Живопис в інтер’єрі поліського житла XIX–XX століть – Михайло МАТІЙЧУК

Натюрморт з квітами. Ж-24

Михайло МАТІЙЧУК. Живопис в інтер’єрі поліського житла ХІХ – ХХ століть: за матеріалами районів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи / На сторожі української народної культури: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ, 2008. – С.120-129.

В основу даної роботи покладені польові матеріали автора, зібрані у північних районах Київської та Житомирської областей.

Предметом дослідження стала фондова колекція живописних творів з музейних фондів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, зібрана учасниками історико-етнографічних експедицій упродовж 1994-2005 рр. у покинутих селах Зони відчуження та суміжних, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, районах Київської та Житомирської областей, а також зразки культового живопису, виявлені в 1988-89 роках ліквідаторами аварії на ЧАЕС.


 


 

ВСТУП

Живописні твори, які прикрашали інтер’єр поліської хати другої половини ХХ ст., синтезували в собі різні види та жанри, що формувались протягом останніх століть, – від високого народного та професійного до наїву й кітчу. Ікони традиційно розташовували на покуті; мальовані килимки вішали над ліжком, лавою і столом; на стінах – сюжетні картини, краєвиди, рідше портрети, написані на полотні, картоні й фанері. Поширеним явищем в оздобленні хатнього інтер’єру була різножанрова народна картина на склі.

Завдання даної роботи – провести стислий аналіз та спробувати атрибутувати найхарактерніші пам’ятки живопису, показати їхнє місце в інтер’єрі поліського житла та описати окремі техніки. Керуючись матеріалами польових досліджень та опираючись на аналіз живописних творів фондової колекції, автор спробував згрупувати твори живопису за видами та жанрами. Головними ознаками для визначення живописного твору і його ідентифікації є походження, художній образ та художні особливості. Атрибуція проводилася шляхом порівняння творів за спільними ознаками, притаманними певному реґіонові. Виявити їх допомогли пам’ятки, місце походження яких достовірне. Саме комплексний підхід аналізу дозволив дати попередню оцінку картинам на основі спільних стилістичних та художніх ознак. Враховувалася манера письма, композиція, малюнок, кольорове вирішення та сюжети. Таким чином, вдалося виявити частину картин, що належать, хоча й анонімним, але конкретним авторам.

Ікони на дереві поділяються на українську та російську школи іконопису. Українська школа презентована професійною та народною течіями, а російська – професійною. Ікони датуються ХІХ – початком ХХ століття.

Живопис згруповано за принципом – професійні станкові твори та народна картина, написані на полотні, картоні та фанері. Народна картина представлена широким спектром різних видів та жанрів і умовно ділиться на творчі (авторські) роботи та копії (версії) картин відомих художників, репродукцій, поштових листівок. Окремою групою презентовано народний живопис на склі.

Твори, які подаються у тексті, позначаються шифром (наприклад, Ж-1), де літера вказує на живописну збірку фондової колекції Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, до якої належить картина, а цифра означає порядковий номер експонату. Твори, не занесені до фондової збірки, позначені польовими номерами.

 


 

ІКОНОПИС

У селянському побуті ікони, безперечно, мали культове призначення. Але разом з рушниками, килимами, вишитими та мальованими картинами, іншим хатнім наповненням були окрасою інтер’єру й виконували естетичну функцію. Завішували ікони спеціальними рушниками – “божниками”, “завісками”, часто прибирали квітами, а на свята перед ними запалювали лампадки. До ікон молилися на початку дня, перед вживанням їжі, сном, коли в родині хтось хворів чи перебував далеко від дому. Іконами батьки благословляли молодих до шлюбу; ікону давали синові на військову службу, клали покійнику в домовину, брали в далеку дорогу. За народними звичаями, її передавали з рук в руки не інакше як накриту рушником чи хусткою. Їх не можна віддавати чужому, а тим більше продавати. Старі ікони, що вийшли з ужитку (зіпсовані часом), тримали в коморі чи на горищі, інколи спалювали або ж пускали на воду. Купували ікони на ярмарках, у крамницях, рідше – замовляли місцевим іконописцям. Найчастіше це робили з нагоди одруження, входин у нову хату, при наближенні свята тощо [1].

Іконопис, який побутував у поліській хаті, можна умовно поділити на дві характерні групи: українські (професійні та народні ікони) та російські (професійні). Хронологічні межі появи цих творів охоплюють ХІХ – початок ХХ століття.

Більшість знайдених ікон репрезентують народну течію іконопису. Це, як правило, хатні ікони, що прикрашали покуть або розміщувалися в один ряд вздовж стіни і виконували функцію своєрідного домашнього іконостасу. Для народних ікон характерні вільне трактування образів святих, лаконічна манера письма, стриманий колорит, приземкуватість постатей святих, своєрідний підхід до трактування пропорцій, навіть певні відступи від усталеного канону.

