончарних виробів. Від трипільської кераміки, якій понад 7 тисяч років, до сучасної, яка часто буває подібна і за формами, і за орнаментикою. Жодна українська хата не обходилася без гончарного посуду.
В експозиції Музею представлені гончарні вироби XVIII – ХХ століть з усіх реґіонів України. На “Полтавщині” експонується садиба гончаря з великою кількістю виробів, майстернею та горном для випалювання кераміки.
У 1970-х роках відомі гончарі, такі як Олександра Селюченко, Гаврило Пошивайло, Олександр Ганжа, часом працювали безпосередньо в експозиції Музею – показували відвідувачам гончарське мистецтво. Як відомо, за радянського часу традиційне гончарство, як і все традиційне народне мистецтво, на державному рівні вважалося неперспективним. Частина гончарів були змушені працювати на керамічних фабриках і заводах. Найчастіше така робота передбачала виготовлення стандартних затверджених зразків, і давала дуже мало нагоди для творчості. Тому зовсім небагато гончарів могли працювати творчо і робити традиційну кераміку. Так занепадали відомі гончарні осередки, а деякі з них зникли взагалі.
У 1990-х роках науковцями Музею було започатковане окреме свято – День гончаря. Етнографи запрошували до участі гончарів з усієї України, роблячи акцент саме на традиційному гончарстві. Звідусюди гончарі привозили свої макітри, горщики, глечики, миски, куманці, баньки, двійнята і трійнята, барильця і, звичайно ж , традиційну народну іграшку: барині, коники, півники, баранці, левики, іграшковий посуд тощо. Відомі гончарі Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Настя Білик-Пошивайло, Галина Грипич з Опішні, брати Михайло та Григорій Денисенки з Василькова, Яків Брюховецький з Чигирина, Яків Падалка з Віти Поштової, Михайло Тарасенко з Дибинців, Параска Дубей з Косова зберігали традиції і демонстрували свої вироби на музейних святах. Але це були одиниці, більшість молодих керамістів переходили на сувенірну продукцію яка мала дуже мало спільного з народною керамікою. Музейне свято і взагалі музей стали одними із головних центрів відродження і популяризації традиційного гончарства.
Протягом останнього десятиліття бачимо великий інтерес до народної кераміки і її відродження. Разом із старшими, досвідченими майстрами, такими як лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Михайло Китриш, Ганна Діденко, Олександра Порохівник з Опішні, Василь Бесєдін з Василькова, Роман і Людмила Якібчуки з Косова, Валентина Живко та Тетяна Шпак з Бубнівки, Роман Чмерук з Погребища, їдуть до Музею і молодші гончарі. Приємно бачити на святах молодих майстрів, які продовжують традиції своїх батьків; це Леся Єременко-Денисенко, Сергій Денисенко, Христина та Ігор Троці…
Особливо варто відзначити тих майстрів які відроджують гончарні осередки, що були на межі зникнення: це Іван Панков (1972–2010) та Валерій Ленартович з чорнодимленою керамікою Волині, Віктор Андрощук з Рівненщини, Олександр Червонюк із сином Олександром з Громів. Гончарі з Києва Іван Бобков та Анатолій Байда відроджують традиційний посуд Київщини та Поділля. Під час музейного свята вони просто на ярмарковій площі навчають відвідувачів ліпити посуд на гончарному крузі. Окрім того, при Музеї кілька років працювала школа традиційного гончарства, керівником якої був гончар Іван Панков. Усі бажаючі навчитися гончарному ремеслу могли стати учнями цієї школи. На жаль, цього майстра передчасно не стало…
Завдяки зусиллям і творчій праці багатьох людей, і насамперед майстрів, традиційне гончарство сьогодні відроджується. Тож ми сьогодні сподіваємося, що гончарний круг крутитиметься невпинно, і екологічно чистий традиційний керамічний посуд та традиційна керамічна іграшка у наших домівках зустрічатимуться все частіше…
Липень 2008 р.
Олексій ДОЛЯ
nmnapu.org.ua