Богородиця Неопалима Купина. Ж-174 Богородиця Знамення. Ж-183 Богородиця. Ж-143

Цікавою є ікона “Богоматір” кінця ХІХ століття (Ж-143) з села Великі Мошки Овруцького району Житомирської області, де зображено Богородицю в іпостасі Цариці Небесної у червоному мафорії. Лівою рукою вона підтримує Христа-хлопчика. Христос у лівій руці тримає книгу, правою – благословляє. Народний майстер трактує образ Христа досить незвично для християнської іконографії. Ісуса він зображає у білій сорочечці з комірцем та широких червоних шароварах. Зачіска – коротка, стрижена “під макітру”. Автор, відходячи від канонічних церковних зразків, дає волю своїй фантазії, наділяючи Христа рисами, притаманними українському менталітету. Подібні прийоми характерні саме для народного іконопису.

Іконописці зображали святих, найбільш шанованих у народі. Це, зокрема, святі Миколай, Варвара, Параскева, Юрій-Змієборець, архістратиг Михаїл. Серед богородичних типів – “Богородиця Печерська”, “Знамення”, “Неопалима Купина”. Інтерпретації цих образів складалися переважно на основі легенд. Так, за народними переказами, Святого Миколая вважали захисником знедолених: “Цей святий разом з Христом та апостолами ходить по землі і карає злих та несправедливих. Йому доводиться мати справу зі злодіями та циганами, йти за кума до селянина, часто опікати диких звірів, боронити від вовка корову бідної вдови” [2].

Святий Юрій відомий як покровитель тварин, патрон хлібороба, весняне божество і громовик, який відкриває небо і насилає росу… Юрій є хоробрим юнаком, який сватався до царської доньки. Він рятує її від страшного дракона “ЯЗЕ”, який стеріг джерело. Коли дракона було вбито, то вода з джерела вільно розлилася по землі… Юрій вважався оборонцем миру, захисником від війни і голоду [3].

За народними переказами, святкування Святої Великомучениці Варвари збігається з часом повороту сонця, коли світлові дні починають довшати. Звідси приказка: “Варвара ночі ввірвала, дня приточила”. Свята Варвара терпить страждання та муки за відмову стати дружиною короля. Пізніше цар звелів закопати її в кам’яну домовину. Тільки через 33 роки він згадав про неї, наказав розкопати могилу та розкидати її кістки. Але Варвара виявилася живою і ще прекраснішою, а злого короля вбила блискавиця [4].

У фольклорі знаходимо вірування про те, що Богоматір була створена з квітів [5]. Тож не дивно, що на українських іконах часто зустрічаються фітоморфні форми та букети квітів. Доказом цього може слугувати ікона “Богородиця Знамення” ХІХ століття (Ж-183) із Зони відчуження. Богородиця зображена у червоному мафорії, на її лоні в овалі – образ Христа. Темний німб окреслений темнокоричневим бордюром. Навколо німба – рожеві троянди разом з зеленим листям утворюють вінок.

Своєрідним продовженням народної течії іконопису можна вважати також ікону “Неопалима Купина” кінця ХІХ століття (Ж-174)з Зони відчуження. На темнокоричневому тлі зображено світлозелений прямокутник. На прямокутнику – світлокоричневий ромб, який вписано в синій овал. В овалі вміщено зображення Богородиці з Христом-Емануїлом. Особливістю ікони є контрастне поєднання кольорів центральної частини і берегів. Контрастність, підсилена контурними лініями, надає об’ємності площинному зображенню Богородиці й Христа. За народним повір’ям, цей іконописний сюжет охороняв житло від пожежі [6].

Відмінності між професійними українськими іконами та творами народних іконописців знаходять своє вираження як у манері письма, так і у техніці виконання. У професійних іконах традиційно бачимо левкас, паволоку. Народні ж майстри писали на дошці без грунту. В народних іконах переважає площинність зображуваного, а у професійних чітко простежується моделювання пластики форм та об’ємів. В народному живописі – колір чистий, відкритий, а у професійній іконі кольорове вирішення – більш складне, з багатьма відтінками.

 

Святий Миколай. Ж-175 Стрітення Господнє. Ж-181 Богородиця Печерська. Ж-178 Святий Юрій Змієборець. Ж-173 Христос Вседержитель. Ж-170

До української професійної школи іконопису належить ікона “Стрітення Господнє” ХІХ століття (Ж-181) із Зони відчуження. В Євагелії від Луки зазначено, що коли почалися дні очищення, Марія та Йосип принесли маленького Христа до храму, при цьому віддавши у жертву двох горлиць. У храмі Христа прийняли: Симеон – священик храму та пророчиця Анна. На іконі зображено сцену зустрічі в Єрусалимському храмі. Ліворуч – постаті Марії та Йосипа-Обручника. Їхній погляд спрямований на Симеона, який тримає на руках маленького Христа. За спиною Симеона стоїть Анна.

Іконографії української народної ікони властиве розмаїття трактувань загально-поширених сюжетів, активне використання декоративних елементів як в образах святих, так і на тлі.

Ряд українських професійних ікон продовжують виявлені у Зоні відчуження образи “Святий Миколай” ХІХ століття (Ж-175), “Богородиця Печерська” ХІХ століття (Ж-178), “Святий Юрій” кінця ХІХ століття (Ж-173), “Христос Вседержитель” середини ХІХ століття (Ж-170).

 

Святий Харлампій. Ж-180 Святий Харлампій в Житії. Ж-185 Російську течію іконопису презентують ікони підокладні, в кіотах і без них. За своїми художніми якостями вони є рівноцінними. У них канонічне професійне письмо виконане на золотому тлі, з якого на глядача величаво та суворо дивляться лики святих. Ікони позначені високою художньою виконавською майстерністю з дотриманням усталених церковних канонів.

Привертають увагу ікони “Святий Харлампій” ХІХ століття (Ж-180) та “Святий Харлампій в житії” першої половини ХІХ століття (Ж-185) (Зона відчуження).

В обох випадках зображення святого з довгою клиноподібною бородою виписано на золотому тлі. На іконі (Ж-180) – він у пишному червоному одязі, розшитому золотими хрестами. На іншій (Ж-185) – навколо святого 12 прямокутних клейм зі сценами житія.

 

Святий Миколай. Ж-144 Святий Миколай. Ж-148 Дві ікони із зображенням Святого Миколая заслуговують окремої уваги. Ікони “Святий Миколай” (Ж-144) з села Чудин Радомишльського району Житомирської області та “Святий Миколай” (Ж-148) з села Сарновичі Коростенського району Житомирської області датуються початком ХІХ століття, написані на липових дошках в ковчегах, мають однакові розміри та ідентичні вирізи для шпуг. За колоритом, манерою письма, композиційними прийомами та стилістикою вони дуже близькі.

Зображення образів Святого Миколая – поясні, фронтальні на темнозеленому тлі. Лики, написані в коричневих тонах, ледь “читаються” на тлі німба. Сакос – червоного кольору, омофор – коричневого, береги ікон обведені контуром. Ці ікони настільки близькі за стилістичними ознаками, що є підстави для припущення про їхню належність пензлеві якщо не одного майстра, то, принаймні, одній іконописній майстерні.

 


 

ПРОФЕСІЙНИЙ ЖИВОПИС

Березовий гай. Ж-17 В інтер’єрі сільського житла часто можна зустріти живописні картини, написані олійними фарбами на полотні, картоні, клейонці та фанері, і зазвичай нерівноцінні за своїми художніми якостями. Серед них – станкові картини художників-професіоналів, майстрів-аматорів та твори, виконані народними майстрами, які, по суті, є зразками примітиву, наїву, кітчу. Це, як правило, творчі роботи та копії картин відомих художників – краєвиди, жанрові та побутові сцени, натюрморти, рідше – портрети.

Професійну течію живопису представляє художник Ф.Г. Колесников картиною “Березовий гай”, 1961 р. (Ж-17) із Зони відчуження. На картині перед глядачем постає березовий ліс, яскраво освітлений сонцем, через який протікає вузька річечка. Через річку перекинута кладка, від якої тягнеться стежка. На стежці – дві маленькі постаті чоловіка та жінки.

Перед грозою. Ж-18 На іншій картині цього ж автора “Перед грозою”, 1973 р. (Ж-18) зображена річка, у плесі якої віддзеркалюються дерева; по річці плавають гуси; до берега прип’ято човен, біля якого видно рибалку. Від річки до хати веде стежка, по якій іде жінка з коромислом на плечі, далі пасеться теля. Низький горизонт дає змогу авторові “відкрити” небо. На блакитному тлі неба видно густі купчасті хмари, а на них з правого боку насувається ще одна, – велика, чорна, грозова, – створюючи відповідний емоційний настрій.

Київське море. Ж-7 Інша картина невідомого автора “Київське море”, 1970 рік (Ж-7) з села Андріївка, що в Зоні відчуження, продовжує ряд творів, які належать до професійної течії живопису. На першому плані картини зображено пагорб із соснами, уздовж якого проходить дорога. По дорозі йде жінка. З правого боку дороги бачимо стрімкий схил, зарослий зеленню дерев. З дороги відкриваються широкі заплави водойми. На горизонті піщана коса розділяє воду і небо. На воді ледь помітні човни з рибалками. Колорит картини – сірувато-охристо-зелений. Широкий впевнений пастозний мазок, легкість манери письма створюють враження відчуття безмежного простору. Твір має певну іконографічну цінність для краєзнавців та екологів, як це мало місце з “Аральськими краєвидами” Тараса Шевченка. Обидві картини написані художниками, які досконало володіють кольором, композицією, а також лінійною та просторовою перспективою, вдало передають настрій природи.

Художники-професіонали писали свої твори зазвичай на добротному цупкому полотні, натягнутому на підрамник, або на грунтованому картоні. Художники-аматори та народні майстри-примітивісти використовували для малювання все, що потрапляло під руку. Це могло бути тонке, малопридатне для живопису олійними фарбами полотно, клейонка, фанера, картон чи папір.

Будь-яка творча особистість – художник-професіонал чи народний майстер – творить, покладаючись переважно на інтуїцію. Але створюваний об’єкт кожен бачить по-своєму. Професіоналові допомагають практика та знання, набуті школою, а народному майстрові – життєвий досвід і “безпосереднє” бачення світу, тому і творить він “наївно”.

 


 

НАРОДНИЙ ЖИВОПИС

Краєвид з озером. Ж-5 Хрестоматійним зразком народної течії живопису в жанрі пейзажу є картина невідомого автора “Краєвид з озером”, середини ХХ століття (Ж-5) з села Криве Поле (Зона відчуження). На картині зображене озеро, яке світлою плямою проступає через химерне сплетіння стовбурів дерев. На озері плаває качка з каченятами, а по обидва боки озера – білі хатки, навколо – зелень трав, небо сірувато-блакитне. Зображення площинне, без найменшого натяку на лінійну перспективу. Кольори “відкриті”, хоча й дещо “приглушені”.

Дерева і звивисті береги озера, акцентовані коричневим тоном, створюють враження обрамленості, через яку проглядається гладь озера. Біла хатинка, що ледь виглядає з-за дерева, сприймається шпаківнею, зображення каченяти, яке висунуло голівку з-під заростей ряски, не порушують відчуття гармонії, а навпаки – створюють своєрідну казковість і навівають спокійний елегійний настрій.

Котики. Ж-21 Іншим прикладом народної течії є чотири картини під назвою “Котики”, 50-60 роки ХХ ст. (Ж-19, Ж-20, Ж-21, Ж-22) з села Запілля із Зони відчуження. На всіх картинах зображені в ряд голівки трьох сірих котиків. Над ними – великі букети квітів. Колористична гама, малюнок та композиційні прийоми об’єднують ці картини і дають підставу припустити, що вони можуть належати пензлю одного майстра, який за зразок брав трофейні поштові листівки німецького походження, що побутували в Україні після Другої світової війни. Не виключено, що подібні композиції запозичені з міщанських килимів 1920-30-х років або вишивок, поширених у 1940-60-і роки.

Солдат з дівчиною. Ж-11 Побутовий жанр авторського народного живопису презентують дві картини “Солдат з дівчиною”, 60-70 роки ХХ ст. (Ж-11, Ж-12) з села Залісся (Зона відчуження).

По стежці, що веде від лісу, ідуть двоє молодих людей, тримаючись за руки. Дівчина у правій руці тримає букет квітів і одягнена в оранжеву блузу та червону спідницю. Хлопець – у військовій формі сержанта Радянської армії. Праворуч від них – ставок. Стилістика картин, художні прийоми, манера письма, нарешті, розміри та походження підводять до думки, що вони належать пензлю одного автора.

 

Іван Царевич і сірий вовк. Ж-15 Художники-примітивісти нерідко копіювали картини відомих українських та російських живописців, зокрема Миколи Пимоненка, Віктора Васнєцова, Василя Перова та інших. Робота Петра Калмикова “Іван Царевич і сірий вовк” (Ж-15) із села Глинка, 1979 р. (Зона відчуження) далека від оригіналу картини В.Васнєцова; головне, що зберігає автор, – це приблизна композиційна схема.

Зустрічаються копії, наближені до оригіналу, та зі значними відхиленнями, де основна композиція залишається незмінною, а далі народний майстер-копіїст, даючи волю фантазії, дозволяє собі змінювати колорит та постаті персонажів. Для прикладу можна порівняти дві вільні копії сюжету “Біля річки” (Ж-32 (див. нижче) і Ж-33), виконані невідомим народним майстром із села Річиця (Зона відчуження) у 60-70 роки ХХ ст.

Біля річки. Ж-33 Якщо на першій картині (Ж-32) композиційна схема близька до картини “Біля річки” М.Пимоненка, то на другій (Ж-33) – змінено поставу та пропорції дівчини, введено нові деталі – лебеді на воді, чайки над річкою, а вершник, збільшений у декілька разів, майже “випадає” за рамки картини. Ці картини важко назвати копіями навіть з великою натяжкою – вони радше є живописними версіями, “вільними репліками” полотен відомих художників.

 

Інтер’єр сільського житла нерідко прикрашали живописні картини-портрети та картини-натюрморти. Натюрморт як окремий жанр існує здебільшого в живописі. На перший погляд здається, що навіть об’єкти та тематика ставлять його на нижчий щабель порівняно з іншими жанрами.

Натюрморт з квітами. Ж-25 Насправді ж це не так. Предметний світ натюрморту може приваблювати красою форм та кольорів. Наприклад, улюбленим мотивом майстрів натюрморту є квіти, що самі собою збуджують естетичні почуття глядачів. Але нерідко в натюрмортах бачимо й побутові речі, що особливою красою не відзначаються. Проте кожна така річ має практичне призначення і тому викликає спогад про обставини, в яких вона застосовується. Натюрморти, де зображені овочі чи фрукти, асоціюються з красою буття природи, здатні викликати навіть апетит, у той час, як знаряддя праці – бажання працювати тощо.

Квіти. Ж-99 Презентують жанр два “Натюрморти з квітами”, 60-70 роки ХХ ст. (Ж-25, Ж-26) з сіл Крива Гора та Чапаївка (Зона відчуження). На обох картинах зображено букет різнокольорових квітів у синій вазі. Праворуч – фруктівниця на тонкій високій ніжці з яблуками, виноградом та гілкою аронії. Ваза “не стоїть” на підставці (столі), як прийнято у класичному натюрморті. Але водночас це не викликає дисгармонії, а швидше сприймається як декоративне міні-панно. Стилістика картин настільки близька, що не виникає сумніву щодо належності робіт пензлеві одного автора.

Зустрічаються твори, де квіти змальовані на тлі нейтрального тону без усіляких підставок, ваз, глечиків тощо. Наприклад, на картині Ж-99 з села Залісся (Зона відчуження) на зеленому тлі зображено три квітки маків на стеблах. Невеликий букет квітів, не маючи жодної “опори”, наче зависає у повітрі.

Цікавим твором невідомого майстра є натюрморт 70-х років ХХ ст. (Ж-24) з села Старі Шепеличі, що в Зоні відчуження (зображення у заголовку публікації). Картина по горизонталі розділена на дві частина: нижня, менша, виконує функцію своєрідної горизонтальної “підставки”, в той час як верхня виконує функцію тла. По центру розміщена ваза з великим букетом квітів. На “підставці” падаючі тіні від квітів утворюють ажурний лінійний орнамент. Тло – поліхромне в градації від темно-брунатного до світлоблакитно-рожевого утворює палітру палаючих фарб, що викликає оптимістичний настрій.

 

Як певну групу народного малювання слід розглядати картини-портрети. Серед усіх видів і жанрів живопису, що побутували в інтер’єрі сільської хати, портрет посідає найменш значне місце.

Портрет дівчини. Ж-1 Портрет завжди передбачає схожість з оригіналом – принаймні, повинні вгадуватися не тільки загальні риси, а й внутрішній світ зображуваного. У портретному жанрі на першому місці стоїть проблема рисунку і форми, якими народні майстри володіли недостатньо, тому мало хто з них наважувався писати портрети.

Портрет дівчини. Ж-101 Портретний жанр презентують дві роботи невідомих майстрів. Портрет дівчини, 1969 рік (Ж-1) з села Залісся (Зона відчуження): на зеленому тлі в тричетвертному повороті ліворуч – поплічне зображення молодої кароокої дівчини. Волосся чорне, коротко стрижене, вдягнута вона в білу майку та синю блузу з відлогим комірцем. У лівому нижньому кутку вміщено гілку з рожевими квітами яблуні, у правому – нерозбірливий підпис автора і дата – 5.V.69.

Відкритий охристий колір обличчя, чистий синій колір блузи з тональною розтяжкою, нарешті, “притулена”, вочевидь зайва на площині гілочка з яблуневим цвітом свідчать про те, що ця робота належить художнику-аматору і, ймовірно, мальована з фотографії.

Інший портрет дівчини, 60-70 роки ХХ ст. (Ж-101) з села Лелів (Зона відчуження) належить художнику, який вправніше володіє пензлем і краще відчуває колір. Зачіску дівчини художник моделює широкими впевненими мазками, де на каштановому волоссі – безліч відтінків. Відблиски рожевої блузи, падаючи на щоки дівчини, утворюють рум’янець. На губах вгадується ледь помітна посмішка.

 

Ще одну групу народного живопису представлено картинами-килимками – різновидом живопису, що зазвичай продукувався в артільних цехах. Виконані вони здебільшого олійними фарбами на полотні, клейонці та картоні. Розміри картин (висота й ширина) трапляються в межах від 1,5 до 2 м. Вони майже ніколи не кріпилися на підрамник і не прикрашалися рамами. Вішали їх в хатах на стіни над ліжком, лавами або столом. Вони швидше виконували функції килима, ніж станкової картини, звідси й назва – “картина-килимок”. Як явище у народному малярстві вони постали в середині – другій половині ХХ ст. Тематика картин – побутові сцени на тлі краєвидів, сюжети з народних казок та букети квітів у різних композиційних варіаціях. Всі картини зазвичай мали горизонтальний формат. У центрі композиції розміщувався основний сюжет, що розгортався на тлі краєвиду. Навколо нього зображали квіти. Завершувало композицію обрамлення – широка смуга рослинного орнаменту.

Картини-килимки можна умовно поділити на дві групи: авторські картини, написані на полотні та клейонці та килимки артільного походження, виготовлені у техніці вибійки (набійки).

Біля річки. Ж-32 До групи килимків, виготовлених анонімними авторами, належить картина “Біля води” (польовий № 7467) з села Зимовище (Зона відчуження), де зображено трьох дівчат, які сидять на березі річки. У цьому жанрі зустрічаємо і згадуваний уже сюжет “Біля річки” (Ж-32) з села Річиця (Зона відчуження). Фактично це є версія живописної роботи М.Пимоненка “Біля річки”. У центрі килимка – краєвид, на тлі якого розгортається відоме дійство: вершник на коні біля водопою, дівчина з відром тощо. Всю площину навколо картини заповнює широка орнаментальна смуга, яка виконує функцію обрамлення. Побутова картина разом з рослинним орнаментом утворює завершену композицію килимка.

Група картин-килимків артільного походження ділиться на дві підгрупи: сюжетна та орнаментальна.

Сюжетні килимки у свою чергу поділяються на два підвиди. В першому домінуючим є певний сюжет, що займає більшу частину площини килимка, а орнамент відіграє роль другорядну; зразком такого підвиду є килимок “Народні гуляння” (польовий № 6983) з села Зимовище (Зона відчуження). У другому в центрі килимка зазвичай невеликий за розмірами овал, в якому вміщене зображення побутової сцени чи краєвид з тваринами; від овалу до країв килимка дві або три широкі смуги, орнаментовані великими різнокольоровими квітами та листям. Показовим для підвиду є килимок “Чотири олені” (польовий № 7876) з села Усів (Зона відчуження).

Орнаментальні килимки. Характерним для цієї підгрупи є килимок “Квіти” (польовий № 7982) з села Лелів (Зона відчуження), на якому в центрі в овалі зображено великі червоні троянди та жоржини із зеленим листям. Навколо овалу вся площина килимка з чорним тлом заповнена різнокольоровими квітами, бутонами та листям. На інших картинах-килимках “Квіти” (польові №№ 8371, 8373) з села Красно (Зона відчуження) зображено гілку з п’ятьма розгалуженнями, що утворюють своєрідну павутину гілок, на яких розміщені квіти, бутони, листя та грона винограду. Хитромудре сплетіння гілок та квітів утворює дугоподібну форму, а разом складає завершену квіткову композицію.

 

Окремою групою народної картини є народний живопис на склі. Малювання на склі має давню історію. На українські землі воно прийшло з Заходу. Перші згадки про живопис на склі сягають ХVIII ст. Австрійський дослідник Фрідріх Кнайп вважає початком виробництва картин на склі 1730-ті роки, пов’язуючи його з Сілезією та Баварією [7]. Розвиток цих центрів у ХІХ ст. призвів до організованого експорту картин до Румунії, Угорщини, Польщі та на західноукраїнські землі – до Буковини, Прикарпаття, а пізніше – Поділля та Центральної України. На Поліссі цей різновид мистецтва набув поширення у ХХ ст. В Україні малювання на склі розвивалося у двох напрямках: перший – іконопис на склі, який розвивався в Західних регіонах України; другий – малювання на склі різножанрових картин, птахів, квітів і натюрмортів. Ці картини, на відміну від іконопису, побутували майже по всій Україні. У повоєнні роки, фактично, не було у селі такої хати, інтер’єр якої не прикрашали б картини на склі.

Одна з головних ознак картин на склі – яскравий, часом складний живопис, характер якого диктує матеріал основи – скло. Частіше це площинне зображення і локальний колір. Скло як основа для зображення зумовлює певні засоби художньої виразності. Дещо змінюється трактування пейзажних мотивів та побутових сцен. Художник користується яскравою палітрою, що так імпонує народним смакам. Палаючі під склом фарби, збуджуючий променистий колорит, сміливі акорди кольорів – все це створює сильне життєрадісне враження, властиве творам народного мистецтва.

Техніка малярства на склі полягає у наступному: на папері виконувався чорний контурний малюнок, який слугував своєрідним картом – підкладкою. Потім аркуш паперу промочували в нафті (гасі) і прикладали до скла. Нафта розчиняла контур малюнка на папері, й він перебивався на скло. Після цього папір знімали, а малюнок залишався на склі. Коли малюнок на склі висихав, майстер продовжував працювати над картиною фарбами[8].

Також існував інший спосіб перенесення малюнка на скло. Брався готовий картон-підкладка з малюнком, прикладався до скла на просвіт і пером з тушшю переносився малюнок на скло (сучасні архітектори не без іронії називають цю техніку словом “козлити”).

Художник, працюючи над картиною, завжди зважав на те, що зображення на склі має виходити у дзеркальному варіанті. Робота з фарбами вимагала від майстра неабиякої вправності. Спочатку прописувалися деталі основного зображення: на фігурах – складки одягу, риси обличчя, на рослинах – прожилки квітів та листя. Після завершення роботи над деталями переходили до заповнення кольором великих локальних плям. Працюючи над картиною, майстер шляхом площинного зображення персонажів та рослинних мотивів досягав підкресленої декоративності.
Художник оперував яскравими фарбами, досягаючи сміливих контрастних кольорових сполучень. Основними барвниками були спершу органічні фарби, які майстри нерідко готували самі, а пізніше – фабричні: олійні та анілінові. Часто застосовували білу або золотисту фольгу, яку підкладали за скло під малюнок, що підсилювало кольоровий ефект.

Картини на склі, вставлені у дерев’яні рамки, прикрашали інтер’єр сільської хати. При хатньому освітленні картина на склі, утворюючи ефектні зблиски і переливаючись різнокольоровими барвами, створювала у помешканні святковий настрій.

По воду. Ж-68 Зразком класичного побутового жанру із збереженням традиційної технології письма є картина “По воду”, 50-ті роки ХХ століття (Ж-68) з села Корогод (Зона відчуження). На картині – профільне зображення постаті дівчини в українському вбранні з коромислом на плечі, яка стоїть на кладці. Біля її ніг двоє білих гусей. Ліворуч – стовбур дерева білого кольору. Тло чорне. Чотири кольорові контрастні плями, – чорна, біла, червона й жовта, – вміло закомпоновані майстром і підсилені відблисками скла, утворюють яскраву кольорову композицію, надаючи картині цілісності та декоративності.

Рамка для фото. Ж-112 Рамка для фото. Ж-50 Нерідко в інтер’єрі сільської хати можна побачити так звані “картини-підкладки”. Це невеликі за розмірами картинки з квітами, в які вставлялися сімейні фотографії або репродукції ікон. У центрі картини (внизу або вгорі, рідше збоку) на площині скла залишали “чисте” незамальоване місце, де вміщували фото або репродукцію. Навколо нього всю площину скла заповнювали різнокольоровими квітами. Квіти разом з кольоровим тлом утворювали суцільну орнаментальну смугу, що правила своєрідним обрамленням основних зображень.

До таких зразків, знайдених у Зоні відчуження, належить картина (Ж-50) з села Новошепеличі. У ній місце для фотографії відведене у нижній частині, навколо якого на чорному тлі зображено червоні квіти. Ще одна картина – з села Зимовище – містить вставлену в центрі фотографію з ликом Христа-Вседержителя. Вся площина картини навколо фото заповнена червоними та білими квітами. Чотири білі квітки розміщені таким чином, що разом з фотографією утворюють форму хреста. На іншій картині (Ж-112) з села Ладижичі місце для фотографії обрамлене чорним контуром у нижньому правому куті. Решта площини скла має блакитне тло, на якому ліворуч від місця для фото і над ним зображено дві рожеві троянди.

На картині (Ж-52) з села Усів місце для фото овальної форми розміщене у верхній частині картини. Навколо світло-блакитне тло; під овалом – дві червоні квітки, від яких тягнуться гілочки з листям і, оперізуючи овал, утворюють віночок з листя та квітів. “Картини-підкладки” зберегли традиційну техніку малювання на склі й побутували у повоєнні роки майже в усіх регіонах України.

Павич. Ж-119 Іншу техніку малювання на склі презентують дві великі картини “Павич” (Ж-119) та “Побачення” (Ж-120). Побачення. Ж-120 На відміну від традиційної техніки, принцип якої полягав у накладанні малюнку і фарби на тильну сторону скла, ці картини написані на лицьовій стороні основи. Якщо традиційна техніка передбачає дзеркальність зображення, а прозорість фарб і світлових ефектів досягається завдяки гладкій лицевій поверхні скла, то пізніші нововведення в малювання на склі в цьому сенсі програють. Тут при малюванні скло використовується як полотно чи картон, на які наносяться фарби. Причому згадані вище картини написані широкими пастозними мазками, що утворюють у деяких місцях ледь помітний рельєф, і, найімовірніше, належать пензлю одного автора.

Дві інші картини на склі вирізняються як за технікою, так і за майстерністю виконання – “Білі лебеді” (польовий № 7981) з села Лелів та “Білі лебеді” (польовий № 7746) з села Куповате (Зона відчуження). На картинах зображено краєвиди, де на річковому плесі води з білими лілеями плаває пара лебедів. Техніка малювання – двостороння, де перший план прописаний з лицевого боку тафлі скла, а другий – з тильного. Манера письма – легкий малюнок, впевнений мазок, переходи кольорів, композиційні прийоми переконливо засвідчують, що картини належать одному талановитому авторові.

 


 

ТВОРЧІСТЬ СУЧАСНИХ НАРОДНИХ МИТЦІВ

Народна культура Полісся стала джерелом натхнення та імпульсом творчості для багатьох сучасних народних митців, які народилися, виросли й досі мешкають у своїх рідних селах. Провідне місце серед них посідає родина Приймаченків із села Болотня Іванківського району Київської області. Ім’я Марії Приймаченко (1908–1997 рр.) широко знане серед шанувальників українського народного мистецтва. Всім відомі цикли її робіт, на яких перед глядачем постає цілий світ фантастичних створінь: сердитих і добрих, сумних і веселих, але завжди “олюднених”. Її композиції зазвичай площинні, яскраві, поліхромні з використанням “чистих” кольорів.

Любов до малювання передалися практично всій родині Марії Приймаченко. Значний творчий доробок має її син Федір Приймаченко (1941 р.н.). Продовжують сімейну традицію сини Федора – Петро й Іван, а також невістка Надія, які шукають власну творчу манеру письма.

Реквієм. Ж-118 Нині в Іванківському районі працює ще один цікавий художник – Василь Скопич (1947 р.н.). Його роботи – тематичні краєвиди, написані олією на полотні та картоні. Значна кількість його картин присвячена Чорнобильській трагедії. Наприклад, цикл живописних полотен “Пекельна ніч” (1988), “Остання надія” (1993), “Реквієм” (1994, Ж-118). Роботи вражають драматизмом та експресією, що досягається нестандартним вирішенням і несподівано складною кольоровою гамою, до якої художник приходить радше інтуїтивно, аніж свідомо, під впливом спогадів та емоційних переживань баченого і пережитого особисто.

Квіти. Ж-35 На терені народного живопису в селах Олевського району Житомирської області мешкає і плідно працює ряд майстрів, які створюють різні за жанрами картини, використовуючи при цьому різноманітні матеріали та технологічні прийоми. Так, у селі Зубковичі працює народний майстер-живописець Петро Гайченя (1933 р.н., Ж-35), у селі Жубровичі – Микола Рудик (1955 р.н.). Вони малюють картини на склі. У селі Рудня Радовельська проживає художник-“примітивіст” Роман Хлань (1925 р.н.), а в селі Кам’янка – Олексій Пилипчук (1935 р.н.). Ці майстри пишуть картини на полотні, фанері та картоні. Їхні твори на побутові теми, краєвиди та натюрморти прикрашають інтер’єри хат односельців та власні помешкання [9].

Зміни в суспільстві не могли не позначитися на сучасному побуті та творчості народних живописців. Про це свідчить навіть первинний аналіз їхніх робіт, здійснений в контексті загальної типології народного живопису 1960-1980-х років. У зібраній художній колекції, як і в цьому напрямку загалом, можна знайти чимало цікавого і повчального. Останній терпляче чекає на своїх дослідників, все ще залишаючись “terra inkognita” не лише для широкого загалу, а й для багатьох науковців.

 


 
ПРИМІТКИ:

[1]. Орел Л.Г. Мальоване дерево. – К.: Родовід, 2003. – С.37-39.

[2]. Жолтовський П. Український живопис ХVII – XIII ст. – К.: Наукова думка, 1978. – С.96.

[3]. Там само. – С.279.

[4]. Там само. – С.100.

[5]. Там само. – С.96.

[6]. “Коли я була дівчинкою, – згадує Рабош Марія Євківна 1915 р.н., мешканка села Лопатичі Олевського району Житомирської області, – горіло наше село. Мама винесла ікону “Неопалима Купина” на подвір’я, оперла її до стіни хати, і ми, ставши на коліна, почали молитися. Молилися довго. Молилися доти, доки не побачили, що вогонь, не доходячи до нашої хати, почав меншати, а згодом і погас. Вогонь зупинився біля сусіднього помешкання”. (За матеріалами експедиції 1997 року в Олевський район Житомирської обл.).

[7]. Danko J., Danko D. Le Peinture pausanne sur verre de Roumanie. – Bucarest: Meridiane, 1979. – Р.12.

[8]. Grabowski J. Ludowe malarstwo na szkle. – Wroclaw – Warszawa – Krakow: Ossolineum, 1968. – Р.13-14.

[9]. За матеріалами експедиції 1997 року в Олевський район Житомирської області.

 


Стаття “Живопис в інтер’єрі поліського житла…” − DJVU (RAR) − 545 Kb


 

26 квітня 2012   (оновлено 13.04.2013)   //   Категорії: Новини, СТАТТІ     Концепція: ,     Етнографічний реґіон: ,       Заняття, ремесла: , ,             Про музеї: , ,   Теґи: